Головне за день

У львівському Гарнізонному храмі святих апостолів Петра і Павла чи не щодня прощаються з новітніми Героями. Домовини з тілами полеглих бійців громада зустрічає навколішки.

Для настоятеля святині о. Тараса Михальчука – велика честь любити Бога, нести Слово Боже бійцям на фронт, підтримувати їх молитвою і… проводжати в останню путь. Він ніколи не каже «Прощавай», а лише «До зустрічі, друже, у Царстві Небесному».      

Чому Бог допускає війни; що є пеклом; яку місію виконує військовий капелан; як говорити з тими, хто втратив на війні найрідніших? Про це о. Тарас Михальчук, настоятель Гарнізонного храму святих апостолів Петра і Павла УГКЦ розповів у програмі «Піксель Війни» на ТРК «Перший Західний».

Відеоверсія розмови – тут.

На Майдані загинув мій учень Устим Голоднюк

– Щороку, 20 лютого, вшановуємо пам’ять Героїв Небесної Сотні, згадуємо побиття студентів на Майдані і розстріли мирних протестувальників. Де вас застали ці жахливі події? 

– У цей час, 10 років тому, був у Львові. Але досвідчити, що таке Майдан мав можливість у грудні. Думаю, ми ще не до кінця правильно і глибоко переосмислили, що насправді тоді відбулося. Це була атмосфера абсолютного добра і світла, яку з точки зору людської логіки важко пояснити. У колах духовенства часто звучить думка про те, що це – Божий вимір. Адже це була атмосфера жертовної любові одне до одного. Хтось приносив дрова, хтось робив канапки. Був розгорнутий намет-каплиця, де ми молилися літургію. Усе відбувалося у світлі, яке потім постало віч-на-віч з великим, кричущим злом. Це зло обернулося тим, що звичайних, беззбройних людей розстрілювали, як мішені в тирі.

Цей день сприймаю по-особливому і тому, що тоді на Майдані загинув мій учень Устим Голоднюк, котрий навчався в ліцеї ім. Героїв Крут.

Події 10-річної давності мають нагадувати про те, що правда перемагає. Сьогодні вони по-особливому надихають мене не опускати рук.  

– Це був один із небагатьох прикладів народовладдя, коли народ повстав проти влади. Перед тим була Помаранчева Революція, однак Революція Гідності відбулася з кровопролиттям…

– Тут сповнилися слова нашого пророка Тараса Шевченка, котрий у своїх віршах неодноразово акцентував, що ми немов спимо. І найстрашніше, коли «Україну злії люди присплять, лукаві, і в огні Її, окраденую, збудять…». Ми чітко побачили, що влада робить злочинні вчинки. Люди немов відкрили очі і побачили, що це зло. Коли на Хрещатику побили студентів, я зрозумів, що у Львові перебувати неможливо і потрібно їхати туди. 

З волі Божої я став військовим капеланом

– Колись у програмі «Покоління Героїв» на Радіо «Перше» ви сказали, що з дитинства мріяли бути священиком або військовослужбовцем. Чому зробили саме такий вибір?

– Думки про священство з’явилися десь у 6-7 класах. Мабуть тоді я ще сам не до кінця вірив, що можна стати священиком. У родині ніхто не мав духовного сану. Тож це для мене було чимось величним і далеким.

Військові також викликали з дитинства велику повагу. Бачив це на прикладі моїх сусідів, котрі були військовими. Для мене вони – абсолютно інші люди. Тому я часто казав собі: «Якщо не буду священиком, то піду до війська». Але Господь попровадив так, що я і священик, і військовий капелан. Це поєдналося.

– Пам’ятаєте, в якому віці вперше відчули покликання до священства?

– Це прийшло мабуть тоді, коли почав ставити питання про сенс життя, чому одні люди роблять добрі вчинки, інші – погані. Таких запитань було багато. І десь у 7-му класі мені прийшла внутрішня відповідь: «Людина покликана бути доброю». У моїй свідомості уособленням тієї доброти був священик. Коли ми були на літніх канікулах у бабці в селі, вона водила нас в неділю до церкви. Попри це священик залишався для мене кимось далеким, світлим і добрим. Я зрозумів, що це – шлях, яким потрібно іти, аби робити добро. Але очевидно, що ми усі, як християни, покликані робити добро і бути Божими руками у цьому світі.

