Інтерв'ю

Олег Мацех – співзасновник однієї з перших в Україні приватних стоматологічних клінік, яка потім переросла в клініку з імпорту обладнання. Він є власником вінілового клубу «Вініл-клаб», а також мережі веганських ресторанів.

Про те, чи можна заробити гроші на веганській їжі та вінілових платівках і де є межа між сміливістю та авантюризмом у бізнесі – підприємець розповів в програмі «Інтерв’ю на «Першому Західному».

– Пане Олеже, все починались зі збірки тари для магазинів?

–  Я, фактично, тільки закінчив школу, і шукав роботу. Знайшов, де треба було ремонтувати дерев’яні ящики від води чи пива. Тобі платили десь 20 копійок за кожен.

– А коли було так, що ви отримали свою першу зарплату і сказали: оце вже справжні гроші?

–  Коли вагони розвантажував, тоді ще був студентом. І перший заробіток був, коли я розвантажив вагон з картоплею і отримав – 50 рублів, а стипендія за місяць тоді була 40 рублів. І це була шалена сума, бо зарплати тоді були на рівні 100 рублів. 

Я ще займався спекуляцією, тоді це так називали. Разом з Гариком Кричевським, з яким ми були близькими колєгами, купили партію кросівок і десь перепродали і це десь було по 500 рублів кожному. Ну і далі я зрозумів, що треба працювати інакше: головою. Це десь 1983-1984 роки. Це тоді вважалось ніби кримінальним злочином. Це те, що сьогодні називають підприємництвом, а тоді принизливо називали спекуляцією. Я ще вінілами торгував. І зараз це роблю. Але зараз – це престижно, а тоді…

Біля пам’ятника Міцкевичу була так звана «Скульожка». Зі Штатів там бабця щось передавала, чи хтось з Канади чи Штатів привозив контрабандою, і потім хтось цей вініл приносив під магазин «Мелодія». Тоді міліція всіх ганяла. Вініл міг коштувати 100-150 рублів і це були нереальні гроші. І ти приходив, і просив: ну дай хоч на ніч, я собі перепишу на бабіни.

– Ви мали би бути класичним власником медичного  бізнесу. Закінчили стоматологію…

–  Так, і викладав на кафедрі в медінституті. Разом з Заблоцьким, Мироном Угрином (власники відомих стоматологічних клінік у Львові -ред.)…

– А потім виїхали в Канаду? Чому?

–  А потім в один момент побачив, що я там постійно – «в рамках». Хоча робота була супер, комфортна, бо в тебе не було якогось плану. Ти мав студентів і міг брати пацієнтів, а гроші класти собі в кишеню: рівно стільки, скільки хотів. Я тоді почав металокераміку ставити.

А чого поїхав? По-перше, я не мав свободи. Дві речі в мене було: страх, з яким я кожного ранку прокидався, бо боявся що щось станеться, хтось тебе принизить. Друге: це відсутність свободи. Все одно в Радянському Союзі, під час «перебудови», ти не мав свободи. І ,фактично, з кафедри  я вирішив поїхати в невідомість. В бізнесі важлива сміливість. Неможливий бізнес без сміливості. Інакше, це заробітчанство. 

– …чи такого собі авантюризму?

–  Ні. Авантюризм – це трохи інше. В бізнесі важливі три речі: те, що ми любимо, те, що ми вміємо, і те, що потрібно. Якщо не має однієї із цих трьох речей, то це авантюра. Якщо ви маєте ці три речі, відчуваєте тренди, куди рухатись – все вийде. Куди рухатись – це ціль; то, що вмієте – це професіоналізм; а те, що любите – це те, що ви маєте всередині і хочете з цим поділитись. І тоді ви приречені на успіх, гроші вас завжди доженуть. Як тільки ви поставите ціль – я хочу заробити гроші, ви їх, можливо, заробите. Але для мене гроші – це мій ресурс для реалізації, для наступного рівня. Це інструмент розвитку, це не кінцева ціль. Але щоб її досягнути – треба мати сміливість. Тобто, це не авантюризм.

– Але через рік ви вирішили повернутись назад?

– По-перше, Україна стала незалежна, для мене це було важливо. А по-друге, побачивши життя там, я побачив тут безмежні перспективи.

