Головне за день

Її називають українською Жанною д’Арк. Ще з дитинства вона спостерігала як тато чистить зброю, як купує патрони і… мріяла стати снайпером.

«Коли дівчатка в дитинстві мріяли бути принцесами, моделями, кінозірками, я мріяла бути не такою як усі», – зізналася у програмі «Піксель війни» на ТРК «Перший Західний» снайперка і офіцерка ЗСУ Євгенія Емеральд.

Вона і справді не така як усі… Маючи донечку, маму, успішний ювелірний бізнес добровольцем пішла на фронт. Несла військову службу на рівні з побратимами, виконувала бойові завдання і, навіть, вела боротьбу на інформаційному фронті. Завдяки публічності та соцмережам зустріла своє кохання. І вже незабаром вийшла заміж за військового… як і мріяла. Весілля також було «не як в усіх»: у білій весільній сукні, але на позиціях.

Про вибір жінки, яка стала снайперкою, втрату побратимів, кохання і вагітність, – у розмові з Євгенією Емеральд.

https://www.youtube.com/watch?v=MVXqMowQwhE.

«Коли по тобі стріляють, – ти думаєш як вижити»

– Євгеніє, як у вас поєднуються тендітність, шляхетність і зброя? Ким були у мирному житті? І в якій родині виховувалися?

– Насправді, коли я мала народитися тато думав, що буде хлопчик. І всі в сім’ї хотіли хлопчика. Тож коли мама народила дівчинку, тато не повірив. Вирішив назвати мене Євгенією.

До повномасштабного вторгнення я була цивільною людиною. 10 років тому закінчила військову кафедру і отримала військове звання. Проте всі ці роки вдало займалася бізнесом, виховувала доньку. Буквально за місяць до вторгнення я подзвонила мамі і сказала: «Ти знаєш, мамо, зараз я – максимально щаслива людина. Займаюся тим, що приносить мені задоволення. Мені подобається моє коло оточення. У мене багато цілей і планів на життя». Але все дуже швидко змінилося…

– Де вас застала війна?

– Ще 23 лютого. Я прокинулася і просто відчула, що наступного дня розпочнеться війна. Написала повідомлення усім своїм друзям-підприємцям з Харкова, щоб приїжджали до мене у Київ. Усі подумали, що я з’їхала з глузду. Коли я приїхала забрати до себе маму, то вона теж мені не повірила. Ніхто мені не повірив, але я все ж таки зробила ряд дій: зачинила своє ювелірне підприємство, пояснила все працівникам, закупила на пів року продуктів довготривалого зберігання, заправила машину… А о п’ятій ранку мені зателефонував колишній чоловік, з яким перебувала дитина і сказав: «Женя, нас бомблять. Що робити?».

Я одразу відправила доньку на західну Україну. А потім весь день, 24 лютого, присвятила тому, що збирала рідних та друзів. Вже на вечір у мене вдома було 35 осіб.

– До війни ви колекціонували зброю і стріляли в тирі…

– Це був мій антистрес. Кожен робить це по-своєму. Хтось п’є алкоголь, а хтось – колекціонує зброю і стріляє з хлопцями з АТО.

– Коли Ви приймали рішення піти на війну чи мали сумніви?

– Не вагалася ані хвилини. Не було думок поїхати кудись за кордон. Коли сусіди побачили мене у формі і зі зброєю, то були вражені. Вони думали, що я буду першою, хто поїде з країни. Але насправді і в цивільному, і у військовому житті я завжди хотіла бути корисною людям. Це для мене – дуже важливо. Тому крім захисту і фронту я для себе іншої функції не бачила.

– Як Ви стали снайперкою в ЗСУ?

– Мій товариш, командир ЗСУ в Житомирській області, запросив мене в армію. Пам’ятаю, коли я приїхала один військовий сказав: «Дівчинко, ти куди приїхала? Їдь додому варити борщі»…

Тоді таких добровольців як я було дуже багато. Нам усім видали «калаші». Зізнаюся, до того часу я не працювала з автоматом Калашникова. Ця зброя була для мене абсолютно новою. Ми тренувалися з перших днів: відпрацьовували тактику, проходили тактичну медицину, фізичну підготовку. Тобто місяць ми усі бути універсальними солдатами. До нас придивлялися. А вже коли через місяць ми потрапили до спецпідрозділу «Сафарі», там пішов конкретний розподіл. Я тоді підійшла до командира полку і запитала, в якій ролі я б могла бути максимально корисною. А він сказав: «Я думаю, що ти будеш снайпером».