Цьогоріч у травні буде 15 років як я є священиком. Господь захотів, щоб через священика люди, котрі сумнівалися чи не вірили, повірили в Бога, повірили в себе і в те, що можна бути добрим.

Капеланів у війську не вистачає

– Ви – військовий капелан. Для українців капеланство – нове поняття. Але якби не війна, ми б знали про нього ще менше. Що означає бути капеланом?

– Бути капеланом сьогодні означає бути особливим, сміливим, бути Божим слугою. Бо, якщо чесно, бути військовим капеланом у межах сьогоднішнього законодавства, означає перебувати постійно з особовим складом бригади. Знаю військових капеланів, котрі постійно перебувають неподалік лінії зіткнення. Тож воїни мають нагоду з ними спілкуватися та разом молитися.    

– Чи вистачає нам військових капеланів?

– З огляду на повномасштабну війну, військових капеланів не вистачає. Щоб забезпечити усі духовні потреби, потрібно дуже багато священиків. Дивлячись на кожну із конфесій, священиків фізично не є настільки багато, як потрібно. Але кожна із конфесій робить усе можливе, щоб військові частини були максимально укомплектовані капеланами. Мені приємно усвідомлювати, що всі військові формування з нашої Львівської області мають своїх капеланів. 

Військового охрестили одразу на пероні

– Ви також часто буваєте на фронті. Якою є місія ваших поїздок?

– На фронті є багато моїх друзів. Для них підтримка і присутність є надзвичайно важливими. Інколи вони не дозволяють мені їхати саме туди, де вони виконують завдання. Багато з них виїжджають назустріч лише для того, аби потиснути руку, обійнятися і трохи поспілкуватися.

З військовими можемо говорити на різні теми. Хоча основною є сама присутність священика. Для них це можливість переключитися на щось інше. До прикладу, на Великдень мені подзвонили та попросили приїхати, щоб освятити паски. Для мене це є ключовим. Тож я залишив все і поїхав.   

– Чи правда, що військові часто просять про хрещення?

– Так. У 2015-2016 роках у нас було дуже багато таких випадків. Особливо на полігонах, де тривала підготовка воїнів. За 2,5 роки ми охрестили майже сотню дорослих чоловіків, які захотіли бути з Богом. Інколи охрещували у пришвидшених форматах. Був випадок, коли ми з помічником приїхали на залізницю, до ешелонів. Військові вишикувалися до сповіді. Серед них був військовослужбовець, котрий сказав, що їде на війну нехрещеним, а хотів би бути християнином. Ми похрестили його одразу там, на пероні. Я не знаю, що з ним, бо не обмінялися номерами телефонів, але у таких випадках завжди дякую Богові. Заради таких моментів варто жити, йти вперед і боротися.  

– Ви постійно спілкуєтеся з військовими. Чи є історія, яка особливо вам запам’яталася?

– Таких історій багато. До прикладу, минулого літа ми поїхали на східні терени відвезти нашим друзям автомобілі. Зустрілися з ними у Дніпрі. З ними приїхав офіцер, якого я не знав. За обідом помітив, що він постійно на мене дивиться. Ми пообідали, зробили спільну світлину. Коли вже потрібно було прощатися цей офіцер підійшов до мене і поросив кілька хвилин для розмови. Я погодився, думаючи, що він хоче посповідатися. Натомість він попросив мене, аби виконав його прохання. Я відмовився, бо ж не знав суті прохання. Він розвернувся і хотів іти. Тоді я пообіцяв, що виконаю його волю. Військовий повернувся, витягнув з кишені жменю грошей і сказав, що це – пожертва на храм. Як з’ясувалося, три роки перед тим наш храм допоміг вилікувати його дитину. 

Ще одна історія трапилася в районі Бахмута. Мій добрий друг також воює. Однак я ніколи не наважувався запитати, на якому саме напрямку. І саме там, ніби випадково, я його зустрів. Це були дуже яскраві емоції. То чи не провадить так Господь?

Наші військові потребують постійної молитви

– Чи було вам страшно на фронті?

