Головне за день

Ще до початку повномасштабного вторгнення журналіст Мирослав Откович знав, що війна – неминуча і коли прийде час, змінить мікрофон на військовий стрій. У перші дні записався у 241 окрему бригаду Сил територіальної оборони ЗСУ. Пройшов шлях від бойового мінометника до пресофіцера бригади.

Каже, що Збройні сили гуртують людей різних професій, вчать розуміти одне одного без слів і розкриватися навіть тим, хто боїться думати про військову службу. Коли є час і натхнення, пише вірші, читає їх побратимам, радить любити життя та радіти кожній неповторній миті.

Про службу у війську, мотивацію і перемогу Мирослав Откович, журналіст, пресофіцер 241 окремої бригади Сил територіальної оборони ЗСУ розповів у програмі Піксель війни на ТРК «Перший Західний».

Відеоверсія розмови – тут.

Я добу простояв у «живій черзі», щоб отримати автомат

– Ти – тележурналіст, але зараз – у пікселі. Звідки почалася твоя війна і чому ти зустрічав її не з мікрофоном у руках, а зі зброєю?

– Зранку 24 лютого, на початку повномасштабного вторгнення, я прямо з одного із національних каналів пішов у районний відділ військкомату (тоді ще не було абревіатури ТЦК) і почав шукати, де б міг бути корисним. У моєму Святошинському військкоматі закінчилася зброя, її розібрати миттєво. Тоді ми з товаришем почали їздити іншими військкоматами Києва, де ще могла б бути зброя. Знайшли її у Солом’янській райадміністрації. Я добу простояв у «живій черзі», щоб отримати автомат. Через деякий час наплив людей став таким великим, що довелося перекрити ворота. Ті, хто не мали бойового досвіду, вже не могли зайти. Я тішився, що на той момент перебував всередині і розумів, що є серед тих, хто захищатиме столицю.

– Що для тебе було найстрашнішим 24 лютого?

– Хвилювання за рідних і близьких. Моє рішення воювати було сформоване ще за декілька місяців до початку війни. За себе не боявся, сташно було за рідних.

Війна звільнила нас від рабського менталітету

– У тебе вже були військові навички чи всьому довелося вчитися?

– Полігонні навички в якості журналіста були, але насправді довелося вчитися на хочу. І коли нам роздали зброю, мене хвилювало в якому положенні автомат на запобіжнику. Розумів, що потрібно було вражати ворога, але водночас моїм завданням було не зашкодити нікому, хто поруч зі мною. Тож знав я мало, але поруч були люди, котрі знали як поводитися.

– Як сталося, що захист України став для тебе ще й роботою?

– Ще будучи у цивільному житті, ми розуміли, що рано чи пізно цей критичний момент настане. Над питанням війни я почав працювати за два місяці до повномасштабного вторгнення. На будь-якій позиції працювали на загальну ідею державності. І коли цей момент настав, я зрозумів, що інформаційна політика повинна відійти в сторону і потрібно фізично взяти до рук зброю. Це сталося в силу світогляду, виховання та переконань.

Теперішній командир бригади 241 бригади Вадим Озірний це та людина, яку могли бачити у телесюжеті. Саме він проводив тренування батальйонів з дерев’яними автоматами. Познайомився з ним, як журналіст. 24 лютого подзвонив саме йому, бо більше нікого не знав. Він сказав мені, куди йти. Зараз Вадим Озірний мій безпосередній командир.

До повномасштабного вторгнення, російські наративи продовжували панувати в українському просторі, стояло питання про наше буцімто братерство і значення російської мови. Повномасштабна війна зняла ці питання і ми стали вільними від рабського менталітету. Добре, якби цього не сталося, бо війна змінила багато людських доль. Але воно б сталося так чи інакше. Вважаю за честь, що це припало на моє покоління.

Починав мінометником, зараз – пресофіцер 241бригади ТРО

– Який твій загальний бойовий досвід?

– Починав з навідника міномета, тобто я – бойовий мінометник. До того, як стати пресофіцером пройшов бої на Харківщині, контрнаступ на Харківщині. Завдяки цьому досвіду можу вільно розмовляти з хлопцями. Ми говоримо однією мовою, оскільки психологія людини, котра кілька разів побувала в бою, змінюється на все життя. Це – інше мислення, стратегія, відчуття. Вважаю, що всі хлопці з бойових мали б мати можливість розвиватися далі і кар’єрно рости в ЗСУ. Адже якщо ми хочемо будувати нову армію, то повинні змінюватися.

