Головне за день

21 листопада в Україні відзначали День Гідності та Свободи. Це свято присвячене річниці відразу двох знаменних подій в українській історії – Помаранчевої революції та Євромайдану. Українці довели свою відданість демократії та європейським цінностям. Цей день під час великої війни – нагода пригадати історію нашої боротьби за справедливість та вшанувати пам’ять загиблих.

Яка з українських революцій була найбільш знаковою, які помилки допущено та що запам’яталося найбільше. А також – про «танці з бубнами» волонтерів задля забезпечення війська РЕБами – у програмі «Головне за день» на ТРК «Перший Західний» учасник Революції Гідності, голова ГО «Львівський лицар» Андрій Салюк.

Відеоверсія розмови – тут.

«Це був наш обов’язок»

– Згадуємо українські революції, зокрема Гідності та Помаранчеву. Ви є учасником обох і ще навіть першої – на граніті. Яка революція була найбільш знаковою для вас?

– Найбільше, все-таки наше студентське голодування, це був ще період совєтського союзу, це ще було до Незалежності України. Як деколи жартуємо, що це було «непорочне зачаття української державності», бо за дев’ять місяців оголосили Незалежність України. Тоді ми не виходили на протест на щось, готували акцію довго, скрупульозно аналізували, що можемо зробити. Тому, напевно, це найрідніше. А усі наступні: Україна без Кучми, Помаранчева революція чи Революція на граніті – були як продовження нашої діяльності, боротьби за українську державність.

– Чи розуміли, що після революції на граніті повинні долучитися і до інших протестів?

– Це був уже обов’язок. Коли почалася Помаранчева революція, то усі члени Студентського братства, які організовували голодування зібралися (хоч тоді ми уже не були студентами) і обговорили, хто і що має робити, розподілили обов’язки. Так само це сталося, коли почалася Революція Гідності.

– Ви продовжуєте триматися Братства?

– На жаль, багатьох наших вже немає, зокрема Маркіяна Іващишина, Ігоря Коцюрубу і багатьох інших братчиків. Як жартує ще один учасник Революції на граніті Михайло Канафоцький, вони вже на хмаринках допомагають нам виборювати нашу Незалежність. Але так, ми далі тримаємося разом, одним кулаком.

«Люди при владі виявилися не гідними гасел Майданів»

– Ваші найсильніші спогади з Майдану, на чому ви б хотіли наголосити. Які були плюси та які допущені нами помилки?

– Помилки у тім, що ті люди, які повторювали за нами гасла Майданів, виявилися не гідними того рівня влади, яку їм наші революції передали. Вони відходять від тих ідеалів, які є світочем для всіх учасників цих революцій.

Найбільше розчарування і воно супроводжує нас ще з часу студентського голодування, коли демократична частина тодішньої Верховної Ради нас зрадила і проігнорувала одну з вимог, зокрема, щодо проведення нових виборів у Верховну Раду весною 1991. На моє переконання, саме тоді ми схибили і пішли не шляхом балтійських країн та Чехії, Польщі, Словаччини, а знову завернули в «рускій мір». Пішли на угоди з комуністами і це була дуже болюча зрада. Це ті наші помилки, яких ми би не мали в майбутньому допускати.

Щодо того, що запам’яталося, то можна згадувати поденно, вони всі закарбувалися: емоції, переживання. Зокрема, під час Революції Гідності ми почали волонтерський рух, хоча це тоді так не називалося. Бо маючи досвід і студентського голодування, і Помаранчевої революції, знав, що важко встояти на Майдані, не маючи тилового забезпечення. І 2 грудня 2013 року організували пункт допомоги, уже після того, як були побиті студенти. Тоді величезна кількість львів’ян поїхало до Києва і треба було їх забезпечити харчуванням, теплим одягом, спальниками, наметами…

Потім робили і бронежилети та інший захист, адже потреби змінювалися. Моє завдання полягало в організації цього процесу. Безпосередньо виїжджав на Майдан, уточнював, кому що треба, зв’язувався з пунктом допомоги і так далі.

«Перед очима постать Ігоря Калинця»

– Що пам’ятаєте з львівського Майдану, бо звідси все розпочалося: виходили старші люди, студенти?

– Львівський Майдан для мене, це коли і один у полі воїн. У мене досі перед очима постать Ігоря Калинця, пригадую першу ніч, коли пан Ігор був там, бо розумів, що не можна розійтися, тому мусить бути хтось для тих молодших поколінь. Є авторитет українських дисидентів, які завжди для нас були дороговказом. Це люди, які для нас були абсолютним мірилом справедливості.

