Головне за день

Великдень – перше величне свято в році, коли українці вдягали до церкви новий вишитий одяг. Взимку жінки і дівчата робили нитки, ткали, шили  сорочки і йшли до церкви в обновах. Традиція вбирати на Великдень новий одяг, особливо в Галичині збереглася до сьогодні. А от звичай прикрашати великодній кошик вишитим рушничком з’явився у 20-30-их роках минулого століття.

Як колись жінки відтворювали вишиті взори; скільки є технік вишивання; чому деякі з них – неперевершено красиві, але не популярні; у чому унікальність української вишивки? Про це у програмі Головне за день на ТРК «Перший Західний» розповіла Тетяна Куцир, кандидатка мистецтвознавства, наукова співробітниця відділу народного мистецтва Інституту народознавства НАН України.

Відеоверсія розмови – тут.

Великдень – перше свято на яке вдягали нову вишиванку

– Ви одягнені у вишиванку. У таких ходять на Львівщині на Великдень?

– Саме в таких не ходять, оскільки моя сорочка походить з Полтавщини. На Львівщину вона потрапила у 1947 році. Тоді люди на Лівобережжі потерпали від голоду і, щоб врятуватися, обмінювали одяг на їжу. Бабця, котра й виміняла цю сорочку, передала її мамі, а мама – мені. На Великдень її приємно вдягати, бо в такий спосіб люди, котрі багато пережили бачать нас на все ще нашій землі.

– Яка символіка вишитих орнаментів побутує на Львівщині?

– Виділити вишиті орнаменти, притаманні конкретно Великодню – дуже складно. Була традиція одягати новий одяг, зумовлена календарним циклом. Коли взимку жінки і дівчата робили нитки, ткали, а потім шили собі сорочки, то фактично Великдень був першим святом, де вони могли ці сорочки показати. Хоча традиційно святковим залишався верхній одяг, що вказував на достаток родини. Тож сорочок з-під цього верхнього одягу не завжди було видно. Традиція одягати на Великдень новий одяг збереглася до сьогодні. У галичан вона – особливо міцна.

У 20-30-их роках минулого століття з’явилася традиція прикрашати кошики вишитими рушниками. Вони були різні, однак мали яскраво виражену символіку, пов’язану з Великоднем. Зокрема, це мім бути хрест, кошик, писанки, вербове гілля і традиційні написи – «Христос Воскрес! Воістину Воскрес!». Ці написи могли розміщуватися по двох кінцях або на одному. Сьогодні згадана традиція трансформувалася у рушники, вишиті бісером. Тобто це орнаментика, пов’язана безпосередньо з Великоднем.

У працях наших попередників Федора Вовка, Олекси Воропая, які записували звичаї українського народу сказано, що орнаментика писанок пов’язана безпосередньо з вишивкою. Проте у писанках зустрічається безпосередня прив’язка до Великодня. До прикладу, на гуцульських писанках завжди зображали або церковцю, або напис «Христос Воскрес!». Така традиція до сьогодні зберігається і на Покутті. Звісно, ми не можемо сказати, що одне перемандрувало до іншого, але простежуємо їхню пов’язаність і розуміємо, що це – розвиток однієї етномистецької традиції.

Першу збірку вишитих взорів видала Олена Пчілка

– Багато людей прагнули потрапити на Великдень до Космача, бо там – особливе розмаїття традицій, кольорів і орнаментики…  

– У Космачі дуже бережно ставляться до традицій. Навіть сьогодні чи не кожен має вишиту сорочку або й повний стрій. Космацькі сорочки відрізняються яскравим помаранчево-жовтим колоритом. Жінки мають ткані запаски, чоловіки – сукняні штани, гачі. А хлопцям стараються справити шкіряний пояс. Мені дуже подобається поєднання червоних, жовтих і помаранчевих кольорів з синім та зеленим. Вони кажуть якщо немає цього синього і зеленого, то вишивка така наче не посолена, маючи на увазі контраст.

Зокрема однією з відомих майстринь традиційної вишивки була Гафія Чорняк, у дівоцтві Вінтоняк. Вона – авторка двох альбомів з космацькими взорами. Ці альбоми становлять значну наукову цінність, оскільки пані Гафія збирала взори у певний проміжок часу, показувала увесь асортимент, що був застосований. До того ж, порівнявши їх з взорами попередніх років, можемо визначити, які з них були запозиченими.

– Тобто жінки з різних місцевостей відшивали взори одна в одної? Наскільки поширеним був саме такий спосіб передачі цієї спадщини?