– Cтрашно. Але до страху починаєш звикати. Мій страх минув ще у 2015 році, коли я вперше поїхав на Донеччину. Якось, будучи на фронті, серед ночі пролунав дзвінок. Військові схопилися. Мене зі всіма скерували у підвал. Виявляється, розвідка доповіла, що по наших позиціях вдарили «градами». Це був той момент, коли потрібно було або віддати все в руки Божі, або почати панікувати. Намагався довіритися Богові, хоча серце калатало від страху. А через 15 хвилин повідомили про відбій. Потім це повторювалося неодноразово. Але згодом я найбільше переживав, щоб цей дзвінок не пролунав під час літургії, коли перед нами – Святі Дари.

До кожної поїздки готуюся, прошу в Бога сили, віддаю все в Його руки, а коли повертаюся, то дякую за те, що залишився живий.

– Часто чуємо думку, що молитва це – зброя. Які аргументи зі Святого Письма чи з життя можете навести.

– Якось ми приїхали на позиції до наших військових. На лінії фронту завжди присутнє розуміння того, що в будь-який момент може прилетіли ракета чи снаряд і людини немає. І коли ввечері вже вимкнули світло, до мене прийшло чітке розуміння того, що за мене багато моляться. Саме це відчуття і переконання, що я в Божих руках допомагало засинати.

На війні немає невіруючих. Так чи інакше людина звертається до Бога і визнає, що є немічною. Наші воїни також знають, що за них моляться і це – надзвичайно важливо. У мене були випадки, коли приходили повідомлення від заступника командира бригади. Він писав, що воїни пішли на штурм. Але оскільки визнавав себе грішним і думав, що Бог його не почує, то просив молитися мене. Я молився. А вранці отримував від нього звістки, що всі військові живі, лише один поранений.

Тож молитва це – духовна зброя, яка зціляє, допомагає і не дозволяє людині впадати у відчай. Більшість прохань, які отримуємо з фронту це прохання про молитву.

Бог Є Любов

– Священство передбачає служіння Богу. Але це також і служіння людям?..

– Якщо коротко, то Святе Письмо це – любити Бога всім серцем, всією душею, всією силою і ближнього, як себе самого. Бог вчить любити. Якщо людина відчуває на собі любов Бога, то ділиться нею з іншими.

В посланні апостола Павла про любов сказано, що вона – довготерпелива, не чваниться, не надимається, не шукає свого, любов – лагідна і, як підсумок, любов ніколи не переминає.

Коли родинам приходять звістки про втрату рідної людини, спершу їм важко це прийняти. Але з часом вони починають відчувати, що ця любов є реальна. Ми – тут, наші воїни – в небі і захищають нас вже звідти. Ми любимо одне одних.

– Люди часто цікавляться як Бог ставиться до війн. Адже зі Святого Письма знаємо, що Бог Є Любов.

– Бог Є Любов. А любов передбачає право вибору. Не можна змусити любити. Найбільшим витвором любові Бога є людина. Людина – богоподібна. Але багато людей вибрали зло, темряву.

Для мене відповідь однозначна: причина проблем не в Бозі, а в тому, що людина вибирає зло. Людина іде на співпрацю зі злом. Пригадаймо історію, коли маленький Давид переміг великого Голіафа. У перші дні повномасштабної війни українці дали гідну відсіч російському війську. Наші хлопці, котрі вірять в Бога, сповнені любові до своїх сімей, своєї землі показали цілому світові, що готові боротися зі злом і перемагати зло. Єдине, що це триває дуже довго. Саме тому ми повинні закликати світ до підтримки і перемоги над цим злом.

Для мене пекло це – жити без Бога

– Коли щодня бачимо стільки смертей, коли гинуть діти, то часто запитуємо: «Як Бог допускає все це?». Що допомагає вам не зневірюватися?

– Я відповів собі на це питання тоді, коли перестав боятися смерті. Варто усвідомити, що Бог створив кожного з нас для вічного життя і віддати момент смерті Богові. Поки ми тут, то маємо нагоду проявити себе вповні, зробити вибір: любити або не любити. Бог не може нас змусити бути з Ним. Бог дає нам шанс і право вибору. І коли людина вибирає бути з Богом, то по-іншому починає сприймати цей світ.

