Головне за день

11 липня у Польщі вшанували 80-ті роковини Волинської трагедії. Напередодні президент України Володимир Зеленський та польський президент Анджей Дуда зустрілися у Луцьку та спільно помолилися за її жертв.

На жаль, українці і поляки досі не досягли повного примирення у цьому питанні. Чимало поляків категоричні у своїх судженнях про те, хто є «жертвою», а хто – «катом».

Ця історія ще потребує тривалого та поглибленого вивчення. Україна, як держава повинна висловити свою чітку позицію. Інакше, за кожної нагоди, при кожних виборах у Польщі, з’являтимуться люди, котрі обов’язково спекулюватимуть на питанні «Волинської різні». Більшість таких «думок», як і зараз, фінансуватимуться москвою.

Про це у програмі «Головне за день» на ТРК «Перший Західний» розповів Богдан Гудь, професор факультету міжнародних відносин ЛНУ ім. Івана Франка.

Відеоверсія розмови – тут.

– Колишній президент Польщі Александер Квасневський сказав, що роль Волинської трагедії для України і Польщі – складна тема. Однак у день 80-річчя цієї трагічної події потрібно акцентувати на спільному вшануванні жертв. Якою є ваша думка?

– Ситуація – доволі складна. До польського сейму внесена чергова постанова, присвячена 80-ій річниці цих подій. У 2016 році події на Волині були визнані геноцидом. І, здавалось би, що ця тема могла б бути закритою. Минулого року вона не піднімалася. Однак цьогоріч знову розкручується по максимуму.

Україна повинна висловити свою чітку позицію  

– Через те, що цьогоріч – кругла дата?

– І кругла дата, і вибори у Польщі. Конкуренція за електорат правиці, за «кресовий» електорат. Думаю, що це – одна з головних причин, чому ця тема знову у всіх на слуху. Це продовжуватиметься до того часу, поки Україна, як держава, не скаже свого слова. Вона повинна чітко заявити про свою позицію. Тоді можна буде конфронтувати з позицією, випрацьованою нашими сусідами. Відтак змістовно говорити про те, наскільки образ Волинської трагедії відповідає реальним обставинам. Це питання вимагає поглибленого вивчення та переосмислення. На жаль, поки що я не бачу спроби наших сусідів, союзників і нашої найбільшої опори в західній Європі переосмислити те, про що говоритися протягом кількох десятків років.

– Александер Квасневський також сказав, що між канцеляріями президентів України і Польщі ведеться робота, «аби знайти в цьому році розумну формулу вшанування жертв»…

– Якби канцелярії президентів України та Польщі виробили спільну позицію, це було б найкращим вирішенням проблеми. У 2003 році, коли Александер Квасневський був чинним президентом, вони разом з канцелярією президента України Леоніда Кучми вже виробили, здавалось би, спільну позицію. На жаль, пройшло кілька років і все забулося. Тепер знову говорять про те, що потрібно вчергове вибачатися.

У 2003 році я, а також низка українських інтелектуалів у середовищі часопису «Ї», особисто підписували заяву та вибачалися перед сусідами-поляками за те, що сталося, за жертви, яких поляки зазнали на Волині. На жаль, воно не набуло широкого розголосу у польських медіа.  

Але як сказав Адам Еберхард, колишній директор «Центру східних досліджень», ті, кому Україна уявляється виключно через призму Волинь-43, цього вибачення не потребують. Воно їм не потрібне. Адже тоді втрачається можливість заробляти певні політичні, і не політичні дивіденди на брутальній експлуатації цієї теми. Говорю це з повною відповідальністю, оскільки й сам походжу з родини, де є своя пам’ять про ті події 1945 року, коли загинули невинні члени родини мого батька. Але батько казав, що не може мати претензій до сучасної Польщі через те, що сталося, бо був такий час.

Сподіваюся, молодше покоління поляків зрозуміє, що сучасна українська держава і мешканці України не можуть відповідати за ті події. Тим більше, що на Волині переплелася ціла низка інтересів. Тоді відбувалися різноманітні інсценізації з боку Радянського Союзу, фашистської Німеччини, діяли грабункові банди, які за рахунок майна поляків намагалися пережити тяжкі часи.

Усе це потрібно досліджувати, описувати і розуміти, що ті події – історія. Зараз ми маємо зовсім іншу історію і зовсім іншу загрозу.

– Якою б мала бути «розумна формула вшанування жертв» Волинської трагедії?

– Вона повинна міститися в межах нашої християнської моралі. Це – ексгумація, поховання, передання останків землі, встановлення над ними хрестів і звершення молитви над ними.

Нажаль, часами ексгумація використовується, як інструмент політичного тиску. З іншого боку, ми бачимо прецеденти, що не вкладаються у поняття християнської моралі. До прикладу, знищення могил і пам’ятників. Це ставить питання про те, чому люди, котрі поводяться порядно в костьолі, поза його межами стають абсолютно іншими? І це – найбільша проблема в наших відносинах. Навіть до прохань про християнське вибачення на якому наголошував Папа Іван Павло ІІ, вони не прислухаються. І це – шокує.

