Головне за день

В українському суспільстві ведеться дискусія щодо того, чи українці «заслужили війну». У соцмережах висловлюють різні бачення, часто дуже радикальні. То чи заслужила Україна на таке жорстоке протистояння, де і в який час наше суспільство зробило помилку, чи однією з причин ситуації є те, що не була проведена люстрація колишніх співробітників кдб і кпрс і про що розповіли відкриті списки агентів цієї системи – у програмі Головне за день на ТРК «Перший Західний» історик, кандидат історичних наук, дослідник архівів радянських спецслужб, автор книги «Архів КГБ. Невигадані історії» Едуард Андрющенко.

Відеоверсія інтерв’ю – тут.

Говорити, що жертва агресії на це заслужила – абсолютно не коректно

– Ймовірно ви зауважили, як зараз у суспільстві ведеться дискусія про те, що українці «заслужили на війну». Що ви, як історик думаєте про це?

– Вважаю, що це – не коректно. Навіть якщо кожен з нас робив якісь помилки, які в комплексі погіршили здатність України до оборони, перекладати відповідальність агресора на усіх українців абсолютно не варто. В історії бачимо безліч прикладів, коли жертва агресії робила помилки. До прикладу, Чехословаччина, яка хоч і доклала певних зусиль, але наприкінці 30-их років не змогла захиститися від Гітлера. Тому говорити, що вона, чи будь-яка інша жертва агресії на це заслужила – не коректно.

Ті помилки, які ми, як нація, робили у минулому були неминучими

– Чи була в новітній історії України після 1991 року така точка, певний вибір, які б дозволили уникнути війни з РФ?

– Знаєте, багато людей вважають, що якби у 1991 році обрали Чорновола або в 1994 році не обрали Кучму, усе було б інакше. Але я в таких випадках відповідаю, якби тоді рівень свідомості суспільства був таким, як нині, це була б вже інша Україна. І, звісно ж, вона змогла б розвиватися зовсім по-іншому, як Польща чи Литва.

Заразом, потрібно пам’ятати, що хоча ми у 91-му році були не такими, як Польща, але ми – не Білорусь чи Казахстан, які не здатні відстоювати свою національну ідентичність. Українці такі, які є і тому ті помилки, які ми, як нація, робили у минулому були неминучими.

Почалося з того, що українці не обрали людей в яких була політична воля

– Часто говорять, що причина усіх бід українців у тому, що ми вчасно не провели люстрацію усіх вихідців з системи кдб та кпрс. Чи можливо тоді це було зробити?

– Звісно, це потрібно було зробити, але питання, чи були ми спроможні на це. Почалося з того, що українці не обрали людей в яких для такого кроку була б політична воля. Першим президентом незалежної України став колишній комуніст і він, я думаю, був останній, хто був зацікавлений у люстрації. Так само люди в уряді та у Верховній Раді. Відтак знову впираємося у це питання: чому Україна така, яка є.

До речі, я часто розмовляв з поляками, чехами та мешканцями інших країн у яких відбулася люстрація і не скажу, що вони у захваті від того, як у них це відбувалося. Вони теж можуть чимало розповісти про те, що це був процес не повний. Тобто, як на мене, якогось ідеального прикладу немає. Завжди чимала кількість людей вважатиме, що це зробили формально. Відтак ті, хто мав бути покараний, не понесли відповідальності за свої дії.

Документів зі списками агентів майже не залишилося

– Нерідко я чув від політиків цитату першого голови СБУ Євгена Марчука, який, відповідаючи на запитання, чому ж не відкрили списки агентів кдб чи сексотів (секретних співробітників кдб) сказав, що якби українці усе це дізналися, вони би жахнулися і ми би деморалізували суспільство. Чи справді у 90-тих роках таких людей було аж так багато серед політичної еліти?

– Кількість була дійсно вагомою, але це лише припущення. Мене, як дослідника архівів, часто запитують, де можна побачити той список? Люди впевнені, що оскільки документи розсекретили, то він має існувати. Якщо його не показують, значить ці списки ще приховують. Зі свого досвіду скажу, що, на жаль, таких документів майже не залишилося. Це стосується і картотек агентів кдб, і їхніх особових справ з яких можемо побачити, що саме вони робили. Лише саме ім’я багато не скаже. Людина могла бути завербованою лише формально і насправді нічого поганого не зробити, або займатися чимось по лінії розвідки, а на неї вже можуть поставити тавро стукача.

Окремі імена в Україні ще напевно виринатимуть у якихось справах. Та основний масив документів на цю тему «підчистили» на межі 80-тих – 90-тих років. Це був процес, який відбувався по усьому Радянському Союзі відповідно до наказу голови КДБ Крючкова. То був момент, коли вони самі зрозуміли наскільки нестабільною є їхня система і документи можуть опинитися в руках опозиції. Тож, передбачаючи такий розвиток подій, система завбачливо зробила кроки для свого захисту.

кдб викрало паспорт в онуки Івана Франка

– Пане Едуарде, мав можливість ознайомитися з вашою книжкою «Архіви КГБ. Невигадані історії». Це – 18 історій, взятих із розсекречених архівів про роль всемогутнього тоді відомства. Які справи вразили вас найбільше?

– Завжди важко обирати, але згадаю дві львівські історії. Одна стосується Віри Франко, знайомої багатьом львів’янам онуки Івана Франка, котра значну частину життя прожила у Львові. Вона була політв’язнем і радянського режиму, і нацистів. У 1972 році, аби запобігти її одруженню з Юрієм Косачем (громадянином США, племінником Лесі Українки) та її переїзду до Америки, кдб у Києві викрало у неї паспорт. Це спецслужба відкрито фіксує у своєму звіті. Дуже рідкісний випадок, коли вони напряму так засвідчили.

Ще одна історія це – доля подружжя Гольденберг (Соня і Михайло (Хаїм)), яке у 70-их – на початку 80-их років керувало у Львові відомими закладами: кафе «Пінгвін», «Сніжинка» та вежею-баром у Стрийському парку. Там знайшли багато розкрадань. Зокрема, у «Пінгвіні» не доливали сироп в коктейль. Це була економічна справа. Але також були й інші лінії: родинні стосунки і трішки політики. Подружжя було арештоване на початку 80-их років. Жінці дали 14 років, а чоловіка, попри усі його заслуги, розстріляли. Така ось сумна історія у якій мало місце багато подій і осіб, знайомих львів’янам.

Розмовляв Віктор Біщук

Записала Наталка Сохан