Особисто я дуже надихнувся словами святого Івана Павла ІІ, який написав: «Час минає, а вічність чекає. Проте світ є один». Тож ми частково вже є у вічності. Якщо людина з Богом, то вона вже у вічності.

Якби ми не мали віри, то не змогли б вистояти на Майдані. І так само зараз із вірою рухаємося далі. Це важко, але ми не зневірюємося. Для нас «воля або смерть», третього не дано. Третє це – рабство. Тоді ти – не ти, ти вже не живеш, а існуєш.

– Зараз слово «пекло» стало звичним. Пеклом називаємо перебування наших військових на «нулі», і коли ракети влучають у житлові будинки. Чи існує гірше пекло, аніж є на землі?

– Пекло це щось незворотне. Для мене пекло це – жити без Бога. Якщо говорити про пекло на війні, то скажу зі свого досвіду. Коли я повертався з зони бойових дій вперше, то вже на території Західної України до мене прийшло усвідомлення, що я в раю. Тобто тут можна спокійно молитися, насолоджуватися тим, що бачиш і чуєш, дякувати Богові за схід сонця. Це – нагода бути з Богом і не думати про те, що твоє життя під постійною загрозою. Там все не так: безперервна напруга, з машини вийти не можна, бронежилет зняти не можна навіть у велику спеку. Це – безліч правил, що змушують проживати життя до якого людина не звикла і не хоче звикати.

Велика проблема багатьох людей у тому, що вони припиняють цінувати і дякувати Богові за те, що мають, зокрема тут, в тилу. Наші воїни, які нам нічого не винні, заради нас там. І про це також не потрібно забувати.

Ще один досвід пережив тоді, коли минулого року їздив до наших воїнів у Краматорськ. Повернувся і знову відчув, що я – в раю. А через пів року ми поїхали у Бахмут, потрапили під мінометний обстріл. Нам вдалося втекти. І коли я приїхав із Бахмута в Краматорськ, то знову сказав, то – рай, бо я повернувся з пекла. Приїхавши додому навіть не міг пояснити, наскільки маємо бути вдячні нашим воїнам. Тож хочу попросити усіх віруючих людей тримати в молитві наших воїнів. А при зустрічі жодним чином не повчати їх як правильно жити. Достатньо сказати «Дякую» за те, що вони зробили і роблять для нас. Слово «Дякую» повинно бути ключовим.

Першими ховали львів’ян, котрі загинули під Зеленопіллям

– Чи пригадуєте перші прощання з військовими у 2014 році? Що відтоді для вас, як для священика змінилося?

– Велика війна призвела до того, що наші воїни гинуть щодня. З цією думкою дуже важко змиритися. Перші похорони в Гарнізонному храмі були у 2014 році, після того як наші підрозділи потрапили під російський обстріл поблизу Зеленопілля. Тоді загинули одразу троє львів’ян. Перші похорони – три домовини з тілами наших полеглих воїнів.

Тоді настоятелем храму був владика Степан Сус. Я був помічником настоятеля. Частину відповідальності він взяв на себе. Ми допомагали. З того часу почали здобувати досвід, як говорити з родинами, як поводитися. Кількість похоронів за час АТО у порівнянні з тим, що відбувається зараз, була значною меншою. Тоді ми скоріше встигали допомогти родинам. Зараз це – доволі важко. Заразом намагаємося робити все можливе, аби бути поряд. 

– Важко забути кадри, коли мати Іванка Крип’якевич востаннє біля домовини свого сина співала колискову. Згодом в інтерв’ю вона розповіла, що пережила страшну кризу у стосунках з Богом. Але Господь показав як жити далі. Вона провела паралель із Дівою Марією, Котра втратила Сина, але стала Матір’ю для апостолів. Відтак зрозуміла, що повинна допомагати побратимам свого сина. Чи може Бог зцілювати через допомогу іншим?

