Інтерв'ю

Про що говорять військовим капеланам бійці на передовій та цивільні в тилу? Що каже Біблія про війну та військових і чому Бог допускає війни та вбивства? Про це настоятель Гарнізонного храму святих апостолів Петра і Павла УГКЦ Тарас Михальчук розповів у програмі «Інтерв’ю на «Першому Західному».

– Віктор Біщук (ведучий): Спочатку про те, що означає Центр міського капеланства і чим він займається?

о. Тарас Михальчук: Центр міського капеланства – це релігійна організація, яка є при Львівській архієпархії. Я є очільником цього центру. Це означає, що в центрі є священники, які є військовими капеланами. Сьогодні ми говоримо про 14 священників. Кожен з них має свій досвід служіння.

Більшість із військових капеланів нині є у штаті військових частин. Це ще не зовсім стосується нового закону про капеланство. Річ у тім, що ще в 2016 році, згідно з наказом міністра оборони, священнослужитель мав можливість бути в штаті військової частини як працівник Міністерства оборони. І це ще функціонує до сьогодні. Так, закон про капеланство прийнятий, проте його імплементація і введення в дію потребує трохи часу. Говорити чітко про це будемо влітку. Але також цей закон має адаптаційний період і за деякими прогнозами він запрацює, так як це мало бути, лише за кілька років.

– Дуже часто храм, в якому ви є настоятелем, називають Костелом Єзуїтів. Чому саме його обрано як Гарнізонний храм?

В історичних книжках його назва закріпилась як костел Єзуїтів. Це тому, що храм був збудований монахами ордену Єзуїтів в 1630 році. Через певні обставини, зокрема і в радянський час, цей храм був зачинений. Він мовчав 65 років: з 1946 по 2011 рік. Тоді він був книгосховищем.

Чому Гарнізонний? Тому, що за Австро-Угорської імперії він був храмом, де молились, зокрема, військовослужбовці. Відповідно, коли прийшов час, щоб відчинити двері храму, митрополит Ігор Возняк доручив це отцю Степану Сусу. Ми вже на той час були військовими капеланами і намагались зробити, щоб цей храм став Гарнізонним. Тоді ми отримали підтримку військовослужбовців в особі генерал-лейтенанта Павла Ткачука. Ну і храм отримав назву Петра і Павла – покровителів, які були ще з початку його освячення. Відповідно, ми маємо зараз Гарнізонний храм святих апостолів Петра і Павла.

– Що це означає для військового? Чим він відрізняється від якогось іншого храму?

Справа в тім, що ми були капеланами ще до відкриття храму. Це зумовило те, що ми звикли служити літургії і спілкуватись з військовослужбовцями у доволі незвичних умовах. Це могло бути у військовій їдальні, ми могли молитись просто в полі. Це спонукало нас до певної гнучкості і невимушеності. Ідучи до військових, ми повинні розуміти, що то не є сталі парафіяни, з якими ти будеш бачитись завтра, післязавтра, через місяць, рік. Тут потрібно було вкладати в кожне слово, в кожну проповідь щось дуже особливе. Ти не маєш багато часу, щоб говорити про речі, які були неконкретні. З таким підходом: служити військовослужбовцям – ми прийшли до храму.

Тому в храмі ми намагаємось зробити все можливе, щоб кожен військовослужбовець і його родина, розуміли, що тут служить священник, який покликаний опікуватись саме військовослужбовцями. Вони мають мати розуміння, що цього капелана, який колись мене зустрів, я можу знайти в Гарнізонному храмі. І ми маємо приклади світлих подій, як скажімо, військовослужбовці з інших регіонів, які колись нас зустріли, приїжджають сюди похрестити свою дитинку чи повінчатись.  І я був колись очевидцем такої події. В нас на полігоні дислокувалась одна з немісцевих бригад, і коли військові звідти прийшли в храм, один з них сказав: «Якщо я загину, я хочу, щоб мене відспівали тут».

[media=4914]

Для вас як настоятеля, священника цього храму, це щось змінює у процедурі, словах проповіді до пастви?

Військовослужбовці навчили нас бути безпосередніми, щирими, простими і коротко говорити. Тому, якщо ми говоримо в контексті проповіді, то ми, капелани в Гарнізонному храмі, стараємось щоб наші проповіді були максимально змістовні і короткі. Щоб, наприклад, в 7-ми хвилинах  чи 10-ти, ти міг донести те, що ти хотів сказати людям. І, очевидно, люди, які приходять до Гарнізонного храму, наші парафіяни, свідомі того, що ми є душпастирі, які служимо для військових. Я, як настоятель храму, стараюсь бути серед військових, проводити богослужіння на військовому полігоні, їздити на передову.