– Раніше казали, що після Революції Гідності багато в кому розчарувалися – чи є такі, з ким не спілкуєтесь?

– Мабуть ні. Це ті люди, які заявляли про свої політичні амбіції, і вони зараз на верхніх рівнях політикуму.

Щодо тих, з цим був на Майданах, то я щасливий. Бо це ті друзі, з якими далі разом, з якими у волонтерській діяльності робимо спільну справу, допомагаємо фронту. Серед друзів, з ким пліч-о пліч був на Майданах, немає зрадників. Це надзвичайно цінно.

«Студенти говорять тоді, коли інші мовчать»

– Ми живемо від революції до революції, а потім – до вторгнення і повномасштабної війни. Але ми тримаємося, згадайте, яким ми були об’єднані на Революції Гідності, у перші місяці війни, наскільки було страшно, складно, але ми були нацією. І зараз нам важко, інколи сваримося, але допомагаємо нашій армії. Ви заснували благодійну організацію «Львівський лицар» – розкажіть про свою діяльність, якою є зараз українська армія, бо ті діти, які були на Майдані зараз у ЗСУ?

– Пригадую 2013 і був Форум видавців у Львові. Підійшли журналісти і попросили прокоментувати чергову річницю студентського голодування, а зараз молодь уже не така, як тоді. Тоді відповів, щоб не сміли нарікати на студентів, адже вони говорять тоді, коли інші мовчать.

Це був вересень, а у листопаді-грудні пролунала Революція Гідності. Потім початок 2014, жахливі події на Майдані, які переходять уже в російську окупацію. А далі – 1 березня Держдума прийняла рішення про дозвіл воювати на території інших країн. Тоді українська молодь показала себе такою, яка живе ідеалами надзвичайного високого рівня. З неї беруть приклад в усьому світі. Візьміть події в Грузії, там йдуть на свої майдани з прапором Грузії і України. Наш прапор став символом боротьби за свободу, незалежність.

Зараз наше суспільство є надзвичайно самовіддане ідеї Незалежності, Свободи. На жаль, ми не завжди стійкі проти масової пропаганди, не маємо влади, яка може організувати належний опір вже на державному рівні. Зокрема, московській пропаганді, бо є хтось, хто твердий, як кремінь, але частина –вагається і думають, що їх війна омине. Так не буде, бо ті, хто зігнулися у 1924, отримали 1932-1933 роки. Потрібно про це говорити, нагадувати, і тим, хто відчув слабину допомогти виборювати українську державу. Маємо триматися.

«Свобода без Гідності – рабство»

– Нам потрібно інформаційно протистояти РФ, бо бачили, яка була ситуація з російським ІПСО, зокрема про масштабний ракетний обстріл. Розкажіть про волонтерські потреби, знаю, що видумаєте фантастичні речі, аби збирати кошти для української армії?

– Хтось з волонтерів гарно сказав, що доводиться придумувати «танці з бубнами», аби тільки зібрати ці кошти. Але це усе для суспільства, бо якщо не втримається фронт, то не буде і країни. Тому маємо знайти можливість зібрати належні ресурси, аби забезпечити наших вояків на фронті найнеобхіднішим.

А це зараз дрони і РЕБи, наша волонтерська ініціатива безпосередньо займається РЕБами. 28 листопада проведемо благодійний концерт, де будемо збирати кошти на них. Ми придумали дуже просте гасло: 11 років «Львівському лицарю» – 11 РЕБів для фронту. Проте, якщо їх буде 111, то наші вояки будуть тільки вдячні.

– Де буде цей концерт і хто з виконавців буде в першу чергу?

– Насамперед Піккардійська терція. А сам концерт пройде, як я називаю у Палаці щастя художників, на Коперника. Там є невеликий зал, але сподіваємося, що до нас прийдуть ті люди, які готові фінансово підтримати потребу із забезпечення наших вояків РЕБами.

– Ви, як учасник усіх революцій, то чим, власне, для вас сьогодні, як для українця є Гідність та Свобода?

– Якщо коротко, то Свобода – це є Гідність, а Гідність – це є Свобода. Різні слова, але це є єдине ціле. Неможливо одне без другого. Свобода без Гідності – рабство.

Розмовляла Уляна Лаврик