Головне за день

Росіяни влаштували на тимчасово окупованих територіях України глибоко ешелоновану систему інженерних загороджень. Це декілька смуг перешкод, протяжністю від 10 до 40 кілометрів кожна. Про це повідомляють у Генштабі. Щоб вигризати навіть найменший клаптик території, потрібні час, зброя і титанічні зусилля наших бійців. Справжню ціну кожного відвойованого кілометра добре знають ті військові медики, котрі зараз перебувають на фронті.

З якими травмами і пораненнями найчастіше доводиться стикатися, чого медикам на фронті бракує найбільше чи допоможе у лікуванні військових медичний канабіс? Про це у програмі «Головне за день» на ТРК «Перший Західний» розповів командир медичної роти, лейтенант Андрій Жолоб.

Відеоверсія розмови – тут.

– Якою зараз є загальна ситуація на фронті?

– Хоча кажуть, що росіяни не дуже дбають про своє життя, але при обороні вони хвилюються, аби військові ЗСУ до них не добралися. Для цього щільно заміновують території. Ворог має чим мінувати і, відповідно, засипає усі підступи до себе найрізноманітнішими пристроями. Зрозуміло, що використовувати тактику РФ у тому ж Бахмуті і йти напролом ми не будемо, бо цінуємо життя військових. Та попри це, тут є і буде багато історій з мінними, з мінно-вибуховими пораненнями. Саме з цим нам доводиться мати справу.

Я вкотре наголошую, нам доведеться багато працювати з реабілітацією. Я говоритиму про це щоразу, щоб держава, не дай Боже, не забула ту ціну, яку зараз доводиться платити захисникам. Вони, незважаючи на отримані травми, повинні жити повноцінним життям і бути щасливими.

Розумію, що і мені буде потрібна психологічна реабілітація

– Інколи виникає враження, що наших військових уже нічим не злякати. Які настрої у хлопців?

– Це окреслити не складно. У нас є такий зубатий саркастичний вислів: «Є як є». Це важко зрозуміти нашим жінкам, котрі хвилюються. Повірте, у багатьох випадках ми набагато більше переживаємо, коли дізнаємося, що у вас ракетні небезпеки. А тут ми приблизно вже знаємо, що робити, бо постійно з тим стикаємося. Стали трішки «дубовими» і «кам’яними». Інакше не змогли б пережити усе те, що тут діється.

Розумію, що і мені це все колись боком вилізе. Не буду сперечатися з тим, що і я потребуватиму психологічної реабілітації. Я би навіть сказав, що кожен військовослужбовець, котрий пройшов війну, зобов’язаний пройти роботу з психологом. Це раніше було соромно. Говорили, що «справжній чоловік не ходить до психолога, не плаче, а б’ється головою до стіни і гризе кулаки». Це – неправда. Хоча справжній чоловік і вміє дати раду своїм демонами, але краще, коли йому у цьому допоможе психолог.

– Чи є можливість на місці звернутися до фахівця? Чи є бригадні психологи?

– Організована так звана група «бойового стресу». Її керівник – людина, яка вже під час військових дій навчалася цьому у Києві. До нього привозять бійців невеликими групами і він з ними безпосередньо працює. У нього немає медичної освіти і він не призначає медичних препаратів. Це – суто психологічна робота. Я, як командир медичної роти, допомагаю возити таких пацієнтів на обстеження, щоб отримати висновки від вузьких військових медичних спеціалістів. Опісля ми це все спільно опрацьовуємо.

– Можливо комусь простіше звернутися до капелана?

– Скажу чесно, капелан це – підтримка, але не психолог. Капелан має окрему площину впливу та й, зрештою, не усі тут християни. На війні воно якось так є. Тому тут потрібно з кожним військовослужбовцем працювати індивідуально. Не можна зібрати групу і сказати: «А зараз давайте усі разом заспокоїмося і помолимося». Це так не працює.

