Головне за день

Після початку повномасштабного вторгнення кількість жінок в Збройних силах України зросла на 40%, це дані кадрового центру ЗСУ. У відомстві називають цей показник найбільшим у новітній світовій історії за кількістю жінок на полі бою. У Генеральному штабі України повідомляють, що станом на березень 2024 року понад 47 тисяч жінок служать у складі ЗСУ. З них понад 4 тисячі – безпосередньо на передовій.

Урядовці підкреслюють, що в український армії скасовані будь-які обмеження щодо призначення та проходження жінками-військовослужбовцями служби на всіх посадах, в тому числі бойових.

Чи так це насправді, важливість офіційного статусу, ставлення до жінок в бригадах та совок в армії – у програмі Головне за день на ТРК «Перший Західний» очільниця руху «Veteranka» Катерина Приймак, яка ще у 2014 році доєдналася до лав медичного добровольчого батальйону «Госпітальєри».

Відоверсія розмови – тут.

«Навіть медичні послуги доводиться вигризати»

– Серед 150 подій, які анонсували організатори під час цьогорічного книжкового Lviv BookForum, була й дискусія – про жінок на війні, в якій ви теж взяли участь. Кажуть, що в боротьбі за свободу стать не має значення. У 2014 ви доєдналася до лав медичного добровольчого батальйону «Госпітальєри», де працювали 11 місяців парамедиком у складі евакуаційної бригади ­– яким був далі ваш шлях?

– Коли повернулася з війни, довгий час вирішувала якісь внутрішні свої конфлікти. Бо маю переконання гуманістичні, однак ти можеш, скільки завгодно бути пацифістом, але це не означає, що коли до тебе лізе ворог, що маєш здатися. Мені і зараз, і раніше було важко сприймати це все, бо ненавиджу війну, але маю робити все, аби долати її наслідки для себе і тих, хто пройшов такий самий шлях.

Мені важко жити у зламаному світі, бо зараз слово мир дуже спаплюжене. Коли говориш, що максимально проти війни, потрібно пояснювати, бо це наратив, який використовується не завжди тими, хто цього прагне.

Наразі на фронті не можу працювати, однак, щоби в тилу моя совість була чиста, маю працювати за п’ятьох. Треба бути міцним тилом, тож працюємо з правами військових, допомагаємо фронту, працюємо з ветеранками, які повертаються до цивільного життя і надаємо їм супровід. Бо важко перебудувати своє життя: є люди, які в 2022 пішли на війну, а дехто це зробив набагато раніше, і людина повертається зовсім в іншу реальність. У неї стає набагато менше друзів, бо не всі готові підтримувати стосунки на відстані. У них інша ситуація з професією, тобі потрібно якось професійно інтегруватися.

Питання здоров’я теж потребує супроводу. Часто доводиться вигризати те, що необхідно ветеранкам і ветеранам – говоримо, що усе для них, а на ділі, навіть медичні послуги не завжди на безоплатній основі. І потрібно ходити і сваритися з ними.

Цих нюансів багато. Також підтримуємо жінок, які хочуть доєднатися до війська, консультуємо їх. Допомагаємо їм знайти курси, які дадуть змогу підготуватися до майбутньої служби.

У 2018 році доєдналася до адвокаційної компанії «Невидимий батальйон» – це жінки, які об’єдналися для захисту своїх прав, тому що виконуючи бойові завдання, військові посади були для них заборонені, закриті, і дівчата в бою часто були у статусі швачок та комірниць.

«До війни ветерани вважалися міськими божевільними»

– Дозвольте уточнити, що означає вирішила свої внутрішні питання, проблеми – з чим ви стикнулися?

– З чим стикаються люди, коли повертаються у цивільне життя. Не знала, чим буду займатися, моє коло спілкування зменшилося утричі, мала певні внутрішні переживання, які були посилені депресією, вигоранням. Маєш попіклуватися про себе, щоби повноцінно жити.

У добровольчому українському корпусі нам іноді доводилося доводити своє право бути на фронті, рятувати людей. Бо ми не мали офіційного статусу, і багатьом не подобались добровольці. Були «мінські домовленості» (угода про тимчасове перемир’я у війні на сході України, досягнута на переговорах у Мінську 5 вересня 2014) і тобі кажуть про перемир’я, але в тебе летять снаряди, а на найвищому рівні є заборона на них відповідати. Це важко психологічно.