А ще в нашому полку були снайпери з Івано-Франківської області, які воювали з 2014 року. Вони побачили в мені потенціал і повністю взяли мене на поруки.

– Які емоції відчували під час військової служби?

– У перший місяць – сильну злість. У другий – розпач і розчарування в усьому. Далі, коли вже усвідомлювала, що відбувається, стала більш обережною, щоб не підставити своїх побратимів. Тобто кожного місяця у цій війні ми вчилися новому.

– Як це – цілитися в людину. Чи тремтіла рука?

– По-перше, я цілилася в ціль. А по-друге, пам’ятаю емоцію, коли вперше береш до рук зброю і розумієш, що саме зараз зробиш постріл в людську істоту. Це – емоція, яка не забувається. Мене трусило зо 30 секунд. Це така внутрішня реакція тіла. І ще – перша реакція на відчуття смерті. Коли по тобі стріляють, ти – збираєшся. Ти не думаєш про дитину, кохання, батьків, ти думаєш як вижити.

– А що відчували при ураженні цілі?

– Гордість. Але не щастя. Бо коли від цього отримуєш задоволення, це вже свідчить про психічні проблеми. Нам і командир полку говорив: «Не думайте, що ви – вбивці. Ви просто виконуєте свою роботу».

– Чого у війні боялися найбільше?

– Втратити побратимів. Коли я втратила вперше, це мене зламало і на якийсь час максимально розбалансувало. Це – страшно.

Коли я втратила свого наставника – снайпера, це – ті ж самі емоції, коли 6 років тому втратила свого батька. Мій наставник був неймовірною людиною. Можливо я б і хотіла забути ці емоції, але не можу.

– Як Вам вдавалося завжди стежити за собою?

– Якщо жінка красива і хоче бути доглянутою, вона знайде варіанти навіть в окопі. Я завжди возила зі собою пакетик фарби до волосся. А в перший місяць війни знайшла у Житомирській області підпільну перукарню, де мені зробили бездоганний манікюр.

– Ви, публікуючи інформацію у соцмережах, ніколи не приховували свого обличчя як це роблять інші снайпери. Чому?

– Я – доброволець. Не працювала на державну службу, не виконувала якихось спецзавдань до цього вторгнення. Я, як і багато моїх колег-підприємців, просто взяла зброю і стала на захист. Я просто людина, яка взяла до рук 308-ий калібр… А згадайте снайпера Валі… чи просто задайте в пошук «відомі снайпери» і ви побачите багато облич. За логікою людей, показувати обличчя це – небезпечно. Але тоді це небезпечно і для дронщика, і для кулеметника. Це – вибір. І я його зробила. Я показала ворогу, хто наші жінки. Хай вони бояться. А вони таки бояться. Бо те, що мені від «сусіда» через день приходять погрози, свідчить лише про одне: ми – попереду. І я цим пишаюся.

«Майбутній чоловік о 5-ій ранку зустрів мене з квітами на вокзалі»

– У публічному просторі часто обговорюють і вашу зовнішність, і декольте у весільній сукні?..

– А ще – що я чийсь піар-проєкт, що приїжджаю на фронт лише зробити чергові фото, що у мене ніс як в Буратіно і що завагітніла я не від свого чоловіка… Насправді, для мене це був шок. Особливо, коли такі коментарі писали українці українською мовою. Мало того, що ворог пише, а тут – ще й свої. Але потім я зібралася. Моя життєва фраза: «Я з лимону роблю лимонад». Тобто ці хейтери спочатку були лимоном. А зараз – лимонадом. Вони мене мотивують… Я зрозуміла, що люди, які дозволяють собі писати не дуже гарні слова військовим чи цивільним, не обов’язково погані, вони – втомилися. І знову ж таки, коли тебе хейтять, значить ти – попереду. Ти не можеш бути хорошою для всіх.

– Чи багато друзів зустріли на фронті?