– Я пам’ятаю похорон Артемія. Це – священича родина. У них є багато діток. Отець Михайло, батько Артемія, коли зайшов до храму, то привітався словами: «Христос Воскрес!». Це не був великодній період, тож хто тихіше, хто голосніше відповіли. Але він в рази голосніше повторив: «Христос Воскрес!» і ми відповіли «Воістину Воскрес!». Розуміли, що цей похорон наповнений абсолютною вірою і довірою до Бога. Мати Артемія, добродійка Іванна, завжди перебувала біля домовини. Через цю колискову серце мами виражало любов і вдячність синові. Кризи в житті трапляються для того, щоб людина могла говорити з іншими.

Пригадую, у 2014 році одна мати втратила на війні єдиного сина. Вона дуже важко пережила цю подію. Сказати, що пережила кризу, це – нічого не сказати. Адже це – втрата сенсу життя. Проте через 2 роки ця сім’я всиновила маленького хлопчика. І таких реальних прикладів є чимало.

Тож досвід пані Іванни також допомагає підтримувати інших.

«До зустрічі, друже, у Царстві Небесному»

– Чи приходять до вас на розмову люди, котрі втратили найрідніших і чого не можна їм говорити?

– Люди приходять дуже часто. У нас є два священики, котрі відповідають за родини наших полеглих воїнів. Насамперед не варто говорити «Я вас розумію», «Я знаю як це». Потрібно побути поряд, вислухати те, що людина хоче сказати. Ми запрошуємо родини наших полеглих до того, щоб бути разом: раз в місяць у храмі на молитві за родини і раз в місяць на Личаківському кладовищі. Ми завжди молимося, навіть якщо їх немає на кладовищі. Окрім того, коли ці родини спілкуються між собою, то дуже допомагають одні одним.

– Що говорите згорьованим матерям, вдовам, котрі на війні втратили найрідніших?

– Кожен окремий похорон викликає свої труднощі. Певною мірою допомагає сама констатація факту того, що відбувається. Коли процесія з домовиною іде до храму, усі люди стають навколішки; коли у храмі священики дякують батькам за виховання сина, завдяки якому ми живі; коли дякуємо воїну люди знову стають на коліна. Тобто відчуваємо, що стоїмо перед дуже сильними людьми, навіть якщо їхні тіла вже бездиханні. На мою думку, це допомагає батькам сприйняти реальність в іншому світлі.

Важливо, щоб кожен похорон воїна був максимально почесним, продуманим і величним. Маємо давати собі звіт, що відспівуємо не звичайних людей, а людей завдяки яким ми сьогодні залишаємося живими.

У нашому храмі є величезне панно, де зображено розп’ятого Христа, а під хрестом – Матір Божу і апостола Івана. Ми часто кажемо матерям, що сьогодні під хрестом стоїть Божа Матір. Світ сказав їй, що це – кінець. Але на третій день Господь воскрес. Господь подолав двох найбільших ворогів: смерть і гріх.

Особисто я намагаюся ніколи не казати слово «Прощавай». Ми кажемо «До зустрічі, друже, у Царстві Небесному».   

Проводжати воїна до Царства Небесного – почесно

– Що говорити дітям, котрі втратили на війні татусів?

– Ми відкрили центр для дозвілля дітей наших захисників «Простір сміливих». Там працює психолог, соціальних педагог, священик. Маленькі діти серцем легше сприймають втрату, аніж дорослі. Якщо дитина має поряд старшого брата чи хресного батька, котрі ним опікуються, то значно легше переживає втрату, аніж дитина, котра почувається самотньою.

Із досвіду скажу, що після поховання родини переживають період замкнення в собі і звертаються значно пізніше. Вірю, що в нашому центрі допоможемо дітям наших полеглих воїнів легше пережити тяжкі втрати.

– Від початку війни Гарнізонний храм бачив багато смертей. Заразом тут відбувається торжество життя. Люди вінчаються, хрестять дітей. Як священики дають раду усім цим емоціям і переживанням?

– Усе це однозначно торкає серця. Але Господь дає нам сили і дозволяє бачити, що ми – потрібні. Бути там, в усіх історіях, особливо у складних, на похороні – складно, але водночас – надзвичайно почесно. Почесно бути священиком і проводжати до Царства Небесного воїна, котрий віддав своє життя за Україну. 

Більшість вірян приходять до Бога з почуття любові

– Чи стало зараз більше вірян у церкві? Якщо «так», то з чим це більше пов’язано: з любов’ю до Бога чи страхом за власне життя і життя рідних?

