Головне за день

РФ готова до «будь-яких мирних переговорів» щодо війни проти України, якщо їх ініціює новообраний президент США Дональд Трамп, про це заявив посол Москви в ООН у Женеві, передає Reuters. Однак Геннадій Гатілов наголосив, що перемовини нібито повинні ґрунтуватися на реаліях російських досягнень. «Трамп обіцяв закінчити війну в Україні за одну ніч. Добре, нехай спробує», – заявив він.

Чому Росії не потрібні перемовини, чи зберігають українці єдність під час війни та чи можливі вибори в Україні найближчим часом – у програмі 27 хвилин на ТРК «Перший Західний» викладач Києво-Могилянської бізнес-школи, співзасновник громадянської платформи «Нова Країна» Валерій Пекар.

Відеоверсія розмови – тут.

«Бачу тут три визначеності»

– Українці перебувають зараз в ситуації потрійної невизначеності. Зокрема, невідомо, чого чекати від політики новообраного президента США Джо Байдена. Не зовсім зрозумілі тенденції всередині України. І, безумовно, плани ворога теж в межах невизначеності. Як давати цьому раду і знайти точки опори?

– Насправді бачу три визначеності. Почнемо з президента Трампа, передусім він буде концентруватися на внутрішній політиці, бо таким є запит його виборців. Величезна кількість американців вважає, що Штати багато роблять у світі і недостатньо піклуються про те, що відбувається в країни. Запит на це є і він буде відповідати на нього. Що стосується міжнародної політики, то Трамп буде концентруватися на економіці, йдеться про старий добрий меркантилізм 19 сторічя: охоронні мита, підтримка національного виробника і так далі… Щодо геополітики, то він ставить за пріоритет Південну-Східну Азію і Близький Схід. Десь там у цьому списку буде Україна. Трамп ставиться до цього питання передусім як переговорник, який залишає собі достатньо велику свободу. Він буде висувати різні вимоги та умови і гратися зі своїм визаві, пропонуючи РФ ті чи інші варіанти. Якраз в цей момент можливо буде певна невизначеність. Однак переговори – це така річ, поки вони не завершилися можна говорити, що завгодно. Це, до речі, один з міфів російської пропаганди, нам постійно нав’язують, що начебто українська влада в Стамбулі про щось домовилася з РФ, а потім щось пішло не так. Однак, поки переговори тривають, то нічого ще не визначено. Як кажуть дипломати усі пропозиції, як карти на столі і ніхто ні до чого не домовлявся.

Також треба сказати, що найбільша ставка Росії не спрацювала. Зокрема, її прагнення хаосу, на те, що буде не значна перевага одного з кандидатів і це викличе заворушення, суди, заклики до зіткнень і як наслідок слабкі США будуть занурені у свої проблеми. Цього не сталося, є чітка перевага кандидата-переможця над іншим і США далі рухаються.

Тепер друга визначеність щодо планів російського ворога. Очевидно, що стратегія Кремля на сьогодні – це війна на виснаження. Не тому, що РФ має більше ресурсів, ніж Україна, ставка зроблена на те, що наші ресурси запозичені у союзників, які можуть відвернутися від нас. Однак наші союзники цю не визначеність, підкріпили визначеністю. Підтримка на 2025 рік у нас є, а 2026 настільки в тумані, що про нього говорити зарано.

І нарешті визначеність всередині країни, вона значною мірою формується тим, що ми забагато слухаємо російської пропаганди, і їй віримо. Якщо її слухати, то уже завтра українська влада сяде за стіл переговорів з російським диктатором і начебто одразу підпише російську капітуляцію. Очевидно, що усе це міфи, бо на сьогодні Путіну здається, що в нього все в порядку. Він продовжує рухатися, щодень якесь село чи, принаймні, ферма/ свинарник. У нього достатньо грошей, техніки до кінця 2025. Бракує людей, які готові помирати, якщо порівняти з тими планами, які він висуває своїм підлеглим, але він ще якось набирає їх за шалені гроші. Путін вважає, що Україна менш стійка, ніж РФ. Це нагадує двох боксерів у передостанньому раунді, вони уже не дуже твердо стоять на ногах, але треба впасти другим, бо це перемога.