– Ні. У житті не може бути багато друзів. Моїх друзів можна перерахувати на пальцях. Але це ті люди, з якими ми багато пройшли і далі йдемо по життю. І краще хай у мене буде 5 друзів, аніж 100 знайомих.

– У вас на фронті було табу: жодних романтичних стосунків. Як сталося, що «табу» закінчилося шлюбом?

– Коли я прийшла в армію, то сказала собі: «Це – робота. Ніяких стосунків. Адже романтика відволікає». А ще й командир допоміг: сказав до хлопців, щоб не думали про побачення допоки не завершиться війна. До речі, дякую хлопцям за толерантність. Можливо я комусь і подобалася, проте вони цього не проявляли.

Однак я дуже хотіла вийти заміж за військового. І доля склалася так, що це сталося.

– А як познайомилися з майбутнім чоловіком?

– Наша крайня локація була у Запорізькій області. Ми жили в підвалі. Але у нас був wi-fi. І мій майбутній чоловік, прочитавши десь про мене статтю, написав мені у соціальні мережі повідомлення. Сказав, що захоплюється такими жінками як я. Він підкорив мене тим, що з перших хвилин запросив на побачення. У нього була саме ротація. Він перебував у Києві, тож виявив бажання побачитися з моєю мамою і донькою. Хлопці, з якими я служила, сказали, що він не поїде. Але вже наступного дня він приїхав. Там ще живуть переселенці. Він подарував усім квіти, привіз пакети з їжею, доньці – солодощі. І вже незабаром прислали мені фото, де всі разом, щасливі і усміхнені. Тобто так вийшло, що спочатку мій чоловік познайомився з донькою і мамою, а потім вже зі мною.

– Якою була Ваша перша зустріч?

– Я відпросилася к командирів на кілька днів у відпустку, жартома натякнувши на кохання. Мене відпустили на 3 дні до Києва. Майбутній чоловік о 5-ій ранку зустрів мене з квітами на вокзалі. Ми тоді побачилися вперше. І нам вистачило трьох днів, щоб усе зрозуміти. А через два тижні він приїхав на нашу базу, в Запорізьку область і тоді ж зробив мені пропозицію.

– Яким було Ваше весілля?

– Воно було таким як я мріяла. Я – військова. Він – військовий. Прифронтова зона. Сам генерал нас розписував. Це ж – максимальна романтика. І в мене справді була сукня з глибоким декольте і розрізом вздовж ноги. І я справді відчувала себе гарною нареченою.

Знаєте, мої дідусь і бабуся теж – військові. Вони також познайомилися на фронті під час Другої світової війни. І народився тато, і його сестричка.

«Я не хочу, щоб українці вважали, що воювати можуть лише бідні люди»

– До війни Ви спілкувалися виключно російською. Як за кілька місяців війни вдалося опанувати українську?

– Я – киянка. Переважно розмовляла російською мовою. Української не знала. В університеті вчила українську, але на тому, мабуть, і все. Але на фронті мені пощастило служити з хлопцями з Івано-Франківська і з західної України. Тож всі навколо розмовляли українською мовою. До того ж у мене дуже сильно зростав дух патріотизму… Вважаю, що примушувати до цього не можна, але надихати своїм прикладом це – дієво.

– Чи стикалися стикалися ви з проявами гендерної дискримінації у війську?

– Скажу відверто, бувало. Багато хто не був готовий до того, що жінки підуть в армію. Все ж таки ми – не Ізраїль. Це в Ізраїлі є нормою. Але зі свого досвіду можу сказати, що ми дуже скоро прийдемо до Ізраїлю, тобто дуже скоро в Україні буде вважатися нормою українська військова жінка. Нас вже близько 60 тисяч військових жінок. І це – дуже круто.

Проте на початку мене сприймали швидше як виняток. Будемо відверті, я не бідна людина. У мене був свій бізнес. Я приїхала на фронт на Porsche. У всіх був шок. Але, перше, у війни немає статі, у війни немає банківського рахунку і у війни немає зовнішності. Тобто я не хочу, щоб українці вважали, що воювати можуть лише бідні люди, негарні, товсті. Це – дурні думки і ми повинні від цих стереотипів відходити. Будь-яка людина, яка хоче захистити, вона буде це робити.

