Головне за день

Для України це, без перебільшення, історична подія. Тричі номінувалися українські фільми на «Оскар» і нарешті маємо перемогу. «Пам’ятаємо кожен день Маріуполя» – відреагував у своєму дописі президент Зеленський на перший наш «Оскар». Він згадав не лише авторів стрічки, а й журналістів з усього світу, які висвітлюють правду про українську боротьбу. А нагороду він назвав такою, що дає змогу голосно сказати про російську війну проти України. Чи була ця нагорода несподіваною, як сприйняла цю стрічку аудиторія – у програмі Головне за день на ТРК «Перший Західний» кінокритик Станіслав Тарасенко.

Відеоверсія розмови – тут.

Знімальна група йшла на подвиг

– Тричі номінувалися українські фільми на «Оскар» і нарешті маємо перемогу – що означає ця премія для нас, для кінематографу і для культурної дипломатії?

– Дійсно, жодної несподіванки не було – «Оскар» був неминучий. Це було своєрідне визнання того, що відбувається в останні роки в Україні. Та не маємо забувати визначні роботи конкретних кінематографістів, режисера, монтажера, усієї знімальної групи, які не просто зняли фільм, адже це не проста документалістика. Вони, можна сказати, йшли на подвиг, на який не кожен журналіст би відважився. Про це слід пам’ятати.

З точки зору історії – ми отримали «Оскар» і тепер вже з гордо піднятою головою можемо йти далі. Ствердження українського кінематографу, причому, таких масштабів, на мою думку, напевно не було з часів «Плем’я» Мирослава Слабошпицького. Це теж були буремні часи для нашої країни – період Майдану, коли увага усього світу теж була прикута до подій в Україні, а у Слабошпицького була можливість показати якісний фільм та увійти в усі списки «best of the вest». Фільм «Плем’я» вплинув на багатьох західних режисерів. Не знаємо, чи настільки ж вплине і «20 днів в Маріуполі» – будемо на це сподіватися.

Оскар це, водночас, мистецька і політична подія

– Ми хочемо отримувати нагороди та Оскари не тільки через те, що в Україні триває війна, а й тому, що ми робимо якісний продукт. Ця стрічка торік стала найкасовішим документальним фільмом в Україні і лише за перший вікенд прокату зібрала пів мільйона гривень. Як оцінюють кінокритики її якість?

– Цю стрічку ще демонструватимуть, деякі кінотеатри вже навіть учетверте повертатимуться до її прокату. Тому ті українці матимуть нагоду ще її подивитися.

Є кілька шарів сприйняття подібних нагород і загалом того, чим є Оскар.Це, водночас, мистецька, і політична подія – як і будь-якого іншого кінофестивалю чи кіноподії. Щодо «20 днів в Маріуполі», то він дійсно сподобався кіноакадемікам. Інших фільмів у цій категорії, які могли б з ним змагатися за усіма параметрами не було. Це, певно, був один з найбільш передбачуваних «Оскарів» у 21-му сторіччі.

Якщо й була інтрига, то виключно у двох номінаціях: це був найкращий анімаційний фільм Хаяо Міядзакі «Хлопчик і чапля», який змагався за першість з «Людиною-павуком: Крізь Всесвіт», в якій переміг Міядзакі. Також інтригуючим було те, кому дадуть «Оскар» за найкращу жіночу роль: Лілі Гладстон з «Вбивць квіткової повні» Мартіна Скорсезе чи Еммі Стоун з «Бідолашних створінь» Йоргоса Лантімоса. Премію отримала Емма Стоун.

Для нас основне, що ця премія отримана. Тепер залишилася ще одна сходинка – це коли фільми «Памфір» Сухолиткого-Собчука, або «Люксембург, Люксембург» Антоніо Лукіча, чи «Терикони» Тараса Томенка про дітей війни – також отримають цю нагороду. Це добре, що для нас з’являються такі коридори можливостей.

Знімати потрібно, як мінімум, для історичного документу

– «20 днів у Маріуполі» – це документальна стрічка, у якій бачимо події такими, якими вони були. Але згадаємо скандал навколо «Юрика» і те, як болісно відреагувало наше суспільство на ті перекручені речі, які там були. То чи варто зараз знімати художні фільми?

– Це надскладне запитання, адже воно морального характеру і дуже загострене. Тому кожен самостійно має знаходити відповіді на нього. Маємо єдність і розуміння серед українців, але це стосується загальних питань. А є окремі поняття не завжди зрозумілі для широкої аудиторії, які часто кажуть: «навіщо зараз спонсорувати український кінематограф, адже усі гроші мають іти на війну». Правильної відповіді напевне не існує, кожен має вирішувати сам.

Сьогодні домінуючим кінематографом в Україні залишається документалістика. Режисери фіксують цю жахливу реальність, а от, власне, якими вони виходять – це вже питання до конкретних режисерів, монтажерів і знімальних груп. Моя думка така – знімати потрібно, як мінімум, для історичного документу. Тим більше, що після закінчення цієї страшної війни, ми будемо сприймати усі події по-іншому. Зараз, у цьому жахливому пекельному моменті наша оптика загострена.

А от робота Мстислава Чернова та його команди – це, у першу чергу, приклад якісної журналістської роботи, коли вони усе переживали на своїй шкірі. Ця фіксація потрібна і якби усі дотримувалися думки, що фільми зараз знімати непотрібно – ми б не отримали «Оскара».

Думки критиків і глядачів не завжди сходяться

– На «Оскарі» не завжди думки критиків, кіноакадеміків збігається з уподобаннями глядачів. На вашу думку, які фільми 2023-2024 років залишилися недооціненими?

– Думки критиків і глядачів далеко не завжди сходяться і це добре, у цьому ми різні і цим цікаві. Я напевно усі «Оскари» світу віддавав би «Вбивцям квіткової повні», порівнюючи між собою Мартіна Скорсезе і, наприклад, «Оппенгеймер» Крістофера Нолана. Але це моя суб’єктивна думка, а Оскар існує у зовсім іншій культурологічній, мистецькій, і політичній площині.

«Оппенгеймер» ідеально підходить на звання найкращого фільму навіть з точки зору режисури та виконавця головної ролі Кілліана Мерфі, тому він цю премію і отримав. Але на мою думку, такі фільми як «Залишенці» та «Вбивці квіткової повні» мали б отримати свої нагороди.

Розмовляли Стас Гордієнко, Ніна Сукач

Записала Наталка Сохан