Буде День перемоги, я скажу, що заспіваю. Буде цей день – буде пісня – Оксана Муха
- Понеділок, 27 березня 2023
Оксана Муха – співачка з українською душею. Пісня для неї, як подруга, що мандрує пліч-о-пліч життям і підтримує навіть у найважчі періоди.
У час повномасштабної війни в Україні Оксана Муха мужньо вела і свою особисту боротьбу з важкою недугою. А за можливості, коли сил ставало трохи більше, продовжувала допомагати українським військовим.
Віра в Бога, кохання, любов до життя заохочують її і далі нести людям неповторну мелодику українських пісень.
Відтак, вже 24 квітня, у театрі ім. Марії Заньковецької відбудеться чергова зустріч зі слухачем. Це – один із тих концертів, які не вдалося зреалізувати через повномасштабну російську агресію.
Як недуга вплинула на відчуття і світогляд співачки; чому пісні Квітки Цісик стали знаковими; які портрети, намальовані коханим Ніко Струсом подобаються найбільше; що стало запорукою успіху на «Голосі країни»?..
Про це у програмі «Піксель війни» на ТРК «Перший Західний» говоримо з Оксаною Мухою, українською співачкою, скрипалькою, волонтеркою.
Відеоверсія розмови – тут.
– Яку музику слухаєте зараз і як звучить ваша душа?
– Мабуть, дивно, але я нічого не слухаю. Для мене зараз найкраща музика це – тиша. В тиші я відновлююся. Якщо слухати, то щось блюзове, щоб не навантажувало.
– У вас глибоке розуміння української ідентичності. В якій родині ви зростали?
– Господь Сам вирішує, хто з яким даром має прийти на Землю. Тут спрацювало моє призначення. Але у мене – чудова, співоча сім’я. Тато – баяніст, мама – медик, але вона також прекрасно співає. У нас співають усі і по татовій, і по маминій лінії. Мухи були більш співочі. По татові усі сестри, брати, і по бабусиній, і по дідовій лінії співають.
У нас не було пісень при чарці. У нас була пісня по життю. Співали завжди: і при роботі, і в радості. А попри це слухали «Тріо Маренич», сестер Байко, Ніну Матвієнко, Назарія Яремчука, Василя Зінкевича.
Українська ідентичність породжується, коли по роду все йде добре. У кращому випадку, якщо в тебе є чистий український рід, у складнішому – коли привилося і стало твоїм.
– Окрім того є дуже багато стороннього впливу…
– Телебачення нас виховує. Люди не можуть бути іншими, якщо вони ним захоплені і якщо їх виховують неправильно. Але я вам дякую. Бо ви – молодці. Тішуся, що у вас є гарний глядач і як глядач радію, що ви є у нас.
Нам зараз важко поважати одне одного
– Ви до війни неодноразово говорили про те, що в Україні російська пісня панує над українською. Чи розставить війна правильні акценти української культури в Україні?
– Я не маю дару пророкувати. Але однозначно будуть зміни і ми вже їх бачимо. Шкода, що в такий спосіб, але люди починають говорити те, що їм не подобається. Боляче, коли люди не приймають критику, адже без критики ми не можемо нікуди рухатися. І потрібно розуміти, що когось критикують не тому, що не люблять, а тому, що від нього можна очікувати більшого.
У мене відчуття, що коли припиниться боротьба за нашу територію, коли ми знову здобудемо нашу українську землю і вона буде під контролем України, почнеться боротьба в Україні. Бо буде заплачена велика ціна. І тим, хто нехтуватиме, буде непереливки. Тому зараз усі, хто ще не усвідомлюють ким є, для чого вони на цій землі, мусять це переосмислити. Інакше їм тут не місце.
І було б дуже добре, якби наша молодь, яка має гострий розум, інше бачення, могла добитися і щось змінювати. Хотілось би, щоб знищили схеми «кум, сват…», «парішалі», «все схвачено» і щоб до влади приходили люди, які мають талант лідерства, об’єктивне мислення, які є українцями в душі, а не лише в паспорті. Тоді, можливо, щось почне мінятися.