                       Головне в роботі капелана

– Капелан на передовій – це священник в такому класичному розумінні, чи це психолог?

Священник передовсім є людиною, яка служить Богові. І присутність священника на передовій, зокрема, є уособленням Божої присутності, яка дуже потрібна. Один полковник розказував мені, що коли почався обстріл, він сказав всім солдатам: «Дуже вас прошу, починаємо молитись». Він каже, що вони не знали якоїсь молитви, лише два слова: «Господи помилуй». Ми маємо такий вислів: «На війні немає атеїстів». І це походить від того, що, коли людина зустрічається віч на віч зі смертю, то розуміє, що від неї нічого не залежить. В 2015 році, будучи близько до передової, нам доповідають, що летять «Гради» в нашу сторону, ми всі побігли в укриття, підземелля, і хвилин 10  очікували, що нас засипле «Градами».  Для мене це був час моторошного досвіду, а з іншої сторони, досвіду довіри до Бога.

– Про що вас просять військові на передовій?

Як і тут, так і там просять про молитву. Це є тяглість особистого з Богом, щоб помолитись і тримати в опіці. Бо опіка – це не тільки бронежилет і шолом, але і молитва. Наша присутність на передовій є наочним свідченням того, що Господь є дуже близько. Я пригадую випадок із мого життя. Ми їхали з військовими в лісопосадці і нам назустріч виїхала вантажівка військова, без розпізнавальних знаків. І я пам’ятаю, як водій і командир, який сидів поруч, зняли запобіжники із автомата. А я сидів ззаду і почав молитись. Водій побачив це в дзеркало і вже коли ми приїхали, сказав: «Отче, я бачив, що ви молились. Я вам дуже дякую». Ця машина, на щастя, була наша.

– Серед військових є такі, які не практикують віру і є нехрещеними. Чи буває дистанція, недовіра і як ви її долаєте?

Мені пригадались мобілізації, перші хвилі. З огляду на те, що біля Львова є один з найбільших полігонів в Європі, ми, військові капелани, мали унікальний досвід. Це десятки тисяч людей приїхали на перекваліфікацію, на навчання. Ми зустріли багато людей не з західної частини України. Не всі вони знали молитву «Отче наш».  Але ми не маємо права мислити такими дуже вузькими поглядами. Ми повинні розуміти, що можуть бути люди, які мають негативний досвід спілкування зі священниками. Але перевага наша була в тому, що церква приїжджала безпосередньо туди, де священник не мав би бути. З іншого боку, ми завдяки парафіянам нашого храму, їздили туди не з порожніми руками. В 2014-му нам доводилось навіть шкарпетки роздавати військовим. Поза тим, важливо згадати, що в 2014-2015 роках ми з нашими капеланами охрестили 50 чи 60 дорослих людей. Так, ніби програму на кілька років виконали.

[media=4916]

– От приходить до вас доросла людина, в житті якої все склалось, і каже: «Охрестіть мене». Що він вам каже, коли ви його запитуєте навіщо йому це?

Бачите, напевно, в житті не все склалось. Напевно, в його життєвому досвіді є багато проблем, труднощів. Якщо копнути глибше і подивитись фундамент, то ми побачимо, що це відсутність такого стосунку особистого з Богом і людина заплуталась у своїх моральних цінностях. Ми старались запитувати скільки часу вони ще будуть на підготовці на полігоні. Якщо хоча б тиждень – ми намагались впродовж цього тижня з нею ще кілька разів зустрітись, розповісти про Бога, про символ віри.

Хочу навіть згадати один момент. Коли ешелон відправлявся на війну, ми приїхали з отцем Андрієм Сіданичем безпосередньо до потягу – хлопці вишикувались в чергу до сповіді. І підійшов тоді один хлопець і каже: «Я – нехрещений, я не можу їхати на війну». Справа в тім, що Господь діє і оберігає кожного з нас. Від нас важливим є крок назустріч Богові.  І екстремальна ситуація  в житті, коли є вибір і страх, часто спонукає людину сказати: «Так, Боже».

               Як церква пояснює вбивства військовими

– Отче, а запитували вони вас, чи мають вони право вбивати людей на війні?