[media=2655]

– Тоді в 90-х, з розваленою економікою, з інфляцією в 10000%, ви побачили купу можливостей?

– Так, тому що тут, в тебе була свобода робити, що хотів. Тут було багато ризиків, але сам бізнес – це ризик. Але тут є свобода. Там – все зарегульоване, а в нас ринку – нема. Там, щоб стати стоматологом, треба певну кількість років вчитись, піти до стоматолога – і тільки тоді ти міг почати працювати сам. Тут була свобода. Я вже захотів свою власну справу. Я вже відчув смак свободи. Я вже не хотів повертатись на кафедру. Ми повернулись, але був рекет шалений: мені ледь не спалили мій кабінет. Але мені вдалось переконати, що я все ж таки лікар, а не спекулянт.

– Як ви домовлялись з рекетирами?

– Якщо ти говориш «поняттями», тобто розставляєш все на місця, підходиш чітко, як до людини рівної, з логічним мисленням – то ти можеш з будь-ким домовитись. Треба перейти на рівень тої людини, не з своєї якоїсь висоти. А треба з людиною завжди говорити однією мовою – тоді ти завжди знайдеш можливість з нею домовитись.

Це особливо після Індії, де я майже рік жив, стало мені зрозуміло. Свого часу я був страшним борцем за багато речей, але тепер я зрозумів, що можна в синергії значно більше здобути. Всі мої проєкти: чи веганство, вініли, чи стоматологія, яка була однією з трьох перших стоматклінік у Львові в 90-х, були такими.

– А ви зараз зустрічаєте тих людей, які вам погрожували спалити кабінет?

– Їх не стало майже всіх. Був період, коли їх всіх вбили: Завіня, Штиблет…Але я довгий час лікував їх  жінок. Багато я завдячую цим жінкам, які розуміли цінність лікаря, мене не рухали. Але потім були різні бізнеси, різні структури.

[media=2654]

– А коли вам востаннє погрожували?

– Це тільки тоді було. Якщо ти правильно побудуєш своє життя, то такого не буде, всюди в житті причинно-наслідковий зв’язок. Якщо ти заліз в мафію, то ти отримаєш за це. В мене була боротьба з державною машиною. Це було в 2002-2003 роках. Мене це так дістало, що я поїхав на Майдан і ми тоді не дали Януковичу з Тігіпко захопити київський вокзал. І я тоді вже пішов в громадський рух. Тоді був Комітет підприємців Львівщини з Рущишиним, Іващишиним.

Тоді податкову очолював Сергій Медведчук і це були реальні маски-шоу. І був постійний тиск податкової. Можу публічно сказати, що моя стоматологічна фірма – одна із, а можливо, єдина, в якій у всіх – офіційна зарплата від «а»до «я». Я з самого початку, як повернувся з Канади, побачив, що у мене немає страху. Я зрозумів, чому я не боюся – я нікого не обдурюю, в тому числі, і державу. Якщо ти чесний з державою – ти її не боїшся. Але після рекету, прийшов державний рекет, ще страшніший ніж в 90-х.

– Коли завершився державний рекет?

– 2004 рік – це був перший крок. Був період, коли ми бульдозерами, самосвалами заблокували податкову і не дали податківцям вийти на роботу. І тоді дуже багато наших підприємців пішли у владу. Я не пішов, я створив «Громадський форум Львова» – це близько 150 реалізованих проєктів. Там були такі проєкти, як переведення трамадолу в наркотичний засіб, протест проти знищення площі Ринок. В мене тоді були жорсткі протистояння з Андрієм Івановичем…

– Але потім ви пішли до нього на роботу, в ЛКП «Лев»?

– Не до нього. Я дивуюсь, що після всього, що я зробив, він погодився мене взяти. Бо я знаю, що коли йшов у відпустку – вони святкували.

– Пане Олеже, ваша фірма, яку ви заснували, INSPE, є однією з найпотужніших фірм на Україні, яка займається імпортом медичного обладнання в Україну.

– Компанія, яка б займалась тільки імпортом, вона б нічого не заробляла. Ми вирішуємо потребу стоматолога. Але потреба стоматолога не тільки в обладнанні, матеріалах. Я завжди вчу, що в бізнесі головне не продажі, а закрити біль і проблему.