Не правильно, коли усі факти скидаються до одного мішка

– Чинний президент Польщі Анджей Дуда сказав, що зараз є можливість проводити пошуково-ексгумаційні роботи польських жертв в Україні. За його словами, ще кілька років тому це було неможливим. Теперішня українська влада має більше розуміння цього питання, аніж попередники…

– Це, безперечно, добрий крок. Але не слід забувати, що було причиною відмови в ексгумації. Якщо ми й далі будемо представляти ситуацію односторонньо, то це може недобре закінчитися і за теперішньої влади. Якщо хочемо відкритого діалогу, то обидві сторони повинні грати з відкритими картами.

– Ксьондз вірменської католицької церкви Тадеуш Ісаковіч-Залеський зачитав лист до єпископатів Польщі та України. У ньому записані постулати, висловлені родинами жертв Волинської трагедії. Серед них – досить жорсткі вимоги, особливо до української сторони. На його думку, геноцид польського народу мав місце не лише на Волині і тривав впродовж 1939-1947 років. Греко-католицький клір частково погоджується з цією позицією. Як правильно на це реагувати?

– Це – дуже сумна ситуація. Вона показує, що ми готові йти на поступки, які виходять за межі наших національних інтересів. Це – політично. Як історик я б сказав, що йти на поступки і освячувати своєю присутністю заяви, які не вкладаються в логіку історичного розвитку це – не історія. Це – чиста політика. Особливо, коли взяти до уваги період 1944-1947 років. Тоді українці вже перебували в обороні. Відтак про жоден геноцид польського населення не може бути й мови.

Я був на конференціях на яких представники певних польських кіл заявляли, що лише вторгнення радянської армії у 1939 році врятувало поляків від цілковитого винищення. Йдеться про акції українського підпілля у 1939 році. Вони діяли у Східній Галичині. А на Волині організаторами антипольських акцій та виступів були представники колишньої комуністичної партії західної України. Представники польських кіл про це чомусь ніколи не говорять. Це приписується українським націоналістам.

Усі факти скидаються до одного мішка і звичайному польському обивателю розібратися з цим – вкрай важко. Обиватель звик отримувати чіткі, короткі і бажано чорно-білі відповіді. Наші – біді і ні в чому не винні, інші – жорстокі різуни.

Політики ніколи не віддадуть цієї проблеми історикам

– Чи можна сподіватися на те, що політики віддадуть вирішення цієї проблеми історикам?

– Ні. Політики ніколи не віддадуть цієї проблеми історикам, бо це ще дуже довго буде використовуватися з політичною метою. Політики можуть вдавати, що готові це зробити, однак саме вони найбільше вдаються до розпалювання. Вони виносять це на парламентську трибуну і їх усі слухають.

Якщо ж говорити про істориків, не знаю чи вони можуть домовитися. Конструктивна дискусія відбувалася у 90-их роках і на початку ХХІ століття. Тоді були серйозні напрацювання. Але минуло декілька років і багато учасників цих доволі продуктивних дискусій, зайняли абсолютно протилежні позиції, збіжні із суспільною думкою. А суспільну думку Польщі на тему Волині формують «крисові» середовища, які значною мірою фінансуються москвою. Якщо люди з високої трибуни говорять, що москва врятувала їх від винищення і не говорять про те, що на Волині у 1925 році комуністи розробили план Другої революції, який передбачав винищення польського населення, у 1939-1941 роках провели антипольську акцію, організували масове вивезення поляків на Сибір, а потім – масове знищення польських офіцерів в Катині, то варто замислитися.

Я був учасником польсько-українського форуму істориків, де обговорювалися події Волинської трагедії. На жаль, це була розмова глухого з німим. Вони виголошували свої монологи. Ми виголошували свої. В результаті ми не напрацювали нічого конструктивного.

Зусилля окремих істориків не можуть принести конструктивних результатів. Це буде, якщо говорити словами з Біблії «глас вопіющого в пустині».

Спеціально для польського чатача я видав кілька книжок польською мовою. На досить численних презентаціях спостерігаю жваве зацікавлення. Натомість у працях польських істориків, присвячених волинським подіям, вони практично не згадуються. Польським історикам не вигідно прислухатися до того, що я представляю в своїх опрацюваннях. Хоча вони практично повністю, за невеликими винятками, оперті на польські архіви та польські джерела.

– Якою буде наступна ваша праця?

– У мене вийшло перше видання «Від Люблінської унії до Варшавської умови». Це – три есе з історії польсько-українських відносин. Зараз я завершую роботу над другим виданням «Від Любліна-59 до Волині-43: конфлікт і співпраця в польсько-українській історії». Це буде четверте есе. Мої роздуми навколо генези, перебігу, наслідків і дійових осіб Волинської трагедії.

Якщо говорити про оптимістичні моменти сьогодення, то можу сказати лише про дві речі. Перша – я дав два інтерв’ю польським ЗМІ. Принаймні хтось прочитає моє бачення процесів, що розгорталися перед Волинню і в час Волині. Другий момент – я ще ніколи на давав стільки інтерв’ю в Україні на тему Волинських подій. Це свідчить про те, що в нашому суспільстві прокидається цікавість до того, що відбулося.

Парадокс ситуації полягає в тому, що ми вже кілька разів зверталися із вибаченнями до наших польських сусідів. Ще раз хочу повторити слова Ярослава Дашкевича, написані у 1994 році: «Не дивлячись на всі обставини те, що сталося на Волині в 1943 році заслуговує на суворе і беззастережне засудження». Цьогорічне вшанування є свідченням нашого розуміння того, що кров невинних жертв повинна бути вшанована.      

Розмовляв Роман Шостак

Записала Олеся Когутич