– Традиція копіювання на тканині в українській вишивці є давньою. Однією з перших, хто не відмальовував, а копіював взір на тканині була Олена Пчілка, мати Лесі Українки. Саме вона видала першу збірку взорів. Леся Українка також копіювала взори, зокрема волинські. Їхні роботи зберігаються у Музеї видатних діячів української культури.

Якщо говорити про Львівщину, то, зокрема на Стрийщині працювала майстриня Ольга Бачинська. У 1915 році, в таборі переселенців у Гмінді (Австрія), була сформована її збірка. Це – дуже значна і кількісно велика праця. Пані Ольга організувала жінок, котрі також були у таборі переселенців, знайшла їм тканину, нитки і запропонувала вишити взори, які вони пам’ятають зі своєї місцини. Вперше цю колекцію презентували у Відні, на виставці переселенців. Частина цієї колекції так і залишилася в одному з музеїв Відня. Інша частина зберігається у Меморіальному музеї Ольги Бачинської у Стрию. Ще частина колекції – у Національному музеї і, наскільки я знаю, Музей етнографії та художнього промислу також прийняв частину колекції Ольги Бачинської.

Ще однією майстринею була Ірина Свйонтек. Її виставка, присвячена 80-річчю мисткині займала аж три поверхи. Вона відшивала низинку у різних кольорах, групуючи ці взори за принципом походження основного орнаменту.

Це – цікаві дослідницькі моменти, які застосовували наші вишивальниці. Тож можемо говорити, що традиція відтворення і збереження взорів в українському мистецькому полі є відносно давньою. Вони залишали нащадкам свої дослідження у вигляді альбомів.

– У зв’язку з воєннними діями маємо дуже багато внутрішньо переміщених людей. Чи можна використати досвід мисткині Ольги Бачинської і застосувати його на Львівщині?

– У 2022 році був реалізований проєкт «Вишитий болем». Жінки, котрі пережили трагічний досвід російської окупації втілили його в рушниках. З цими роботами можна ознайомитися на окремому сайті. Окрім того, було організовано пересувні виставки. Таким чином ці доробки змогли побачити поціновувачі у багатьох містах. Це не просто відтворення того, що ми бачимо, а пережитий досвід, втілений на полотні. Адже вишивка – один із тих видів декоративного мистецтва, що належить до заспокійливих практик.

Окрім того, внутрішньо переміщені люди дуже активно беруть участь у майстер-класах, які проводяться у Львові. До речі, ми познайомилися з жінками, котрі поїхали до Литва. Вони шукають майстер-класи в інтернеті і в такий спосіб вчаться вишивати. Одна з жінок навіть підходила до нас і хвалилися, які шви вже опанувала.

Тож якщо порівнювати з досвідом Ольги Бачинської, то тут все відбувається трохи по-іншому. Тоді йшлося про конкретну територію на якій відбувалося навчання і відтворення цих взірців. Зараз територія не має значення. Має значення доступ до ресурсів.  

У нематеріальній спадщини України є 4 техніки вишивання

– Скільки зараз відомо технік вишивання?

– Станом на зараз, в об’єктах нематеріальної спадщини України є лише чотири техніки: борщівська, клембівська, решетилівська і нещодавно, минулого року, прийнята гадяцька вишивка. Хоча, думаю, великі перспективи є в городоцького шва, який зараз відроджується. Він перебував у занепаді. У 50-их роках творів, виконаних городоцьким швом практично не було. Вчені, зокрема Ірина Горгула, Софія Чехович фіксували, що такий шов був. Вони багато про це писали. Хоча у 50-их роках минулого століття Софія Чехович вже зазначала, що жінки городоцьким швом вже не вишивають. Однак поєднання мотивів у цьому шві є надзвичайно цікавим. Цікаві горизонтальні ряди орнаментальних елементів. Зараз цей шов активно відтворюється, зокрема велике значення в його відтворенні і поширенні має Львівський державний коледж декоративного і ужиткового мистецтва імені Івана Труша. Вони завжди включали його в програму і всі, хто закінчував цей навчальний заклад вміли вишивати городоцький шов.

– А які техніки вишивання використовуєте ви?

– Зараз працюю з низинкою. Також дуже цікавий покутський шов. Він – двоетапний, складний у виконанні: прокладається нижня основа, а верхні стібки кладуться виключно по верху тканини. Але там є свої особливості. Зараз в Україні практично немає майстринь, які б працювали з таким швом. Є люди, котрі знають як це робити. Але майстрині кажуть, що вишивати сорочки в цій техніці – довго і фінансово невигідно. Однак на мою думку, це – один із тих швів, що потребує збереження. Він – унікальний, оскільки ним вишивали лише на Городенківщині. Мені, звісно, можуть закинути, що в подібний спосіб взори виконували у сусідніх місцинах, зокрема у Західному Поділлі, на Борщівщині. Однак він вартий того, щоб його зберігали.