І з цієї точки зору визначеність України у тім, що мусимо стояти, і це стосується всіх аспектів українського життя: армії, економіки, тилу, дипломатії, державної служби, політики.

Ще одна визначеність українського суспільства та, що воно хотіло би бачити чіткий план Перемоги. Зокрема, що це у нашому розумінні, а що тоді стане поразкою, чого не маємо допустити за будь-яких умов та якими є наші «червоні лінії».

«Проблема номер один – це комплектування і управління ЗСУ»

– Повернімося до невизначеності/визначеності всередині України. Ваша цитата: «Усі наші ключові проблеми на цей момент мають внутрішній характер». Попрошу вас перерахувати їх від найважливішої до тієї, яка має найменшу актуальність.

– Важко сказати, яка проблема має найменшу актуальність, коли у хворого все болить, то треба все лікувати одночасно. Очевидно, що проблема номер один – це комплектування і управління збройними силами. Не фахівець у цьому, не буду їх детально перераховувати, але очевидно, що вони пов’язані з мобілізацією/демобілізацією, переведенням, ротацією, управління військами і так далі. Хотів би підкреслити, що президент Зеленський уперше дослухався до громадянського суспільства у питанні переведення бійців з одного підрозділу до іншого за умови, якщо не з фронту в тил. Йому поклали на стіл алгоритм вирішення цієї проблеми, він це прийняв, дав доручення і будемо сподіватися, що це буде зроблено. Але це маленька частина загальної проблеми з людьми у ЗСУ. Є ще питання мобілізації, використання людини там, де вона буде максимально ефективною.

Друга проблема – це державне управління, ухвалення політичних рішень. Тут масштаб викликів, які стоять перед Україною, неспівмірний з занадто спрощеною існуючою системою управління. Розуміємо, що невелика група людей, які не є фахівцями в абсолютно усіх сферах, ухвалюють рішення по усіх питаннях і є достатньо закритими для експертної спільноти та для громадянського суспільства. І тут єдиний спосіб збільшити якість ухвалених державних рішень у тім, щоби розширити коло фахівців, які дотичні до їх розробки. Слава богу Україна велика і є з ким консультуватися.

– У владі кажуть, що війна це час для швидких рішень, а залучення експертів, розгляд і ухвалення їх, потребуватиме багато часу, якого зараз не має…

– Це ілюзія. Війна – це час для правильних рішень, бо помилка може коштувати дуже багато крові і життів. А ці рішення потребують залучення ширшого кола фахівців. На щастя в недержавному секторі є люди, з якими практично по кожному питанню можна проконсультуватися. До того ж велика частина наших проблем носять не оперативний, а хронічний характер. Тож єдиний спосіб – ще раз наголошу – покращити якість державного управління (коли не можна запустити політичний цикл і поміняти владу), це включити експертів в розробку державних рішень.

Третя наша проблема – економіка, яка у нас заслабка. Рішення часто ухвалюється без врахування того, що думають фахівці. Класичний приклад роздати усім по тисячі гривень, що не вирішує ні економічної, ні політичної, ні соціальної проблеми.

«Реакція на 1000 грн – здивування»

– А для чого тоді? Це ж уже було і воно ні до чого доброго не призвело. Наскільки спостерігаю за реакцією суспільства, то це рішення не працює.

– Можу навести дані соцідосліджень компанії Active Group, яка проводила опитування через тиждень після ухвалення рішення про 1000 гривень. Зокрема, українцям запропонували відповісти на запитання, яку емоцією вони відчули дізнавшися про це і був запропонований спектр з приблизно 15 варіантів відповідей (радість, гордість, надію). Найбільше набрало – здивування, 38%.