– Господь благословив вас дитям. Ви зараз при надії. Сумуєте за передовою чи насолоджуєтеся цим благословенним станом, коли під серцем нове життя?

– Зараз вже насолоджуюся. Але перші три місяці, коли я потрапила до Києва, в тил, мені було важко психологічно. Мене мучило сумління. Мені здавалося, що своєю вагітністю я зрадила український народ. Я покинула фронт. Хоча казала, що буду залишатися там, поки ми не переможемо ворога. А тут виходить, що я завагітніла, я – не на фронті і не допомагаю своїм побратимам, і не виконую функції військової. Мені було дуже важко.

Думала, що коли потраплю в тил, то не зможу приносити користь людям. Але я дуже сильно помилилася. Я знайшла себе в тилу. І тут я зрозуміла, що є ще більш ефективнішою, навіть будучи при надії. Я продовжила дуже потужно інформаційну війну, волонтерю і підтримую своїх підписників, які кажуть, що стомилися і не знають, що робити.

– Ви чекаєте на народження донечки. Чи уявляєте, який у неї буде характер?

– О, так! Перша донька у мене – принцеса. А ця буде бійцем, воїном. Уявіть, мати і батько – військові. Це – дитина війни.

– Куди плануєте повертатися після… на фронт, у бізнес чи будете насолоджуватися материнством?

– Війна показала мені, що найважливіше це – сім’я. Зараз Євгенія Емеральд буде не бізнесвумен, не військовою, вона насамперед буде мамою. Життя дало мені другий шанс. Я хочу стати хорошою мамою і для старшої доньки, і для – майбутньої. У бізнес повертатися не буду. Змінилися цінності. Хочу приносити користь. Не знаю, що буде в майбутньому, але в найближчі два місяці я готуюся стати мамою, робити те, що роблю зараз, а далі побачимо.

– Ви згадали про цінності. Як вони змінилися?

– Вони змінилися ще до війни. А війна це лише підтвердила. Скажу відверто, на першому місці у мене не була сім’я. На першому місці було забезпечити цю сім’ю. Зараз ця думка змінилася. По-друге, я зрозуміла, що брендові сумки не нагодують людей і в цьому немає жодного сенсу. І основне це – жити в моменті, жити тим, що сьогодні. Тому я закликаю всіх українців жити тим, що сьогодні, дякувати цьому дню, бо, на жаль, для багатьох наступний день не настає. Тобто, якщо ми хочемо щось зробити, ми маємо це робити. Якщо ми хочемо зізнатися людині у коханні, ми маємо це зробити. Якщо ми хочемо помиритися з нашим давнім другом, з яким багато років не спілкуємося, ми маємо це робити.

– Ви часто спілкуєтеся зі своїм коханим і з побратимами. Йдуть запеклі бої. Чи не зневірюються хлопці?

– Ні. Вони ще більше загартовуються. Вони втомлюються, але події, що відбуваються навколо ще більше піднімають бойовий дух. Я дуже пишаюся і чоловіком, і хлопцями. Так, це – важко, але я закликаю жінок, котрі чекають своїх чоловіків, синів, братів молитися і просто вірити в найкраще.

– Що найбільше цінуєте в людях?

– Людяність. Людина така, яка вона є. А війна це дуже добре підсвітила, показала. Відбулася і певна селекція. Чому зараз створюється дуже багато нових пар, сімей, стільки вагітних? Бо війна показує все набагато швидше, аніж би це було в інший час.

– Якою бачите перемогу?

– По-перше, я її бачу. Якби я її не бачила, то, можливо, мене не було б на фронті. Я вірю в Україну і, навіть, відчуваю, що Україна буде центром Європи. Ця війна можливо була нам потрібна. Зараз Україна, український прапор, кольори це – тренд в усьому світі. Нас знають усі. Ми така маленька країна, але ми показали і довели, які ми стійкі та сильні. Тому, коли настане день перемоги, це буде не завершення, а лише початок. Нам ще доведеться багато працювати: відновлювати країну, робити її кращою.

Після перемоги я насамперед наберу чоловіка і скажу, що нарешті ми будемо бачитися частіше. І, звісно, розплачуся…

Записала Олеся Когутич