Вишивка є давнім видом оздоблення нашого вбрання

– У відділі народного мистецтва Інституту народознавства усі вміють вишивати?

– Ні. Оскільки нас залишається небагато і з кожним роком стає все менше, то у відділі народного мистецтва Інституту народознавства кожен має свою специфіку дослідження. Видів декоративного українського мистецтва є дуже багато. Зокрема, Рома Мотиль, Галина Івашків, Агнія Колупаєва займаються керамікою, Олег Болюк – художнім деревом, Олена Никорак – визнаний і один з небагатьох фахових дослідників українського ткацтва. До речі, зараз збереження традицій українського ткацтва також є надзвичайно важливим. Це – дуже затратний вид декоративно-ужиткового мистецтва. Щороку людей, котрі працюють в цій техніці стає все менше. У нас працюють в техніці гобелену, проте станкового ткацтва – мало. Нещодавно вийшов другий том її праці «Українська народна тканина», присвячений одяговому ткацтву. До речі, саме звідти можна довідатися багато цікавого про традиції використання ткацтва під час Великодніх свят. Очільниця нашого відділу Людмила Герус займається дослідженням традиційної іграшки, вивченням хлібопекарських традицій, прикрашання хліба і традицій обрядового хліба.

Також у нас є Оксана Тріска і Оксана Шпак. Вони займаються народним малярством, зокрема малярством на склі, дослідженням наїву. Минулого року у Пороховій вежі була виставка Івана Гречка, котрий ще раз відкрив професійній громадськості малярство ікони на склі.

На жаль, кількість працівників щороку скорочується. Ми не маємо державної підтримки і не цікаві державі, як дослідники.         

– Ми дуже пишаємося нашими вишиванками. Наскільки вони є унікальним у світі?

– Зараз побутують різні думки. Хтось говорить, що українська вишивка не є давньою. Можна казати все, що завгодно, однак відсутність доказів не є доказом відсутності. Ми справді маємо мало пам’яток з XVI-XVII століття. Це це зумовлено тим, що тканина не зберігається довго. Вона не зберігається в похованнях. Ми радилися з археологами і вони казали, що час зберігання тканини в наших ґрунтах – максимум 500 років. Тож зрозуміло, що не можемо сподіватися на якісь давні знахідки. Однак сам принцип вишивання, багатство технік, що використовувалися на території України – свідчення того, що вишивка є давнім видом оздоблення українського традиційного вбрання. Окрім того, всі наші сусіди вишивали. Припускати, що всі навколо вишивали, а ми ні – трохи дивно. До прикладу, вишивка кримських татар – чудова, двостороння, дуже делікатна. Думаю, що до сьогодні кримськотатарське мистецтво в українське традиційне мистецтво не включалося. Насамперед це було зумовлене політичними причинами, оскільки об’єднання українського і кримськотатарського народу не було потрібне в Радянському Союзі. Ця традиція зберігалася впродовж довгого періоду. Один із проривів стався минулого року, коли на виставці «Свято» в Національному центрі народної культури «Музеї Івана Гончара» поряд з українським традиційним вбранням презентували одяг кримських татар. Це – дуже цікаве поле для досліджень та пошуку паралелей.

Поляки, угорці, румуни також вишивали. Дуже цікавою є турецька вишивка. Очевидно, що контакти були. Насправді у нас – неоране поле. Ми не можемо замикатися лише на собі.

Нещодавно переглядала шведську книгу про вишивку. Там було зображення англійської сорочки XVI століття. Якщо не зважати на крій, то загалом це – абсолютно українська тема з українськими швами. Там є і верхоплут, мережка з настилом, лиштва, традиційна для Полтавщини. Це не про те, що ми не унікальні. Скоріше це про наше входження в європейську сім’ю. Українська вишивка є унікальною багатством і виробленим за століття колоритом. У нас кожна місцина має свій колорит і свої характерні техніки. Навіть кожен осередок має свої відмінності і в колориті, і в техніках. До прикладу, Гуцульщина: Космач буде іншим, аніж Яворів, Яворів інший, аніж Косів, Косів інший, аніж Верховина. Або візьмімо надзвичайно колоритне Покуття: Городенківське, Коломийське чи Снятинське покуття – дуже різне, кожне зі своїми особливостями.

Цінність української вишивки є значною. Але поки у нас не буде сформовано ринку артефактів, давньої вишивки, ми не можемо говорити про те, скільки коштує найдорожча вишивка. Речі вивозяться за кордон і там продаються за великі гроші. Але сказати, скільки саме за них готові заплатити, не можу, бо не маю такої інформації.

Розмовляв Роман Шостак

Записала Олеся Когутич