Якщо ухвалюється політичне рішення, після якого 38% громадян відчувають здивування, то воно не якісне. Це не те, що тригерить. На жаль, і в економіці багато рішень ухвалюється саме так. Наприклад, податки, очевидно, що в час війни, коли не вистачає грошей для ЗСУ, треба їх піднімати. Однак питання які саме? Економісти, бізнес-спільноти запропонували механізм, який стимулює білу економіку, протидіє переходу її в тінь і однаково розподіляє навантаження на всіх економічних суб’єктів. Йдеться про зростання податку на додану вартість, але було ухвалено інше рішення, яке дає економіці викривлені стимули, які потім призведуть до зменшення податкових надходжень.

– Зрештою, президент не підписав цей законопроєкт, який вже був ухвалений і потужно адвокатований його командою…

– І це теж викликає питання, адже згідно чинного законодавства законопроєкт має бути ветований або підписаний. Однак, на жаль, нічого не каже про те, що робити, коли він «підвисає».

«Розколів в суспільстві не має, хоча у них всі вірять»

Наступна, четверта, проблема – це соціальна згуртованість, єдність українців. Тут є ще одне соцідослідження, яке проведене Київським міжнародним інститутом соціології і Київською школою економіки, ініційоване громадянською мережею ОПОРА. Воно про найбільші розколи в українському суспільстві, бо усі переконані, що їх дуже багато. Ідея була у тім, щоб подивитися, де вони, чи у релігійній сфері, бо є вірні УГКЦ, ПЦУ та УПЦ МП. Чи, ймовірно, у мовній сфері, бо є люди, які розмовляють українською, а є ті, які продовжують вживати російську. Чи вони у тім, що хтось виїхав, а інший – ні. З’ясувалась фантастична річ – розколів в українському суспільстві не має. Українці не відчувають неприязні, ворожості, зловтіхи, інших негативних почуттів до людей, які стоять по той бік уявних барикад. Однак в Україні усі впевнені, що ці розколи є: люди говорять про них, переконують інших і себе в тім числі.

Звідси висновок, що ми перебуваємо під потужним інформаційним тиском ворога і очевидно, що за якийсь час ці розколи з’являться в Україні. Тому мусить бути публічна комунікація держави, яка має пояснювати багато речей, але вона цього не робить.

– Однак команда президента Зеленського і партія Слуга народу прийшла до влади завдяки вдалій комунікації, їх навіть називали «геніями комунікації» – чому це не працює сьогодні?

– Бо комунікація перед виборами і після – це абсолютно різні сфери, дві науки. Саме тому тим політикам, які є особливо ефективними в комунікації перед виборами, і легко їх виграють, потім важко перемкнутися.

Адже влада була отримана, аби зробити суспільні трансформації, реформи, глибокі зміни в економіці, в армії, в державній службі і так далі. Натомість бачимо, що чимало людей, які займаються комунікацією, продовжують говорити так, ніби вибори будуть завтра, вводячи народ в оману. На це вказують, які ключові представники правлячої політичної команди, так і відповідальна опозиція, і я їм вдячний. Бо не можна проводити вибори під час війни, виключивши з них найбільш активну, пасіонарну та героїчну частину громадян, які зараз перебувають в лавах ЗСУ. Адже це не лише голосування, а відкритий політичний процес, в якому людина може пояснювати свою позицію по усій Україні.

Тому у цій ситуації продовжувати публічну комунікацію, ніби вибори завтра, сильно вводить людей в оману, дезорієнтує. А все через те, що декому важко перемкнутися у робочий процес. І це є одна з тих речей, які сильно заважають соціальній згуртованості.

«Ідея про вибори транслюється з Москви»

– Якщо моніторити інформаційний фон в Україні, то найбільш вживане слово – це перемовини і те, що слідує за ним «замороження» конфлікту. Наскільки це реально, зважаючи на настрої всередині країни, бо ж 80-90% українців очікують перемогу в тих чи інших варіаціях?

