Інтерв'ю

Працює фінансовою директоркою CIB International — лондонського банку, що є частиною Standard Bank Group. А ще – очільниця «Пласту» у Великій Британії, разом з пластунками з куреня «Бунтарки» вперше в історії українського альпінізму зробили українську жіночу експедицію вулканами-п’ятитисячниками в Еквадорі.

– Пані Оксано, ви впливова жінка у фінансових колах Британії, маєте солідну роботу, комфортне життя… Що змушує вас вирушати в гори?

– Інколи я сама собі задаю питання: «Навіщо?», особливо зараз, в тяжкі часи пандемії. Те, що я ходжу в гори, дає мені відчуття своїх можливостей, своїх кордонів. Їх я можу переносити на своє звичайне життя і на роботу. Це підсилює мене.

– Це кожного разу виклик?

Так, це виклик, це ризиковано і непотрібно, якщо ви думаєте, що легко здолаєте будь-яку вершину. Це дуже важко.

[media=1634]

– Питання від аматора: скільки потрібно часу і зусиль, щоб дійти до Евересту?

– Я теж аматорка, бо моя професія – банкір. Усі мої експедиції комерційні. Тобто, за вас все уже підготували, а ваше завдання – перебороти себе і взяти вершину. Заплативши певну комерційну суму, ви можете спробувати. Важливе тренування перед походом. Я готувалась перед кожним з них цілий рік по 4-5 годин в день.

Треба поставити собі це за мету. Якщо ви зможете без зупинки на «сходовому верстаті» з повною екіпіровкою, пройти три години, то маєте шанс осилити вершину.

– Скільки у вазі втрачаєте після сходження на таку гору і чи були обмороження?

– Після Евересту втратила від 5-10% ваги. Обморожень не було, але була інша складність – на мене впав камінь і зламав ребро.

[media=1636]

– Давайте про гроші. Сходження від 35 тисяч доларів, на що вони йдуть?

– Для прикладу, сходження зі сторони Непалу вартує 11 тисяч доларів. Ви платите за базовий табір, де вас обслуговують, тим, хто розробляє ваш маршрут і також за вивіз сміття.

Економити на сходженні – небезпечно для життя.

– Для прикладу, умовний турист сплатив 50 тисяч за похід. Але йому забракло сил до вершини, чи йому повернуть кошти?

Ні, звичайно, бо гроші пішли на оплату праці, їжу тощо. І взагалі альпінізм ділиться на професійний і аматорський. Я є аматор і для аматорів треба бути забезпеченою людиною. Я витрачаю власні кошти.

– Обслуговують експедиції місцеві мешканці – шерпи. То якісь суперлюди, адже вони усе своє життя постійно йдуть в гори?

– Так, це їх робота, цілий рік вони, звичайно, не йдуть, бо є «кліматичне вікно», коли це можна робити.

Шерпи – це народність, яка мешкає біля Евересту. Згодом шерпами почали називати усіх, хто є гідами чи носильниками, які допомагають експедиціям. Вони народжені на висоті понад три тисячі метрів, тому можуть долати великі відстані у горах.

[media=1635]

– Ходити без супроводжуючого і кисневої маски заборонено?

– Ні, але ви це робите на власний ризик. Киснева маска і балони дещо знижують ризик отримати проблеми зі здоров’ям, але після трьох тисяч метрів вони вже не рятують.

Акліматизація дає змогу тілу пристосуватись до інших умов, воно починає виробляти «червоні кільця» в крові, аби кисень міг надходити до організму.

– Як ви відчуваєте, що можете йти вище?

– Базовий табір розташований на 5 тисяч метрів і коли ви відчуваєте, що можете нормально рухатись на такій висоті, то треба йти вперед. Якщо реакція протилежна – треба спускатися.

Мені вдалося уникнути цих проблем, організм достатньо добре сприйняв акліматизацію.

[media=1633]

– Ви пройшли легендарну альпіністську програму «Сім вершин» на кожному материку, що стало мотивацією? Де було найгарніше?

– Ми з чоловіком якось собі вирішили, що потрібно щось зробити активне, щоб коли постаріємо, було що згадати. І вирішили йти в гори.

В Антарктиді було фантастично: ландшафт – переважно лід, є трошки камінь. Але найбільше мені сподобалось у Північній Америці, на Алясці. Там неймовірно гарно. Вам ніхто не допомагає, ви все самі тягнете на плечах і санках.

– Ось ви пройшли «Сім вершин» – Еверест, К2… Що далі?

– Є ще багато вершин, про які не відомо назагал. Але зараз я хочу трішки перепочити від походів. Тому нових цілей перед собою ще не ставила.

[media=1637]

– Ви багато говорили про жіночу експедицію, це вам навіщо?

– На одній з презентацій я запитала: «Хлопці, хто йде завтра на Еверест?». Усі підняли руки. Тоді я запитала теж саме дівчат, але вони неохоче відреагували на мою пропозицію. І це не тому, що боялись, просто дівчата одразу думати: «Де взяти гроші, спорядження, побутові речі».

Мені подобається спонтанність хлопців у прийняті рішення, але мені теж імпонує і виваженість дівчат. Тут має бути «золота середина».

Моя ціль надихнути жінок на пізнавання себе і розширення своїх фізичних можливостей. Треба зробити перший крок.

– Коли ви ступили на Еверест, яка була ваша перша думка?

– Хотілось, аби то були якісь високі романтичні думки. Але в мене було трохи інакше: «Невже я це змогла», «Дуже шкода, що немає поряд мого чоловіка, бо він не зміг піднятись на вершину і змушений був спуститись вниз» та «Швидше б зійти».

– Коли було найстрашніше?

– Більшість смертей в високих горах відбувається під час спуску з гір.

Найстрашніше – коли йшли на К2 і впав камінь. 150 м суцільного льоду і там лежали тіла двох альпіністів, які померли.

[media=1638]

Фото: Theukrainians

– Як би ви переконали займатись альпінізмом.

– Одним реченням – важко переконати… Сказала б, що гори – це неймовірна краса, там зрозумієте, наскільки мізерні.

Андрій Вихопень, за матеріалами «Першого Західного».