– Від суспільства також залежатиме дуже багато. Бо якщо ми мовчимо, це означає, що погоджуємося. І тоді люди, які хочуть перейти якісь межі, йдуть далі…
– Так. До прикладу недавній випадок дівчинки зі скакалкою. Люди зараз – злі. І я розумію чому. Важко жити. Але наскільки нам зараз важко поважати одне одного. Багато людей хочуть вигризти свої межі, правила, кордони без поваги до інший людей. Але маємо поважати інших, незалежно чи це дитина, чи зріла, чи старша людина. Однаково має бути повага. Ми всі повинні проявляти повагу до світу. І не мовчати.
На відстані війну в Україні переживати дуже важко
– Де вас застала повномасштабна війна 24 лютого 2022 року?
– Я була в Римі. Проходила терапії. Жила в сестер Служебниць в монастирі. Я не вірила до останнього, що таке може бути. А що ти можеш зробити, коли ти не вдома? Не можеш нічого. На відстані це все переживати дуже важко. Коли я знала, що в Україні звучить сирена, я думала, де моя дитина, чи вона в безпеці, чи всі заховалися…
У мене телефон не замовкав. Рідні, друзі, котрі проживають в Україні, допомагали виїжджати українцям зі Сходу. Вони тут ночували, тато потім відвозив їх далі. А я постійно була на телефоні.
Сил на те, аби співати і збирати кошти ще не було. Тож це єдине, що я тоді могла.
А в червні я зважилася на 1,5-годинний концерт з аукціоном. Ми тоді зібрали кошти. Роксоляна Шимчук має свою добру когорту помічників. Тож я доклалася до закриття нагальних потреб.
– У час війни в Україні ви ще й вели власну війну з недугою. Що було найважчим?
– Про недугу я дізналася раніше, в листопаді. Тоді ще сил було більше. Я ще доспівувала концерти на які чекали люди. Я вирішила їх доспівати, бо не знала чим усе закінчиться і чи побачимося ми знову. Тому я вийшла до глядача і в театрі Марії Заньковецької, у Львові, і в Києві, і у Вінниці.
Важливо бути з тими, хто тебе любить і кого ти любиш
– Вас змінив цей рік боротьби?
– Думаю, що він змінив усіх. Пройшла колосальна переоцінка цінностей. Зараз не планую робити великих турів. Але також не планую брати творчих пауз, абсолютно зникати. Я зможу бути тільки там, де я відчуваю, що це – надважливо, або що для мене є важливим. Не можна себе заганяти.
До прикладу, я бачу скільки концертів у Джамали і вже починаю за неї молитися. Ми не дооцінюємо людей, які виходять на публіку. Ми бачимо їхню красу, сукні, класні пісні і не дооцінюємо скриню енергетики, дану Богом на все життя. Цим потрібно користуватися розмірено, бо потім цю скриню ніхто не поповнить.
– За рік до недуги Господь послав вам велике кохання. А потім ви дізналися про хворобу. Зазвичай люди у таких випробуваннях запитують у Всевишнього «Для чого?». У вас була така внутрішня дискусія із Богом?
– Звичайно. Спочатку я навіть з Ним сварилася… «Як Ти так можеш?», «Я ще стільки не зробила», «Чому Ти так вирішив?»… У всіх людей, котрі, не дай Господи, але проходять таку ситуацію, усе однаково.
Але найважливіше, що ти вижив. Для чого ти вижив? Це питання потребує лише часу і твоїх особистих відповідей. Не сусідів, друзів, знайомих, а твоїх особистих. І коли відповідь прийде, вона буде правильною. Якщо мені було дано пройти цей шлях, пережити стільки болю, то я зовсім по-іншому дивлюся на людей. Багато речей стали зайвими в житті, а інші, на які я до того не звертала уваги, виявилися ключовими.
З народження нам здається, що ми живемо вічність. Насправді – дуже коротко. І в тому житті ми не живемо так, як би мали: не насолоджуємося красою, яку нам дав Господь, краєвидами, не маємо часу на те, аби відпочити і просто подивитися як тече річка, вилізти на якусь гору, щоб око нарешті побачило на сотні кілометрів, просто подихати повітрям. Важливо бути з тими, хто тебе любить і кого ти любиш. Щось смачне приготувати. З’їсти те, що ти любиш, а не запихати в себе хот-дог чи бургер, бо в тебе немає часу. Жити спокійно і смачно. Цього мені дуже бракувало. Я дуже гнала.
