Інтерв'ю

Олег Сенцов – режисер, письменник, політв’язень Кремля, свій новий фільм «Носоріг» зняв про про кримінальні події в лихі 90-ті. У листопаді фільм Сенцова отримав «Бронзового коня» – головний приз Стокгольмського міжнародного кінофестивалю. З 17 лютого стрічка виходить у прокат у всіх кінотеатрах України. Про те, як створювався фільм, Олег Сенцов розповів «Радіо Перше».

– Ведуча Ольга Телипська:  Пане Олеже вітаю вас з тим, що Netflix взяв ваш фільм.

Олег Сенцов: Я нас всіх з цим вітаю.

– Але як ви ставитесь до того, що ваш фільм вже виставили в мережу?

Це спланована атака наших ворогів, які вкрали цей фільм ще восени і чекали, коли почнеться показ в Україні і перевели його на російську мову відразу. На всіх сайтах почали його ставити, проплачувати контекстну рекламу, почала працювати армія ботів. Завдання в них одне: щоб український прокат мало зібрав, щоб люди не дивились фільм. І ще вони хотіли дістати мене, бо я їм «насолив» свого часу, і вони досі мстяться за це.

–А ви будете якийсь позов подавати?

Ми звернулись до людей, які займаються захистом авторських прав. Бо ми працюємо в правовому полі, а це пірати. І я сподіваюсь, що українське суспільство підтримає нас і подивиться фільм на великому екрані, бо від цього залежать подальша доля українського кіно і моя теж.

–Готуючись до зустрічі, перечитала багато інтерв’ю з вами. Я розумію, що це зовсім інші речі, але в мене завжди поруч звучить п’єса Іонеско «Носоріг». Зокрема контекст того, що коли приходять абсурдні демонічні речі, спочатку вона лякається, а потім сприймає як звичне. Це є перегук з вашим фільмом чи це моя ілюзія?

Ні. Люди чують це слово і згадують одразу згадують щось пов’язане з цим.

– Дюрера можна згадати, Сальвадора Далі…

Можна згадувати, але це мій фільм, мій мистецький продукт, який показує світ 90-х років через кримінальну історію, бандитизм, головного героя, який не є хорошим хлопцем, але до нього виникає емпатія. Я хотів іти від головного героя… Тобто, завдання було складне, але цікаве.

– Момент розкаяння і прощення йде такою наскрізною лінією у вашому фільмі…

Не одразу. Для мене було цікаво показати фінальну драму, яка переходить щось в більше, притчу, історію.

– У вашого героя внутрішнє пекло впродовж всього фільму…

Воно є. це головний меседж цього фільму.

                                 Відголоски 90-их

– Щоб ви не хотіли, щоб повторилось з 90-х років?

В 90-х з розпадом Союзу, прийшли хлопці з бітами, які були майже владою в країні. Цей час вже закінчився, не повернеться. Він трохи змінив нашу ментальність, ми досі живемо «за поняттями», а не за законами. Це велика наша проблема. У випадках чогось, ми збираємо знайомих, знайомих знайомих, а не телефонуємо в поліцію.

– А відголоски того, що ми живемо «за поняттями» ви ще бачите тепер?

Звісно. От ми бачили відео з ДТП Трухіна, система закону нічого не змогла з ним зробити. І поки журналісти не знайшли це відео, казали, що його нема, знімали за гроші. Це ж ганьба. Це не за законом, а за якимись своїми поняттями, які вони для нас накручують. Це показова історія, як працює система, це ж не один випадок, який раптом стався.

– Ви говорите, що ви не романтизуєте 90-ті, але мені здається, що є бажання відрефлексувати, щоб ми залишили їх в минулому і почали жити далі.

Так. Якщо ми не будемо знати свою історію, ми не будемо знати висновків про те, що ми робили правильно, а що – ні. І розвиток цивілізації почався тільки тоді, коли почали в книги записувати наше минуле, нашу історію, щоб йти далі, а не ходити по колу.

– Що нам заважає, на вашу думку, чому ми так не хочемо дивитись в дзеркало нашої історії?

Я не знаю. Ви задаєте такі складні філософські питання, я – трохи реаліст-практик, «розмазувати» я не можу.  Цей фільм про наше минуле, яке на нас досі впливає. Зараз у нас є ще більші проблеми: триває війна, є загроза вторгнення. В нас не така сильна держава через те, що такі «Трухіни» продовжують носити сумки і бігати від поліції. Це проблема, бо система працює не на те, щоб будувати сильну державу, яка буде будувати хороші лікарні, школи, міцну армію.

[media=4663]

– Якщо повертатись до вашого фільму, дуже багато паралелей є з фільмом Балабана…

Жодних.

– Я говорю саме про період часовий. Українського кіно про 90-ті справді немає. Мене, з однієї сторони це бентежить. І за моїми спостереженнями, ми українці хочемо відчути себе як нація, але окрім, як опиратись тому, що ми інші, ныж росіяни, ми поки що інших маркерів для себе не придумали. Це еволюційний процес, чи треба нам від нього якось відійти?

