«Благородність і світла пам’ять». Медійниця про створення гідного військового меморіального кладовища
- П'ятниця, 13 грудня 2024
У Львові закликають відмовитись від звички називати Марсовим Полем територію Личаківського цвинтаря, де ховають новітніх героїв російсько-української війни. Мовляв, у давньому Риму так називали територію, де відбувались військові та гімнастичні вправи. Марсовим у Львові почали це місце називати за радянських часів. Щоправда, поміж воїнів радянської армії там ховали нквдистів. На території провели дослідження і зараз працюють над проєктом військових поховань Героїв України.
Про те, чому це не Марсове поле, а також як руйнувалися українські некрополі, мілітарні традиції різних країн, культуру поховань та який камінь повинен бути на військовому кладовищі – у програмі «Головне за день» на ТРК «Перший Західний» медійниця, авторка Ютуб-каналу «Обличчя незалежності» Дарія Гірна.
Відеоверсія розмови – тут.
«Треба відповідально підходити до пам’ятування Героїв»
– До Дня Гідності і Свободи на Аскольдовій могилі встановили монумент на честь Дмитра «Да Вінчі» Коцюбайла і є думки, що це не надто вдалий приклад пам’ятування, глорифікації. Герої заслуговують на більш гідне вшанування. У бажанні встановити на честь когось певний об’єкт, який нагадуватиме про його подвиг, нічого поганого. Але що не так на десятому році війни в Україні з культурою пам’ятування?
– Ключовою проблемою є те, що громада ставить хрест, обеліск, звичну скульптуру, яку виконав знайомий скульптор. І вважається, що ми виконали меморіальну функцію. Але такий підхід суттєво відрізняється від того, який впроваджений в західних демократіях, в Європі, до якої прагнемо. А там мистецтво виходить на вулиці, з музеїв до людей. І часто люди ходять до меморіалу не лише вшанувати пам’ять в якісь окремі дати, а оцінити мистецьку цінність цього місця, наскільки громада попіклувалась тут про благоустрій. Бо мало встановити просто пам’ятник людині, важливо будувати меморіальні комплекси.
Це важливо робити, бо як ми цю війну переживаємо і пам’ятатимемо, наступні покоління – не будуть. Їх треба заохочувати приходити на військові кладовища. При цьому, не лише для звітності, а через те, що вони захочуть подивитися, яка скульптура виграла на конкурсі, щоб увіковічнити пам’ять такого Героя, як Дмитра «Да Вінчі». Саме тому, щоби меморіальне мистецтво було на високому рівні, в Європі та США є практика архітектурних конкурсів. Йдеться про залучення різних фахівців до них, про те, хто запропонує найкращі сенси, рішення.
Вразила історія у Вашингтоні, де тільки цього року відкрили меморіал загиблим воїнам у Першій світовій. І туди на міжнародний архітектурний конкурс подалося понад 300 команд. Переможцем став архітектор, який навіть не є мешканцем Вашингтона. Його робота сподобалася конкурсній комісії, фахівцям, які відбирали ескізний проєкт. І, власне, це шанс для молодих митців проявити свої таланти. Люди ж не просто так навчаються на профільних факультетах скульптури чи мистецьких. В нас же ж ціла база фахівців, кожного року випускаються нові. Де їм себе реалізовувати, якщо у нас далі гранітне лоббі і цим займаються завгоспи і достатньо примітивні майстри з гранітного каменя.
У нас ця цвинтерна естетика захоплює громадський простір і це буде відштовхувати наступні покоління молодих людей. Вони не захочуть цікавитися історією цієї війни. Тому нам треба відповідально до цього підходити.
«В уніфікації є глибока філософія рівності, демократії і смерті»
– Аби показати, що в Україні є місця, які можуть слугувати взірцями, які виходять за межі радянської традиції пам’ятування і що вони можуть бути інакшими, ніж просто сірий граніт, який ні про що не говорить, ви створили цикл історій про українські некрополі. Це, зокрема, і цвинтар на Тернопільщині і меморіал січовим стрільцям на межі Львівщини та Івано-Франківщини. І навіть зафільмували військове кладовище османських воїнів. Який меседж цього проєкту і які основні відкриття ваших досліджень? Що прагнете, аби почерпнули з цього циклу українці, які будуть творити цю культуру пам’ятування в нас?
– Це комплексне питання. На цей проєкт я надихнулася через цікавість до того, як ми намагаємося облаштовувати військові сектори поховань, полеглим у цій війні. Тому хотіла побачити, як у різний час в нас облаштовували військові некрополі. Було дивно, що раніше всіх цих місць не знала. Однак національна пам’ять про Першу світову і Україну у цій війні, була витіснена у радянському союзі міфом про Велику вітчизняну війну. І дуже багато цих кладовищ, які показую на каналі «Обличчя Незалежності», це короткі ролики, буквально на три хвилини. Роблю акцент саме на візуальну частину, щоби люди побачили, як це виглядає.
Ці місця були в срср у варварський спосіб зруйновані, бо кладовища – це дуже надійні історичні маркери. І совєти їх не просто руйнували, а й облаштовували там школи, обкоми, прокладали по полеглих тілах залізницю. Це була абсолютно варварська політика і останні 30 років була пасіонарна група істориків і людей, які відновлювали ці меморіали у первинному вигляді. Було важливо підняти на поверхню цю історію, цілий пласт військової меморіальної культури поховань і не тільки української, але й міжнародної.