Він усе розуміє без слів…
– Ваш коханий Ніко Струс – художник. Він змальовує вас дуже по-різному. На одних портретах ви – ніжна та загадкова, на інших – вольова і цілеспрямована. А на яких портретах ви подобаєтеся собі найбільше?
– Це – найперша картина, яку Ніко намалював і подарував мені на День народження. Це просто історія. Я не можу її не любити. Це не портрет, якою я себе уявляла, а портрет, якою побачила себе збоку, його очима. Це мене надзвичайно вразило.
І зараз, коли я почувалася погано, не подобалася собі, Микола намалював портрет, де у мене нема волосся, але замість волосся – квіти. Це було дуже красиво. Я навіть не бачила, коли він це намалював.
Як це йому Бог дав бачити душу людини? Він кожного не намалює. Він каже: «Очі колючі. Я не можу малювати цю людину». А іншим разом він повністю поринає у малювання. У нього пензлі просто літають. Також він малює і пальцями… А найважливіше, коли в оці потрібно намалювати білу крапочку, щоб око засвітилося. Я не розумію, як він це робить. Він має дуже особливий талант, дар.
– Ви з Миколою – «з однієї планети». Що найбільше вас об’єднує: спорідненість душ, погляди, творчість?..
– Думаю, сукупність усього. Звісно, творчій людині трохи легше бути з творчою людиною. Бо є речі, які прагматичні люди не розуміють. А є речі, яких творчі люди не розуміють в прагматичних людях.
Це – дуже тонкі відчуття: віра, емоційність, сприйняття світу, людей. Це все в нас – спільне. У нас є взаєморозуміння. І якщо комусь доведеться довго пояснювати, то він усе розуміє без слів. Вважаю, великим щастям зустріти людину, з якою ти не гризешся, не звинувачуєш її, а вона тебе, а навпаки, приймаєш її такою, яка вона є, закриваючи очі на її мінуси і цінуючи її плюси.
Кожен з нас – непростий і не ідеальний для того, щоб вимагати поряд зі собою ідеальну людину. Я тішуся, коли люди зустрічають людей, з якими можна бути собою і дозволити собі не лукавити.
Боляче чути російську мову від українців
– Ви попри хворобу даєте концерти, Микола – пише картини, допомагає війську і підтримує Україну. Як ви даєте собі раду?
– Ми дуже не вибагливі в житті. Нам не треба супер одягу. Для дому у мене – два спортивні костюми і кілька футболок. У мене немає культу одягу. Мені потрібно, щоб було зручно. Ми економні.
А щодо того, що ми робимо для перемоги, то ми просто вже не можемо без цього жити. На аукціонах і концертах було продано певно 20 картин. Ми добре збираємо кошти, але не любимо про це кричати.
– Але з іншого боку про це варто говорити, адже такі приклади надихають інших…
– Кожен має приймати це рішення серцем. До прикладу, фондам потрібен розголос, щоб їм довіряли і вони мали підтримку суспільства. Але нам краще так. Це – наш стан комфорту.
– Чи зустрічали ви за кордоном наших біженців? І чи правда, що вони досі говорять російською?
– На жаль, це так. Я дуже вболіваю за українську мову. І мені боляче, коли нас сприймають як таких, які не мають стержня. Ми у мові – неповноцінні. Нав’язана меншовартість настільки дорога цим людям, що вони не розуміють, що це – зло. Боляче чути російську мову від українців.
Багато людей на мітингах говорили про те, що вони українці, але з російськомовних міст, до прикладу з Харкова. У таких випадках хочеться сказати: «Що ти мелеш? Ти говориш це людям на загал». Ну, який Харків російськомовний? А звідки поясніть, будь ласка, україномовна Марічка Бурмака?
Я співчуваю людям, які втратили житло і змушені тинятися світом. Але це не дає їм «знижки», щоб вони соромили нашу націю. Я не знаю, що ще має гахнути, щоб це усвідомили.
– На вашу думку, чи можна було уникнути цієї війни?
– Думаю, що ні. Все, що сталося до цього було якимось сплячим непорозуміння. Зараз все відбувається так, як писав Шевченко, «і в огні Її, окраденую, збудять». Насправді ми не розуміли, що відбувається. А це був «дєрібан» між тими, хто зверху. А ми в це не вникали.
Сподіваюся, що хоча б за 100 років ми з того вийдемо і наші правнуки вже будуть жити по-іншому. Але ані ми, ані наші діти не будуть жити достойно. Тому що це не виліковується так швидко.