З повномасштабним вторгненням, коли всі молоді і небайдужі були в бою, в армію покликали багатьох відставних полковників, майорів, старших офіцерів. Тоді це було правильно. Вони відіграли свою функцію. Але ми не можемо перетворювати ЗСУ на геріатричний пансіонат. Ми повинні дякувати тим людям, котрі вийшли з пенсії і підставили плече, але водночас давати молодим бойовим хлопцям кар’єрний ріст. Нам необхідні ці зміни. Щоб перемогти ворога потрібне нове мислення, новий підхід і нові стандарти, зокрема стандарти НАТО.  

– Люди яких професій стояли з тобою пліч-о-пліч на початку повномасштабного вторгнення?

– Це були люди абсолютно різних професій: маляри-штукатури, художники, журналісти, громадські діячі, бізнесмени, власники фірм, водії. Між нами панував дух побратимства і взаємопорозуміння. ТРО це – сплав цивільних компетенцій, людей, котрі володіють певними методологіями навчання. Усі швидко схопили ази армійської справи і почали навчатися. Заразом з цими азами армійської справи ми не вхопили совкової воєнщини. Тобто ти або компетентний, або не компетентний, а скільки там зірочок на пагонах, то не є ключовим. Якщо людина компетентна, її будуть поважати. Будь-які зірочки на пагонах не захистять від того, що особовий склад розумітиме – їм потрібен інший командир. Тішуся, що в нашій бригаді усе відповідає і компетенції, і посадам, і званням.

З присягою у мене зникли сентименти до можливої сенсації

– Якими є основні завдання пресофіцера?

– Ми повинні розуміти, що проти нас працює дуже злагоджена інформаційна машина в яку вливаються мільярди російських нафтодоларів. Там є компетентні люди. Недооцінювати їх це – забивати гол у власні ворота. Тож ми постійно повинні працювати над своєю пропагандою, продукувати її якомога більше та якісніше. Зараз я позбавлений необхідності дотримуватися журналістських стандартів. Бо якщо навіть в інформаційній війні бути благородним лицарем, то точно програєш, особливо проти такого підступного ворога.

Звісно, є певні правила. До прикладу, вороже Іпсо. На нього не реагують, а створюють власне. І одна із компетенцій пресофіцера – дезінформація ворога.

Насамперед наше завдання полягає в тому, аби показати звитягу українських воїнів та розповісти їхні особисті історії. По-друге, зробити так, щоб ворог боявся наших воїнів.

– Журналісти цивільних медіа завжди потребують більше інформації. Але водночас за цією інформацією стежить і наш ворог. Як шукаєш у собі баланс, аби не нашкодити?

– Справді, інколи журналісти в погоні за сенсацією «палять» позиції, видають закриту інформацію, показують обличчя людей, наражаючи на небезпеку їхні сім’ї. Не варто одразу вбачати у цьому злий умисел. Може бути людська недбалість або непрофесіоналізм. 25 лютого, на паркінгу Солом’янської райадміністрації я склав присягу. Зі складанням присяги у мене зникли сентименти до можливої сенсації, притаманної журналістам. Я перестав сприймати інформацію, як сенсацію. Насамперед думаю, як це може вплинути на будь-кого з моїх побратимів, котрі перебувають в окопах або планують вийти на ротацію. Мені важливо, щоб наші дії були максимально ефективними і ніхто з наших хлопців не страждав від випадково розповсюдженої інформації.  

– На твою думку, яка основна роль медіа в час війни?

– У нас – гібридна війна: фізична, на полі бою та інформаційна. Наше суспільство більше тяжіє до демократичного. Відтак ми повинні керуватися такими принципами, що забезпечують функціонування демократичного суспільства. Інформація повинна бути максимально відкритою і водночас не шкодити ЗСУ. Є інформація, спрямована на внутрішнього споживача, а є та, що спрямована на зовнішнього. Коли ми говоримо зі світом і просимо про допомогу це – одна інформація. Коли говоримо зі суспільством, повинні бути максимально чесними. Не потрібно брехати самим собі. Так, є купа корисних ідіотів, людей, котрі працюють на користь противника. Їх потрібно виявляти і вказувати на їхнє місце.

До прикладу, у суспільства були завищені очікування щодо контрнаступу. Але є об’єктивні обставини. Нічого страшного. Значить нам потрібно змінити тактику. Адже рано чи пізно ми все одно переможемо, бо за нами – правда, цивілізований світ і передові технології. Однак ми повинні до цього грамотно підійти, зокрема інформаційно. Не кидати суспільство у теплу ванну після якої може з’явитися певний дискомфорт.

