Мріють повернутися до рідної домівки – о. Андрій Платош про те, як живеться мешканцям модульного містечка
- П'ятниця, 03 березня 2023
Для людей, які змушені були втікати від війни, у Львові збудували модульні містечка. У найбільшому з них – Сихівському зараз мешкає близько 750 українців. Як живеться у ньому людям, чи працевлаштовуються вони, як війна вплинула на їхніх дітей – у програмі Головне за день на ТРК «Перший Західний» адміністратор такого містечка, ієромонах-салезіянин отець Андрій Платош.
Переїхали в нове містечко на Сихові
– На честь Маріуполя містечко на Сихові назвали «Маріаполіс». Як зараз у ньому живеться людям?
– Наше містечко на Сихові було третім у Львові, яке 19 травня 2022 відкрили для вимушено переселених осіб. Моя праця у ньому має дві функції: адміністратора і його душпастира (аби й духовно допомагати людям). В кінці січня «Маріаполіс» завершив роботу, бо ми (разом з мешканцями двох інших містечок, що розташовувалися на вулиці Пулюя і у Стрийському парку) переселилися у новозбудоване містечко зимового типу на Сихові, яке складається з двоповерхових модульних будинків. Тепер кількість мешканців зросла з 300 до 705 осіб.
Поки що. Бо ще два будинки облаштовуються для нових мешканців (якщо у цьому буде потреба), а «Маріаполіс» наразі законсервоване. У новому люди уже майже облаштувались, але завжди є що робити для того, аби помешкання стало більш затишним, щоби їм тут жилося комфортніше. Бо важке випробування випало на долю тих, хто мусили покинути свої рідні місцевості, рідні домівки і втікати.
«Бачачи, що війна затягується, облаштовуються у Львові»
– А чи облаштовують люди своє життя? Чи влаштовуються вони на роботу, а дітей у школи та садочки; чи може просто перечікують, коли буде наша перемога, аби повернутися додому?
– Біль розлуки з рідним краєм і домом є великим для усіх: як для дорослих, так і для дітей. Бо розділилися сім’ї, частина яких або полишалася в прифронтових чи окупованих зонах, або роз’їхалися по Україні чи за кордон. Для людей – це дуже велика рана. Переїхати в чужий, незнайомий їм регіон і оселитися тут, їм було нелегко.
Туга існує й по сьогодні, і кожен мріє якнайшвидше повернутися до рідної домівки. Та багато мешканців модульного містечка вже влаштувалися на роботу у Львові. Пройшов період, коли вони звикали до нової реальності а тепер, бачачи, що війна затягується, – облаштовуються у Львові на довше. Трохи відійшовши від шоку і стресу, люди роблять свої наступні кроки: діти ходять до школи та в садочки, старші – на роботу. Правда, є діти зв’язані з своїми школами, тож вони продовжують навчатися у них у режимі-онлайн.
«Діти мусіли блискавично подорослішати»
– Маєте великий досвід роботи з дітьми – на що батькам зараз потрібно звертати увагу, наскільки війна вплинула на молодь?
– Думаю, тут одночасно є дві сторони: менш і більш позитивна. Менш позитивне – це те, що багато дітей все ще бояться, мають агресію. Врахуйте, що перед війною ми теж пережили непростий період коронавірусу. Вже тоді у дітей був момент асоціалізації, період онлайн-навчання, з перешкодами у спілкуванні з однолітками. А зараз додалося усе те воєнне жахіття. Багато з них мусіли блискавично подорослішати, їхнє дитинство не є таким плавним, як ми звикли. Дуже швидко відбулося багато серйозних змін у їхньому житті.
Та бачу по дітях, що вони є патріотами, гуртуються і граються в тероборону, хочуть захищати свою Батьківщину. Це відбувається не лише у нас в містечку, а й усюди. В усьому, що відбувається вони хочуть брати участь як дорослі, збирають гроші на ЗСУ. І у цьому позитив.
На їхню долю випало пережити цей складний історичний період. Мусимо з цим рахуватися. Тож батькам потрібно придивлятися до дитини, які у неї є труднощі, як вона спілкується з іншими чи не закривається, чи не боїться. Не залишати її наодинці зі своїми проблемами, допомогти їй пережити страх, тривожність чи й навіть якусь нехіть до навчання. Потрібно дитині допомогти це подолати.
«Мали можливість допомогти дітям трохи змінитися»
– Знаємо багато історій, як пережили люди цю війну. Вразила одна з них – про маленького Андрійка, якого назвали на вашу честь. Як він поживає?
–У нашому містечку багато дітей. Для нас це радість, бо місія салезіян працювати з дітьми та молоддю. Літом ми організували три тури таборів в Карпатах, це змінило дітей, дехто з них вперше побачив гори.
Мене у таборі старшокласників вразило те, що вони часто вмикали пісню «у мене немає дому», її повторювали її раз за разом. Тяжко було не зворушитися. Разом з тим, дякую Богові, що мали можливість бути з ними там. Допомогли їм трохи змінити бачення, переключитися.
А історії – кожна людина має свою. Думаю, про це потрібно написати книгу. Щодо Андрійка… Так склалося, що у нас було четверо вагітних жіночок, яких ми старалися заспокоїти, запевняли їх, що усе у них буде добре. В пологовому будинку знайшли добру лікарку і жіночки пройшли усі необхідні обстеження. І коли у пані з Лиману Донецької області почалися перейми – закликали мене. Я відповів, що треба викликати швидку та побіг до них. Коли приїхала карета швидкої допомоги, то вже була ніч, пів одинадцятої. У родини ще було двоє маленьких дітей, тож батько з ними вийшов до машини маму відпроваджувати. Стоїмо, я з правої сторони, а він – з лівої від дверей автівки. І лікар запитує, хто поїде в пологовий. А батько відповів, що не зможе, бо мусить бути з малими. Тож поїхав я.
– Тому й новонародженого назвали на вашу честь Андрійком...
Записала Наталка Сохан