На сході є дві України: одна – теоретична, інша – справжня
– Ви ще з 2014 року їздили з концертами у східні області. Виступали перед військовими і місцевими мешканцями. В листопаді 2021 року був тур містами сходу: Маріуполь, Сєвєродонецьк, Краматорськ. Як у цих містах зустрічали українську пісню?
– У мене було враження, що на сході – дві України. Одна теоретична, а друга – справжня, яка була на концертах: вони зналися між собою, підспівували, серед них було дуже багато пластунів.
Це були прекрасні міста з чудовими українцями, які відчували голод за своїм. В Лисичанську відвідала нашу королівську бригаду. Тоді вони показали мені місце, де медик рятував військового і снайпер застрелив обидвох. Наші хлопці зі злості розвалили того снайпера разом з будинком в якому він перебував. А на місці вбивства поставили пам’ятник з іменами загиблих. І справжні українці приходять туди запалити свічку і покласти квіти, а ті українці, що на папері – нищать, обливають фарбою. Це – дуже складна хвороба.
– У 2017 чи 2018 році ми разом з вами були на сході. Під час підготовки до концерту перед військовими у госпіталі виникли проблеми зі звуком. І ви тоді сказали, що виступите а капела. Чи важко співати душею?
– Пісня живе тоді, коли я маю її за подругу, а вона мене. Як тільки я можу її виспівати, щоб вона пожила, всі навколо стають щасливими. Для цього не потрібно мати супер апаратуру. Насправді, я знаю стільки народних пісень, які не потребують жодного акомпанементу, що можна співати пів дня. Головне, аби було кому слухати. Аби хотіли тих пісень.
Квітка Цісик точно дивилася з небес і тішилася
– У проєкті «Голос країни» не надто акцентують на національній ідеї. А весь ваш світогляд, творчість пронизані українськістю. Як вам вдалося туди потрапити?
– Напевно настав той час, коли я мала там бути. Я подавала заявку за 4-5 років до того. Але тоді, мабуть, не була ще достатньо готова. Моя менеджер Галина Гузьо заохотила мене спробувати знову. Я пішла з українською піснею «Ой, не світи, місяченьку, не світи нікому». І все дуже гарно склалося.
Я дуже хотіла, щоб почули про Квітку Цісик. Квітка, маючи американський паспорт, була більшою українкою, аніж ті, хто має український паспорт тут. Це – життєвий приклад любові, поваги, правильного, гідного труду. Адже вона записувала українські пісні не для себе, для нас. Ми проходили «Голос країни» разом з Квіткою. Її сила спрацювала дуже добре. Вона точно дивилася з небес і тішилася.
Дан Балан мабуть це відчув. Його захопило те, у що я так свято вірю. Я співала йому безліч пісень і йому все подобалося. Здається це вперше на шоу виконавець пройшов з українською піснею до фіналу і переміг.
Якби я перемагала без української пісні, я б не перемогла. Якщо б пісня звучала з уст іншої людини, яка не так її відчуває, напевно би й пісня не перемогла. Адже пісню потрібно співати так, щоб усе всередині тремтіло. Співаючи пісню, потрібно бачити її цілісною картиною, історією, фільмом. Вона має прожити цілісною. Думаю, що нам це вдалося.
– А яким було закулісся проєкту?
– У мене є здатність закриватися. Це така моя вдача. Я не цікавлюся ніким. Маю свою справу і тихенько її роблю. Мені не цікаво було кого у що вдягають, що кому дають співати… Я сформувала свій світ і я з ним йшла.
– Чому після «Голосу країни» не залишилися у Києві? Чи уявляєте своє життя поза Львовом та Україною?
– Після того, що пережила, я всюди уявляю своє життя. Тому що не місце створює тобі життя, а ти створюєш життя там, де ти є.
Якщо би квартира в Києві була придатна для життя, можливо я б ставила собі таке запитання. Але оскільки вона не була придатна для життя, тож у мене навіть не було таких думок. Зрештою, я навіть ніколи не думала про те, щоб переїхати в Київ.
Чи жила б я за кордоном? Я практично 1,5 роки прожила за кордоном. Так, це можливо. Жити за кордоном, творити, приїжджати сюди з концертами і співати людям, все це – можливо. Я не відкидаю такої думки.