– Це можна назвати відчуттям «від страху до любові». Страх дуже нестабільний. Якщо людина вирішила прийти до Бога через страх, то це може швидко закінчитися. Але, на мою думку, більшість вірян приходить до Бога з почуття любові, а не тому, щоб в пеклі не горіти чи щоб чогось з ними не сталося.

Не помітив, що кількість людей у храмі зменшилася. Люди приходять до храму, моляться, користають зі Святих Тайн, сповіді, причастя і відкривають для себе Бога. Серед них – багато тимчасово переселених осіб. Чимало з них ніколи не знали церкви. Вони не завжди можуть розуміти, що відбувається під час літургії. Вони подивовані тим, що на них не тиснуть і просто дають можливість побути з Богом.

– На вашу думку, якби всі християни-українці спільно молилися чи мали б ми шанс стати свідками великого Божого чуда – нашої перемоги?

– Думаю, що сьогодні дуже багато людей моляться. Наші монахи і монахині чувають у постійній молитві. Матері, чиї діти перебувають на фронті, в полоні, безвісти зникли проживають інше життя. Вони не сплять ночами і безперервно моляться. Україна молиться. Але поза тим є моменти, які потребують кардинальних змін. Важливо, щоб кожен на своєму рівні, незважаючи на ступінь повноважень, залишався морально принциповим і ніколи не йшов на компроміс зі злом. Бо це заважає нам бути тими, ким нас хоче бачити Бог. Все просто: не обманювати, не красти. Коли людина від цього звільняється, все змінюється. Ми не повинні бути номінальними християнами. Маємо жити в правді. 

– Чи є шанс, щоб Україна стала дійсно християнською державою і які найголовніші кроки потрібно для цього зробити?

– Думаю, що інституція Церкви зараз відіграє надзвичайно важливу роль. Перше – нам потрібно більше вийти поза межі храмів. Це те, що сьогодні відбувається в капеланстві. Не потрібно боятися іти до людей туди і там свідчити Бога. Друге – більше звернути увагу на важливість інституту сім’ї. Третє – робити все можливе, аби ламати стереотипи у сприйнятті Церкви, бо священики це – звичайні люди, які люблять Бога.

Не маємо встидатися говорити про Бога. Це стосується усіх людей. До прикладу, багато років тому, коли відбувалася зміна батальйонів канадської чи то американської армії, які мали спільні навчання, вийшов командир одного з батальйонів і перше, що сказав: «Дякую, Боже, за те, що сьогодні така чудова погода!». Багато наших військових не зрозуміли цього. Було незвично, що він насамперед сказав про Бога. До речі, це також стосується і влади. Влада також повинна не забувати про Бога. 

Кожен день, подарований Богом – диво

– Чи траплялися у вашому житті дива?

– Кожен день, подарований Богом це – диво. Диво – прокинутися зі сну. Це – воскресіння. Бог піднімає нас до нового життя. Диво – коли діти сміються, пташки співають. Маємо навчитися бачити диво довкола нас, бо його творить Бог. Протягом дня робити хоча б 3-4 світлі вчинки добра і засинаючи ввечері подякувати Богові, що допоміг їх зробити.

– Нещодавно за ініціативи Гарнізонного храму вийшла книга «З янголом у пікселі». Вона розповідає про досвід капеланства. Чи буде продовження таких інтерв’ю? І яке з них вразило найбільше?

– Книга завершується двома інтерв’ю. Одне з них надала дружина Героя України, генерала Кульчицького пані Надія Кульчицька. Інше – мама Героя України Андрія Соколенка.

Генерал Кульчицький впродовж життя мріяв, аби в частині, яку він очолював була церковця чи каплиця. І вже коли він був у вічності, з ініціативи нашого капелана, завдяки пожертвам вірян, там постала каплиця. В іншому інтерв’ю мама Героя України Андрія Соколенка зізнається, що до того не знала Церкви. Але завдяки Церкві змогла пережити втрату сина.       

Хочемо перекласти це видання англійською мовою, а також додати інтерв’ю з нашими воїнами.

Розмовляла Ольга Цап

Записала Олеся Когутич