У фільмі нема певної української ідентичності. Є певні риси, але це пострадянська держава. Ми тоді не будували Україну. Будемо відвертими, до 1991 року у нас не було української ідентичності. На Заході – так, в центрі і на Сході – зовсім не було. Для мене історія країни почалась з 2014 року. Бо тоді дійсно всі усвідомили свою ідентичність: україномовну, російськомовну. Це був для нас серйозний струс. Путін – кривавий диктатор, але він зробив для України добре, він нас об’єднав нас і дав нам національну ідею. В цьому фільмі такого ще нема. Робити щось навмисно, чого не було – я цим не займаюсь.

Стосовно Балабана. В мене дуже неоднозначне ставлення до цього режисера. Але головний комплімент фокус-групи після першого перегляду фільму – це не «Бригада» і це не «Брат». Люди, які зараз пишуть коментарі, або боти, або говорять перше, що їм приходить на думку. Це фільм зовсім інший і пройде невеликий час, він стане окремим і вже будуть порівнювати з ним. Це не похвала, це правда. Там є проблеми, я як режисер їх бачу. Але є і сильні сторони: воно динамічне, глядацьке, і головне, реалістично показує світ 90-х. Я його зовсім не романтизую і не ідеалізую.

От я показую: от тоді було так, зараз цього нема. В Україні – так. В Росії – ні. Вони живуть минулим завжди. Для них Радянський Союз – класна держава, Російська імперія була прекрасна. Вони живуть минулим, ми – ні. І це прекрасно. Цей фільм – це рефлексія для розуміння. В нас з Росією різні напрямки: Україна рухається в майбутнє, Росія – в минуле.

– Уявіть собі, що ви прийшли на свій фільм. Ви – не режисер, а глядач. І ви його подивились. Що ви цінного для себе винесете з нього?

Мені важко оцінити своє кіно. Я бачив його разів 300-400, знаю, як воно робилось. Тому я не можу оцінити його.  Але мені цікаве ставлення до нього глядача.  Як ставляться на фестивалях до нього – я знаю, як критики – теж знаю. А як ставиться широкий глядач – я поки не знаю. І мені цікаво, як український глядач сприйме це кіно. Я не ставлю собі за мету: величезний касовий збір.  Хоча це важливо для українського кіно. Але для мені цікаво, як вони сприймуть кіно в художньому плані, що вони побачать.

                                Про героїв фільму

– Те, що ви забрали у героя географічне розташування – воно вам допомагало в контексті творення фільму?

Не тільки в «Носорозі», але в інших фільмах, які я ще буду знімати, нема жодної прив’язки до місця. Країна зрозуміла, час зрозумілий, але місто – ні. По-перше, я хочу, щоб люди зосередились. По-друге, хтось може образитись: «А чого ви показуєте наше місто?». Це нам дає такий розфокус. Тому задній фон є трохи розмитий і зосереджено на історії. Хоча провінційне промислове місто 90-х років зрозуміле одразу.

– Ви навіть стилістично продумували з автомобільними номерами, яких навіть не було в тогочасній системі.

Так. Там чотири періоди наших номерів. Спочатку біло-чорні були, потім такі чи такі, вони роблять історію автентичною. Але підбір букв і цифр – він нереалістичний, щоб не можна було визначити яка це область. Це робиться навмисно.

– Якщо звернутись до вашого головного героя, я неоднозначні відгуки чула. Як ви вважаєте, як це можуть сприйняти? Він – непрофесійний актор, у нього є своя історія, яка, як я розумію, дуже вам допомогла. Чи ви готові до певної критики?

Я відбирав на фільм різних хлопців, які мають певний досвід. Хтось служив на війні, хтось займався спортом… Те, що Сергій (актор Сергій Філімонов-ред) є лідером «Гонора», це дає якусь додаткову увагу, але і додаткову проблему, бо також багато ворогів: як у мене, так і у нього. Ми ведемо постійну війну з тими силами зла, які намагаються перешкоджати. Я брав його як людину, яка підходить на цю роль. Все.

– Війна в мистецькому контексті втомлює?

В теплі і безпеці ти не так втомлюєшся, як у в’язниці або окопах.

– Який носоріг має бути не в 90-х, а вже в теперішніх роках?

Це цікаве запитання. Бо одна із тем фільму про неможливість вибору для хлопців в той час. Тобто, в них майже не було іншого шляху.  Хтось розумніший йшов в бізнес, а сильні і агресивні хлопці –вони йшли сюди. Це був простий шлях. В кіно показано, що він був майже приречений. А зараз людина може розвиватись в будь-яких різних моментах: бути військовим, робити бізнес, робити кар’єру чиновника, політика. Зараз – вибір великий.  В 90-х цього майже не було.

[media=4662]

– Коли не має вибору – воно легше. Коли вибір є, ти задумуєшся куди йти…

Коли мало вибору – це не легше, бо потім починаються проблеми. Краще мати можливість обирати.

– У вас колись був вибір. Ви покористувались порадою Квентіна Тарантіно про те, що, якщо маєш 50 тисяч доларів, не йди навчатись, а бери і знімай фільм. Ви йому вдячні? Бо, я так розумію, ви його порадою скористались?