Без її вчасної появи у моєму житті, я була б іншою
– У вас з Квіткою Цісик – багато схожостей. Її батьки у 1944 році втікали від російської окупації і вас у 2022 році наздогнала війна; вона – скрипалька і ви – скрипалька; у неї – син і у вас – син; вона – двічі одружена і у вас та сама історія; вона зіграла роль в художньому фільмі і ви знялися у «Щедрику». Чи не перетягуєте ви на себе її долю? Чи розвиваєте в пісні свою історію?
– Я б дуже хотіла попросити усіх українців, щоб помолилися за Квітку «Отче наш» і «Богородице Діво».
Я розвиваюся і йду своїм шляхом. Але без Квітки все напевно було б по-іншому. Без її вчасної появи у моєму житті, я була б іншою, я б по-іншому відчувала.
Вперше я почула її голос маленькою. Мені було мабуть 5-6 рочків. Це було дуже красиво: в Карпатах, біля річки, біля вогню. У тата був магнітофон, який під’єднувався до акумулятора і він ставив касети з її піснями.
Якось Бог керує і знає щось таке, чого не осягнути нам. Я б хотіла, щоб люди частіше згадували Квітку. Впевнена, вона потребує цього… і молитви.
– Цьогоріч фільм «Щедрик» вийшов на великий екран. У ньому ви зіграли одну із героїнь Терезу. Як далася вам ця роль?
– Ця роль була мені близькою. Коли я прочитала текст, мені все стало зрозумілим. Не всі відзняті моменти потрапили у фільм, адже є певні рамки. Для мене цей творчий дебют був дуже цікавим.
Я спочатку трохи впиралася, але режисер Олеся Моргунець-Ісаєнко була переконана, що я там маю бути.
Також нещодавно вийшов мультик «Мавка». Я там багато наспівала. В Римі я потоваришувала з музичним продюсером цього мультика Даріо Веро. Разом ми створили пісню. Це – чудова пісня. Коли буду чутися в силі обов’язково її представлю.
У Данила почалася своя музична історія
– На вашу думку, чи народить ця війна нові пісні, які житимуть століттями?
– Вони вже їх народила. Єдине мені прикро, що не можемо співати лише про вічне, про любов та щастя і що в нас народжуються такі болючі пісні. Але як тільки в кожного з нас з’явиться відповідальність, повноцінність, достоїнство, самодостатність, гідність, все зміниться.
– Чи має хист до музики ваш син?
– До цього часу Данило не хотів мати стосунку до музики. Казав, що хоче бути програмістом. Хоча він мною дуже пишається і знає всі пісні, які я співаю.
Але у березні я забрала його до себе у Рим. Ми разом були 4 місяці. Він потрапив в українську школу. Там є різні гуртки: музичні інструменти, хоровий спів, театр, танці, спортивна секція. Кожен учень повинен обрати те, що більше до вподоби. Я була впевнена, що він обере театральний, бо це – актор ще той. Але він прийшов додому з кларнетом. І після першого уроку почав грати. У нього – гарний звук, пальці гарно лягають. Я була тоді дуже щаслива.
А потім Данило сказав, що хоче грати на електрогітарі. Я звернулася до Даріо Веро. Він дав йому кілька уроків, позичив свою першу гітару, комбик і в нас почалася музична історія.
Тепер у нього вже є своя електрогітара. Він захоплюється різними музичними напрямами, займається і з вчителем, і самостійно. Він це любить. Побачимо, що в того вийде.
– Звідки ви черпаєте натхнення?
– Я дуже люблю природу, коней. Я часто просила, щоб мене відвозили до коней. Ми купували їм моркву, яблука і годували. Це вражає, коли така велика сильна тварина, яка за бажання могла б мене розчавити, ставиться до людини з такою приязню та любов’ю. Вони туляться, дають себе погладити. Це – феноменальна тварина. Якби я ще мала силу, щоб знову сісти верхи, то взагалі була б щаслива.
А ще мені додають сил річки, гори… щоб можна було розпалити багаття, заночувати в лісі у наметі…
– Яку пісню в день перемоги заспіває Оксана Муха?
– Буде День перемоги, я скажу, що заспіваю. Буде цей день – буде пісня. Зараз я ще цього не відчуваю.
Розмовляла Ольга Цап
Записала Олеся Когутич