– Ідея про те, що вибори будуть завтра транслюється з Москви, це один із способів розколоти українське суспільство. Бо воно дезоріентоване в питаннях, що таке перемога, а що – поразка і який проміжний варіант є можливий. Про це з суспільством треба відкрито говорити.

Бо що таке переговори з російської точки зору – це коли нам пропонують капітуляцію і Україна погоджується. Наприклад, РФ пропонує демілітаризацію, всі ж розуміють, що це відкриває шлях до нашого знищення, ми це пройшли 100 років тому. З моєї точки зору, сигнал про переговори мав виглядати таким чином, що там готові чимось поступитися в обмін на щось з нашого боку і за таких умов переговори можуть статися. А сигнал з Москви, що там готові прийняти капітуляцію, це не про готовність до переговорів.

Інша річ, що про них постійно кажуть із Заходу. Чому так відбувається? Бо, для прикладу, у США формується нова адміністрація і багато політичних лідерів говорять про це, бо вони вона стоять у черзі перед дверима у Білий дім. Це їх спосіб боротьби за кар’єрні місця. Сприймати це серйозно не варто.

Очевидно, що рано чи пізно якісь переговори почнуться, але не раніше, ніж Росія буде до них готова. А до цього моменту має бути готовим українське суспільство. Вони не відбудуться, якщо переговорники не мають довіри від суспільства. Інакше, коли повернуться додому, то стануть зрадниками.

«Необхідне інклюзивне вироблення політики»

– Соціалогічна служба Центру Разумкова у вересні провела опитування щодо бачення українцями перемоги. Зокрема, щонайменше 91% українців довіряє ЗСУ, 39% вважає, що перемога буде через 1-2 роки. Ще 38% вважає, що нею можна вважати вигнання російських військ з усієї території України та відновлення кордонів на січень 2014. Парадоксальна ситуація, українці вірять в перемогу, але, з іншого боку, не дуже хочуть долучатися до ЗСУ.

– Неправильно називати всіх тих українців, які не прийшли добровольцями до ТЦК ухилянтами. Переважна більшість українців, які є військовозобов’язаними, отримавши повістку, прийдуть.

Бо є добровольці – це найбільш посіонарна частина, а є ухиляанти – ганебна. І є більшість, які не прийшли, бо у них є сім’я, робота і так далі. Але це не означає, що вони ухулянти, це питання до організації процесу.

– Якщо коротко, що владі робити з кожною з тих чотирьох проблем, які ви окреслили?

– Насаперед інклюзивне вироблення політики, що означає залучення ширшого кола людей, які є зацікавленими або експертами. Зокрема, якщо говоримо про економіку, то тоді запрошуємо фахівців і бізнес-спільноти, а якщо про проблеми ЗСУ, то тоді ті недержавні організації, які займаються дослідженням в цій сфері і представників військовослужбовців, які знають, де і як порушуються їхні права, і як можна покращити ситуацію. Бо прекрасно розумію, що на доповіді президентові військове командування буде говорити лише про успіхи.

Це не правильно, коли цивільні не мають морального права критикувати, а військовослужбовці – юридичного критикувати військові порядки. Це треба змінити, маємо говорити про це відкрито. Бо критика з війська має дуже багато обмежень, адже військовослужбовець керується статутом, а там вона не передбачена. Тож, якщо говоримо про громадський контроль за державою, то його частиною мають бути і армійські порядки.

Нам потрібна відкрита комунікація з суспільством як з дорослими, а не з дітьми та інклюзивне вироблення політики. Ці два моменти можуть змінити усе на нашу користь.

– Чи здатна владна команда зараз зробити це?

– За моєю суб’єктивною оцінкою – так. Однак цей процес на самому початку і хотілося би вірити, що він матиме продовження і втілення.

Розмовляв Віктор Біщук