Так, такі питання є природні, якщо людина бере зброю. Ми ніколи не говоримо про вбивство, ми говоримо про захист.  Навіть, якщо говорити про світський формат, ми говоримо Міністерство оборони, а не Міністерство вбивства. Ми говоримо, що захист може бути виправданий з тієї причини, що це остання можливість. Ми говоримо, що захисник своєї родини, країни, землі, він не є вбивця. Він йде на це, як на крайній метод. Не має іншого вибору, на жаль, в цій ситуації. Тому завжди говорять, що той, хто захищає, завжди має перевагу. Він навіть має мотивацію: він ні на кого не напав.

– Солдат, який стріляє у ворога, обороняючи свою землю – він чинить гріх?

Ми не раз мали дискусії, що, мовляв, ти був на війні, позбавив когось життя. І були дискусії: а що цій людині дати, немовби за покуту? Людина кається, їй душа болить. Якщо я буду давати покуту, я маю вимовити її разом з захисником. Тут треба розуміти, що він пішов туди не за тим, щоб поцілити в когось, він пішов захищати. І тут треба бути дуже вирозумілим, лояльним. І кожна ситуація буде індивідуальна і до кожного захисника треба підходити з великим милосердям.

[media=4913]

– До вас приходили військові і казали: «Я вбивав на війні»?

Мені, як духівнику, важко про це говорити. Але найбільше військового болить почуття вини, що він не доклав всіх зусиль, що зберегти життя свого побратима. Нам здається, що на війні все складно, а тут –  все просто. Для військового –  навпаки: на війні все чітко зрозуміло, а тут – складно. Ми часто собі дозволяємо сказати: «Я тебе розумію». Але, як ти можеш розуміти військового, який був на передовій?  Треба казати: «Ні, я не розумію. Але я готовий бути поряд, якщо потрібно і допомогти».

– Чи звичайні прихожани запитують вас, чи Бог хоче війни? Невже Бог хоче, щоб хтось обстрілював дитячі садочки артилерійськими снарядами?

Я думаю, що тут ми можемо сказати не тільки в контексті війни. Я порівнюю це так: а чи Господь хоче, щоб сталась природня катастрофа?  Річ в тім, що Господь дав людині свобідну волю, і ми у цьому світі є співтворцями цього світу. Війну не починає Господь – починають злі люди. Люди, які є нещасливі, часом одержимі. Господь завершує війну.  Ми маємо розуміти, що від нас багато залежить. Хто розпочав вторгнення в Україну? Та люди.

– Оці люди, які зараз знаходяться з іншої сторони – хто вони є?

Тут треба розділити. Бо є частина тих, хто виконує військовий наказ свого керівництва. Судити їх, як людей, я не буду братись. Керівництво, яке наказує захоплювати чужу країну – це безумовно люди, які чинять зло і гріх.

– А священники, які освячують зброю, яка завтра буде вбивати мирних жителів. Як ви пояснюєте собі те, що роблять ці люди?

Господь їм суддя. Мені важко на це дивитись. Це не пошанування людської гідності, це мене болить.

                                 Церква і вакцинація

– До речі, ви вакциновані?

Тричі.

– Нещодавно я спілкувався зі старшою людиною, яка не хоче вакцинуватись. Я її запитую чому, а вона відповідає, що читала в Біблії, що в одному з пророцтв прийде диявол і поставить вам всім печать диявола. І от ця вакцинація –  це є печать диявола.

Якби все так просто пояснювалось в нашому житті, то цей чоловік був  би записаний в Книгу Гіннеса як наймудріша людина в світі. Трактувати такі речі в такий спосіб – щонайменше дивно. Тут є питання довіри. Я не є фахівець в медицині. Але я маю таку мотивацію вакцинування: у Львові перший, хто помер від ковіду, був учасником бойових дій. І я був той, хто похоронив цього чоловіка. 

Коли мені медики, яким я довіряю, говорять, що краще вакцинуватись, аніж  не вакцинуватись – я їм вірю. Безумовно кожен має вибір. Тому я би застерігав тих, хто вакцинований, не засуджувати тих, хто не вакцинований. Але так само, хто не вакцинований не повинен засуджувати тих, хто  вакцинований. Це є вибір кожного, але я робив все, щоб не стати небезпекою для інших людей.

Підготовлено за матеріалами «Інтерв’ю на «Першому Західному».