Я скористався порадами багатьох людей і я їм вдячний. Я вдячний Тарантіно, що він мене наставив на шлях істинний. Але це не зовсім так. Є багато людей, які на мене мали більший вплив. Я вчився на їх вчинках. Інколи треба докладати зусиль і вчитись. Але нема таких людей, які б вплинули так на мене, що змінили моє життя.  

– У вас нема таких людей, які би змінили ваше життя?

Я сам змінюю своє життя. Я вчусь постійно у різних людей, навіть пересічних, які вміють щось, чого не вмію я.  Але в мене нема кумирів.  

– Але ж порада хороша….

Я багато порад інших людей в цьому житті використав. Це була одна з них.

– А ви часто даєте поради?

Якщо хтось запитує. Я сам не люблю, коли мені радять люди як жити. Сам вирішу як жити. Якщо хочуть поради чи допомоги – тоді так, чому ні.  А бігати і щось комусь радити – краще займись своїм життям.

                                   Про нові фільми

– Ви не думали, що після вашого фільму може в кіно початись така хвиля повернення в 90-ті?

Ні. В мистецтві все циклічно. Зараз декілька фільмів виходить про 90-ті. Наприклад, «Я і Фелікс» – це зовсім інше кіно про 90-ті. Виходять і короткі метри і повнометражні, готуються декілька фільмів. Можливо, з часом хтось захоче це повторити, але це буде нелегко, бо всі будуть казати: це як «Носоріг». В нас багато є тем, які треба знімати, я маю багато тем, тому я до тематики кримінального фільму  90-х вже ніколи не повернусь.

– А яка тематика вас зараз цікавить?

Різна. Але різна тематика не значить, що я бігаю шукаю якусь тему. Перш за все я розповідаю про людину, про її життя, вчинки, внутрішній світ, переживання. Тема – не так важлива, як і місце. А  тема завжди приходить від того, що відбувається в людини.

– Якщо говорити про історію творення фільму «Носоріг», то це ваш знайомий розповів історію і у вас зародилась думка зняти цей фільм. Чи часто у вас так, що це особисто почута історія?

Ні. Це, можливо, єдиний такий приклад. Я до цього його знав. З одного боку. А потім дізнався з іншого. І це мені стало цікаво, цей контраст. І я подумав, що от про це цікаво показати. Але це не зовсім він. Я від його випадку відштовхнувся, і вигадав іншу історію, іншого героя. Це такий збиральний образ. Такого Носорога не було, але люди, схожі на нього, були.

– Це такий підхід психотерапевта. Коли ми бачимо людину, і людина визнає свої тіньові сторони. Вона стає цікавою і живою. Ви часто застосовуєте такий приклад, навіть, якщо працюєте над стрічкою?

Я не розумію вашого питання. Я не такий розумний, як вам може здатись.

– Це скромність?

Ні, це відвертість. В тому, що я розбираюсь – я кажу, що я це знаю, а от цього я не розумію – вибачте. Це єдиний приклад, який базується на сторіс.  Все інше – по різному. Буває приснилось щось, іскра пробиває і все, починаєш обдумувати. Буває думаєш два-три місяці, перш ніж якісь замітки робити. Якщо прохідна ідея – то вона йде далі, а якщо серйозна, то вона засідає глибоко в голові, тримає, тримає, а далі обростає думками. А що може бути початком? От така розмова з людиною, в інших ідеях щось інше буває. Це не один підхід.

– А у вас працює такий підхід, що можна багато чого обдумувати, а коли починаєш писати, точно розумієш, що воно варте того?

Я не почну писати, якщо це не варте уваги.

– А скільки у вас процес обдумування триває?

Деякі можуть бути пів року. Я ж пишу не тільки сценарії, я пишу книжки. Рекордом у мене є сценарій, який я написав у в’язниці. Це історія про жінку з дитиною. Мені наснилась одна сцена, з якої я почав розвивати історію. Я прокинувся, почав думати і писати. В карцері в мене була ручка з зошитом і я за два дні написав сценарій. Це мій рекорд.

– Її можна екранізувати?

Ми ведемо зараз перемовини з голлівудськими зірками, продюсерами, щоб ми разом з ними зробили це кіно англійською мовою. Але з американськими зірками і тут в Україні тому, що це буде дешевше, ніж там. Я буду знімати. Може бути цікавий досвід для мене і для України теж. Але це дуже складний процес.

– Які у вас очікування, як в режисера, від того, що стрічка вийде у великий формат 17 лютого?

Я почну з іншого боку. В чому сенс життя, наприклад? Для мене він в тому, щоб людина була щасливою. Є навіть математична формула щастя. Щастя – це отримане мінус очікуване. Якщо у тебе очікуване було дуже велике, а отримане – дуже маленьке, ти завжди виходиш в мінус, ти –нещасливий. Тому маленьке або взагалі відсутнє очікування означає, що яке б не було у мене отримане – це завжди плюс і це робить мене щасливим.

– Ви зараз щасливий?

Намагаюсь бути.

За матеріалами «Радіо Перше»

;feature=emb_title