У війні мене тримає бажання перемогти

– Що тебе особисто тримає у цій війні?

– Бажання перемоги. Вийти із цього контексту без бажання перемоги буде незакритим гештальтом. А ще – відсутність черг у військкоматах. Так, буває складно. Можливо вже є підстави звільнитися із ЗСУ. Але я над цим питанням поки не думаю, бо розумію, що нам потрібно добирати людей, а не прощатися зі Збройними силами України. Поки більш ефективних методів, які наближатимуть перемогу, окрім як бути в ЗСУ, я не знаю.

– Що найбільше розчарувало за ці два роки повномасштабної війни? І чи готовий ти повернутися у тележурналістику?

– Не готовий говорити про розчарування, бо поки що не маю на це права. Щодо тележурналістики, не впевнений, не знаю. Мені важливо робити корисні справи. А в якій сфері воно буде, поки не думав. Горизонти планування – дуже короткі і говорити про це до нашої перемоги – передчасно.

На небезпечних ділянках фронту мають працювати роботи

– Чи будуть бригади ТРО оснащувати технікою до рівня механізованих бригад ЗСУ?

– Питання глобальної зміни роду військ має вирішувати на вищому рівні. Головне – компетенція, здатність воювати і давати відсіч ворогу. А в межах яких формувань, питання – другорядне.

– Що зміниться у проведенні бойових дій після витіснення традиційних методів ведення війни дронами та роботизованими платформами. Чи ми готові до цього? 

– Ми постійно до цього готуємося. Для цього є окремі бригади, підрозділи. Зокрема і в 241 бригаді ми прагнемо до того, щоб на максимально небезпечних ділянках фронту, де є максимальне ураження противника, працювали роботи, а не люди. Кожен FPV-дрон це – не лише ураження противника, а й збереження життя наших піхотинців. Бо є бойові позиції, які ми можемо утримувати роєм дронів, і не обов’язково заводити туди людей. Але все одно без людини, без піхотинця нічого не буде.

Ті, що бояться армії, саме там можуть розкритися

– Якою є твоя думка щодо нового закону про мобілізацію? Які є діючі механізми, що мотивують українців вступати до лав ЗСУ?

– Ті умови навчання і забезпечення, що зараз створюються для новобранців, нам на початку повномасштабного вторгнення навіть і не снилися. Ми навчалися в бою. Після бою кожен з нас виходив досвідченим солдатом, бо він вижив. Теперішні умови – набагато кращі, набагато вигідніші. Те, що пропонується зараз в навчальних центрах це – велика база знань, навичок і вмінь. Зараз стоїть питання: або вони нас, або ми їх. Тож потрібно йти і захищати державу.

– Чи стане добрим воїном чоловік, який ухилявся і не хотів іти до війська?

– Страх має велику очі. Якщо зрозуміти причини і природу страху, його можна подолати. Для цього існують навчальні центри. До прикладу, був один курсант, якому постійно снилося, що йому міна «пелюстка» відриває ногу. Якщо проводити навчання, розповідати, як їх виявити, як з ними поводитися, людина починає розбивати цей ірраціональний страх на логічні ланцюжки і він минає. Тож ті люди, які зараз дуже бояться, навіть не розуміють, наскільки вони можуть розкритися в армії, набувши нових компетенцій. Вони можуть стати живими героями і легендами цієї війни.

– Ти був першим, хто звернув увагу на проблеми, пов’язані з ВЛК, з чергами біля поліклінік. Чи потребує ця система інших підходів?  

– Цю систему потрібно реформувати. Знаю, це не з розмов. Я був 625-им у черзі до кабінету лікаря. Після висвітлення історії у цю поліклініку зайшов адекватний менеджмент. Розпочали з естетичних змін, відкрили фойє, щоб військові не стояли не вулиці. Ми, спільно з ІТ-фахівцями, зробили санвузли для неповносправних. Адміністрація поліклініки створила електронну чергу. Це – локальна зміна, але не зміна системи. У мене знову є сигнали про те, що відбуваються певні нехороші речі, зокрема замість безкоштовного ксерокса з’явився ксерокс за гроші. Це – дрібниці. Але я спеціально озвучую це, щоб люди, котрі цим займаються розуміли, що я це бачу, бачать волонтери і їм за це буде непереливки.

Тож закликаю, ким би ви не були, де б ви не були, які б у вас не були пагони, ставтеся з максимальною повагою до наших поранених хлопців, котрі проходять ВЛК або приходять в поліклініку, щоб отримати медичну допомогу. 