Правильно час від часу показувати цивільним відео штурмів

– Подружжя фотографів Костянтин і Влада Ліберови опублікували відео і світлини з передової, із позицій, відбитих 10-тою окремою Гірсько-штурмовою бригадою «Едельвейс». Там залишалися заміновані ворожі тіла і їх фрагменти. Покинути окопи наші воїни теж не можуть, бо це – стратегічна позиція. Зі слів фотографів, військові попросили це показати цивільним, щоб ті розуміли, якою є справжня війна. Що ще суспільству потрібно осягнути?

– Якби суспільство хоча б щось трохи більше бачило і розуміло, було б дуже зле. Це є наш хрест, який маємо на собі тут тягнути. Не потрібно зараз перенасичувати цією інформацією, візуалкою цивільних, бо буде ґвалт і паніка. Однак відкривати очі на такі ситуації, як це зробило подружжя Ліберових – правильно. Варто час від часу показувати відео штурмів, як усе насправді виглядає. Маємо справу з дуже зубатим ворогом. У війні немає ані граму романтики. Те, що ми тут жартуємо, це вже швидше якийсь сарказм і цинізм. Війна це – бруд, кров, піт, крики, жахіття.

Але це – певним чином досвід для усього соціуму. Поганий, страшний, але… Цей шлях проходили наші прадіди та діди. Не змогли дати собі раду. Тож тепер ми продовжуємо з цим лихом боротися. Принаймні робимо усе для того, аби справитися з тим же ворогом.

– Якщо говорити про медичну складову, які потреби зараз є на фронті? Як цей менеджмент можна поліпшити?

– Потрібне якісне, сучасне обладнання в реанімобілях. Багато хто недооцінював важливість наповнення реанімобілів апаратурою. Спочатку війни вони працювали більше, як медичне таксі. Ми тампонували, зупиняли кровотечу, але в процесі зрозуміли, що потребуємо ШВЛів (апаратів штучної вентиляції легень), моніторів пацієнта та іншої медичної апаратури, яка вартує дуже дорого.

Безмежно вдячний усім фондам, які  нам допомагають. Серед них є багато зі Львова. Наші реанімобілі зараз оснащені таким чином, щоб довезти людину живою. Бо медрота повинна стабілізувати стан пораненого і довезти його до найближчої лікарсько-сестринської бригади, аби там йому надали вже вагомішу допомогу.

Також бракує розхідних матеріалів. Нас на початку війни просто завалили бандажним матеріалом. Однак бракує декомпресійних голок, турнікетів. Причому, не дай Боже, мати справу з турнікетами надрукованими на 3D-принтерах. Запитайте мудрих волонтерів як допомогти, скиньте їм гроші і вони самі куплять ті турнікети, які потрібно. Також медикам завжди потрібні компресійні пов’язки, які використовуємо при пораненнях грудної клітки. Є такі розхідники, яких забагато не буває.

Медичний канабіс не дає ейфорії

– У Верховній Раді України планують розглянути законопроєкт про медичний канабіс. Зокрема, його планують використовувати для лікування пацієнтів з онкологічними захворюваннями, а також тих, хто має посттравматичні стресові розлади. Як ти реагуєш на цю новину?

– Медичний канабіс це – не про те, чого боїться соціум. Він не дає ейфорії та інших побічних явищ. Речовина тетрагідроканабінол, яка міститься в медичному канабісі, більше розслаблює. Так, цим певні верстви населення теж зловживають. Проте, якщо довго дихати звичайним дезодорантом, то від нього теж будуть галюцинації. Медичний канабіс для людей з фантомними болями після ампутації – неймовірний помічник для полегшення стану та зменшення болю.

Пострадянська медицина досі ще не зрозуміла, що пацієнт не повинен страждати від болю. Опоненти кажуть, що з цією метою можна використовувати інші знеболюючі, які є в аптеках. До прикладу, нестероїдні протизапальні препарати чи наркотичні засоби, опіоїдні. Проте нестероїдні препарати шкідливі для шлунково-кишкового тракту і печінки. До опіоїдів виникає звикання. Тож медичний канабіс може допомогти як пораненим, так і лікарям та родині пораненого. Бо коли вдома рідна людина мучиться від болю, це для усієї родини – біда.

Розмовляла Ніна Сукач

Записала Наталка Сохан