– В чому зараз біль і проблема львівських стоматологів?

– Зараз ми запустили з одним бізнес-конструктором Кирилом Куницьким навчальні програми. Що зараз потрібно стоматологам, крім обладнання – якісні рішення. Їх зараз мало хто представляє. Це сьогодні і проєктування стоматологічних клінік, бізнес-дизайн, бізнес-консалтинг.

[media=2656]

– Наприклад, я маю зайвий мільйон доларів чи гривень, я приходжу до вас і кажу: я хочу стоматклініку – і ви все «під ключ» робите?

– Це так. Але стоматологія – особливий вид діяльності. Вона складається з двох частин: перша – це медична установа, яка має надати допомогу. А друга – це бізнес-складова. Якщо до мене прийде інвестор – я скажу: вибач…. Якщо до мене прийде лікар і скаже:«я вже достатньо пройшов шлях і хочу відкрити свій бізнес, знайди мені інвестора» – це набагато легше. Тобто, я можу звести їх одне з одним.

– Я спостерігаю останнім часом бум стоматологічних клінік у Львові. Це означає, що львів‘яни так масово почали лікувати зуби?

– Це означає, що є маржинальність. Коли ми з Угрином відкрили перші клініки, до мене була черга на вісім місяців. Тобто, в годину я заробляв 100 доларів. Але я лишив цей бізнес, щоб піти в наступний, щоб реалізувати себе далі.

Ви праві,за останні 3-4 роки держава припинила діяльність комунальних клінік: це коли можна мати безкоштовне крісло, працювати «на ліво» і нічого державі не віддавати. Відкривати власний бізнес – це інвестиції і ризик. Коли держава перейшла на госпрозрахунок і почала мінятись система взаємовідносин і саме клієнт зрозумів, що в приватній є якісно, а тут тебе можуть покалічити. Я не кажу, що там погані лікарі, але там не можна забезпечити безпеку, люди почали це відрізняти.

Тому у стоматологів сьогодні дуже висока маржинальність. І якщо ти добрий стоматолог – ти завжди знайдеш собі клієнта. Але я думаю, що це ще три роки. І через 3-5 років ми побачимо перші банкрутства. Це ніде не дінеться, тому що ріст – невпинний. Тоді почнуть звертати увагу на, є таке поняття в бізнесі: залучення первинного пацієнта, є утримання. Утримання в стоматології – це гігієна. Всі нею нехтують.

Але найближчим часом будуть тебе запрошувати, давати тобі гарантію, давати інші ціни, якщо ти регулярно будеш приходити на гігієну. Це є в цілому світі.

Нині йде така жорстка конкуренція, що раніше це був пацієнт, а нині – клієнт. Тобто, якщо раніше пацієнт просився, лікар міг нехтувати, то зараз в стоматологічні клініки приходить маркетинг, продажі.

– Як у Львові можна заробити на веганській їжі?

– Я вам казав, що в мене є сміливість. Є два типи бізнесу: коли ти формуєш ринок, а є, коли ти йдеш вже по збудованому тренду. І цей ресторан на FUTURA, великий, на 150 місць, скоріш за все, до кінця року будемо закривати. Він постійно – в нульовій рентабельності. А ще йде «червона зона»… Але, натомість, маленькі веганські ресторани процвітають. Ми знайшли цю бізнес-модель.

– Магазин з продажу платівок: це прибутково – чи ні?

– Це прибутково. Це трендово. І через місяць в «Кривій Липі» відкриється новий вініл-клуб, де ми, співзасновники з Юліаном Чаплінським, колишнім головним архітектором Львова.

– Яка найдорожча платівка, яку ви купили для себе?

–  Яку я купив, найдорожча 250 доларів. Але я раз купив платівку за 5 доларів, а потім виявилось, що вона коштує 5 тисяч доларів.

– Ви продаєте платівки з вашої особистої колекції у вашому магазині?

–  Так. Я – не колекціонер. Для мене вініл – це носій музики.

– Яка ніша буде наступною?

Одному Богу відомо. Як я відчуваю, що десь відкрився портал – туди йду.

– Якби вам запропонували охарактеризувати себе одним словом, яке б воно було?

– Просто людина.

 Підготувала Вікторія Прихід за матеріалами «Інтерв’ю на «Першому Західному»