Розумієте, раніше ветерани і ветеранки вважалися міськими божевільними, які кричали, що Росія ворог і знову нападе. А 24 лютого 2022 ми прокинулися вже не божевільними, а тими, хто має військовий досвід, до яких тягнуться цивільні.

«Багато залежить від людського фактора»

– Це правда не вірилося, що Росія нападе… Про жінок в армії, ви багато спілкуєтеся з ветеранками, з військовослужбовицями, які зараз на службі і є багато різних думок, історій про ставлення до жінок в армії – як насправді?

– У різних бригадах може відрізнятися ставлення. Важливо знайти підрозділ з нормальним командиром – це умова і для жінки, і для чоловіка. (насправді жінок на передовій за оновленими даними уже понад 5 000).

Складність ситуації армії у тому, що багато залежить від людського фактора. Часто вимушені боротися і з зовнішнім, і з внутрішнім ворогами. Жахливий совок, який заважає армії розвиватися, і наші люди, які туди приходять, то стикаються з самою системою. Уже не секрет жарти про українську паперову армію, коли дуже важко приймаються правильні рішення. Зокрема, важко перевестися в іншу бригаду, якби це дозволити, то, певно, слід було би звільнити тих командирів, які залишаться без підлеглих.

Усе, що робимо, не стосується виключно жінок, але й чоловіків. Це і питання спротиву, і неприйняття дискримінації: гендерної, расової чи релігійної. І ці речі мають бути на рівні кадрових політик у керівництва. Бо людина, яка іде на підвищення по службі і стає командувачем, повинна мати певні цінності.

Тож же сексизм, коли хтось вважає, що жінка здатна тільки варити борщі, то може не розгледіти у ній потенціал, який може принести користь армії. Армія – це величезна машина і є дуже мотивовані жінки, які хочуть на ці бойові посади.

«Командиркам слід довести свій авторитет»

– А якщо, наприклад, є випадки, коли в армії навпаки жінка керує, а чоловіки в її підпорядкуванні. Чи дотримуються вони субординації?

– Багато жінок мають пропозиції керувати, але мають сумніви, бо чоловіки можуть саботувати їх. Жінкам, які стають командирками, слід довести свій авторитет.

Але всі проблеми, які існують у військових в армії, вони для жінок можуть бути посилені сексизмом. Зокрема, якщо тобі важливо потрапити на якийсь курс, який піднімає твою кваліфікацію, то до жінки буде ще додатковий пункт – а навіщо тобі взагалі чогось навчатися, ти ж підеш у декрет? Але ж ми усі громадяни своєї країни і її захист у нас за покликом серця.

– А чи є проблема із сексуальним домаганням в українській армії?

– Це існує в будь-якій спільноті. Потрібні чіткі корпоративні правила, які працюють з цим. Не дивують історії про домагання в якісь компанії. В армії теж таке трапляється.

На рівні самої системи має бути притягнення до відповідальності. У нас совкова традиція приховувати проблеми, замість того, щоби відкрито говорити про них. Осуд набагато дієвіший, аніж скарга чи покарання.

Загалом, переконана, що чим більше жінок у війську, тим краще, особливо на тих посадах, де приймаються рішення. Адже тоді це про довгостроковий мир. Бо жінки більш заточені на соціальний розвиток, ніж на збройні конфлікти. Це природно. Бачу, коли жінки звертаються до нас за допомогою, то завжди в список додають щось для родин, які лишилися жити у зоні бойових дій.

Це правило, звичайно, тільки на глобальному рівні має працювати, бо якщо усі армії наберуть жінок, а Росія лишиться армією гвалтівників, то це історія контроверсійна. Однак загалом, коли в армії збільшується кількість жінок, то терор до цивільного населення знижується, і це показують всі світові практики.

– Яку книгу рекомендуєте нам усім прочитати?

– Автобіографію Голди Меїр (прем’єрка Ізраїлю, 1969–1974 роки), це сильна жінка і її історія дуже вразила. Вона мені нагадує мою посестру Андріану Арехту, яка зараз служить. Нам всім важливо прочитати, як люди стоять за свою за свою країну до кінця.

Розмовляла Уляна Лаврик