Розуміємо, що понад 100 років тому не було архітектурних конкурсів, тож ця культурна політика різними народами закладалася. Але вони її таки формували, а у нас такої можливості об’єктивно не було. І можемо почерпнути з цих прикладів певні деталі. Наприклад, що переважно усі кладовища уніфіковані. В нас дуже часто це асоціюється з радянським союзом, коли однакові пам’ятники. Насправді, в цьому є глибока філософія рівності, демократії і смерті, бо усі воїни воюють в одному пікселі, незалежно від звання. І ця рівність у переважно світлих пам’ятниках є дуже глибокою за змістом. І нам теж потрібно змінювати підхід до вигляду військових секторів поховань.
Насправді оці пам’ятники в повний зріст, п’ятиметрові скульптури там часто не вважаються престижними для поховання військового. Наприклад, для американської військової культури саме уніфіковані некрополі вважаються найвищою честю для військового, який поліг в боях, або помер природною смертю.
«Домінуючим у військовій некрополістиці є світлий камінь»
– Мабуть, і граніту стільки не було тоді. До речі, з ваших досліджень, який камінь переважно використовували у таких некрополях?
– Це переважно пісковик, ракушняк. Бачила бетонні хрести, вони також виглядають достатньо адекватно. Є практика, коли їх фарбують білою фарбою. І переважно меморіали Першої світової, не гранітні. Ті 12 місць, які я вже зафільмувала, переважно з пісковика.
Це також демонструє певну тяглість мілітарних традицій. Не можна сказати, що всі абсолютно військові цвантарі зі світлого каменю, не з граніту. Навіть в США є кілька винятків, зокрема, у Техасі національне військове кладовище з гранітних каменів. Однак домінуючим у військовій некрополістиці є світлий камінь, якщо поглянемо на ті ж США чи Туреччину. До речі, там дуже цікава військова культура поховань. Велика Британія, усі кладовища Першої і Другої світової співдружності націй також зі світлого каменю. Тому що в цьому є благородність, світла пам’ять.
Проблема не стільки в граніті, як в тому, що нам важко зрозуміти, що є інші матеріали. У нас настільки велика його домінація на ритуальному ринку, що ми не можемо зняти шори і побачити, що сакральні місця можуть будуватися з різних матеріалів. Наприклад, хто знає, що є камінь травертин, теж світлий, який дуже благородно виглядає.
Мусимо почати цю розмову, трішки оглянутися довкола себе, подивитись, як це робили наші предки, як – наші партнери в інших державах. І подумати, чи чорний/сірий граніт достойний для вшанування пам’яті людей, які віддали життя заради України.
«Історія в камені – це неймовірно важливо»
– Каменем спотикання у всіх дискусіях довкола меморіалізації є те, що в Україні немає системного підходу до облаштування таких місць. Ба більше навіть на законодавчому рівні немає закріпленого поняття саме військового цвинтаря і відповідного регулювання. Також звучала теза, що в нас немає на що рівнятися і ваш проєкт, ті відео, які ви створили, доводять протилежне, що маємо такі приклади в Україні. Але чуємо, що це не на часі, рана ще жива і не актуально облаштовувати такі некрополі зараз. То як би це мало виглядати: треба чекати чи навпаки вшанування потрібно уже і зараз?
– Ми не живемо в ідеальному світі. Тож, з одного боку, абсолютно погоджуюся з думкою, що не можна нагально порушувати ці питання. Має пройти якийсь час та затягнутися рани.
Але що бачимо в реальності? Яскравий приклад це лісове військове кладовище у Києві, де міська влада вчасно не порушила цю тему, не було прозорих громадських обговорень, конкурсів. І окремі родини почали встановлювати свої пам’ятники. І тепер там важко уявити єдиний меморіальний комплекс. Бо зносити ті пам’ятники, які за свої кошти встановлювали родини, не етично. А якщо би була єдина синхронізація, то така б проблема не виникла. Тому, оскільки у нас люди відчувають потребу у такій меморіалізації, то, мабуть, уже час про це говорити.
Розумію, наскільки це боляче, бо також втрачала близьких людей на цій війні і мені важко уявити камені, меморіали на місці їхніх поховань. Водночас, чим довше чекаємо, тим більше продовжуємо цю стихію меморіалів, яку потім буде значно важче виправляти. І сказати, що робимо щось нове, буде дуже боляче для частини людей. Тому маємо говорити про це вже. І сподіваюся, що голосів буде ставати більше, бо наразі ця тема, в принципі, не цікава широкій аудиторії. Навіть ті відеоролики, які зараз викладаю не набирають багато переглядів. І думаю над іншими, більш ефективними, способами піднімати цю тему на новий рівень.
Адже це неймовірно важливо, історія в камені – це те, що буде тут стояти століттями, безвідносно до політичних режимів та ідеологічних змін. Це надійна інвестиція у те, що про цю війну не забудуть багато поколінь вперед.
Розмовляла Ніна Сукач