Якою буде наша перемога, таким і буде майбутній світопорядок

– За першою освітою ти – міжнародник. Чи можемо ми перемогти без допомоги Заходу?

– Слід порівнювати ресурси агресора і країни, яка тримає оборону. Країна, яка тримає оборону має значно менші ресурси, аніж країна-агресор. Тож західна допомога – життєво необхідна. Нам потрібно ще більше часу, аби налагодити власне виробництво боєприпасів, озброєння та всього іншого, але ресурсно ми просто не пройдемо цю війну без допомоги Заходу. Звісно, за духом, за бажанням ми вже довели, що є незламними. Але питання ресурсу стоїть дуже гостро. Відтак економічна, військова, дипломатична допомога Заходу нам дуже необхідна. Зокрема, західна допомога дуже потрібна і в питанні мирних ініціатив України щодо можливого завершення війни на українських позиціях, що має відбутися у червні. Світ має в один голос говорити про те, яким чином має закінчитися ця війна. Як закінчиться ця війна, якою буде наша перемога, таким і буде майбутній світопорядок. Адже ця війна – безпрецедентна. На неї будуть опиратися в майбутніх можливих конфліктах.

– Якою ти бачиш нашу перемогу?

– Всі війни закінчуються переговорами. Для мене однозначно це – відновлення кордонів 1991 року. По-друге, створення буферної зони на території теперішньої  Російської Федерації. Це має бути демілітаризована зона без жодного військового об’єкту. По-третє, всі народи Росії, які прагнуть свого державотворення мають отримати право створити власні держави, щоб цей імперський Франкенштейн перетворився на багато національних держав, дружніх до світу і до України. Це і буде остаточна перемога. Хотів би, щоб саме на моєму поколінні питання з Росією було вирішене остаточно. І однозначно на користь України.

– Коли наше суспільство буде настільки зрілим, щоб говорити про національну ідентичність?

– Є конкретні дослідження у яких йдеться про те, що матриця національної ідентичності не є сталою. Національна ідентичність змінюється відповідно до тих суспільно-політичних процесів, що відбуваються довкола нас. Ми не можемо сліпо дотримуватися традицій, сформованих 200-300 років тому і не форматувати їх під сучасні потреби.

Матриця національної ідентичності повинна бути сучасною і відповідати тим, викликам, як стоять перед нами сьогодні. Адже всі нації, що претендують на власні державні утворення, повинні бути сучасними і відповідати тим головним наративам, що допомагають зберігати незалежність. Наша головна проблема, чому ми допустили до цієї війни у тому, що ми були недостатньо державотворчою нацією. Ми не розуміли тих потреб і викликів, які перед нами стоять. Ми маємо чітко розуміти, хто є ворог і на це реагувати. Нам потрібно шукати менше зради всередині, а більше розуміти, хто на нас може впливати ззовні. Бо якщо нас будуть постійно розділяти на базі архаїчних культурних стереотипів, це може нам шкодити. Звісно, питання мови виносимо на щит, бо без мови не буде нічого. І хто цього не розуміє, він не є представником демократичного суспільства, це – ворог. Не вивчити мови, не мати бажання її вивчити це – ознака ворожого ставлення до держави Україна.     

У сім’ї мені змалку пояснювали національно-патріотичні речі

– Ти народився у знаній львівській родині митців. Твій батько Василь Откович був директором Національного музею і очолював Львівський коледж декоративного і ужиткового мистецтва імені І. Труша. Він представляв Україну на найвищих світових платформах, удостоєний ордену «За заслуги» ІІ ступеня. Читала твої спогади про батька. Чи відчуваєш його підтримку з небес? 

– Звісно, відчуваю: і з небес, і з досвіду, і з батькового виховання. Якось так склалося, що коли внутрішні моральні імперативи, які тобі закладають з дитинства є більш жорсткими, аніж зовнішні обставини, то зовнішні обставини виглядають не такими складними. Окрім того, закладені базові цінності, які дозволяють попри все, що оточує, попри складні життєві обставини залишатися людиною, розвивати в собі емпатію, співчуття, бажання підтримати. Це допомагає не лише іншим, а й мені відчувати себе потрібним та корисним.

Я народився в сім’ї, де з самого дитинства пояснювали національно-патріотичні речі. «Тече річка Тиса, в ній москальська кров, москаля ми били, будем бити знов». І коли я переїхав зі Львова до Києва, розумів, що це відбудеться. Я чекав поки люди це збагнуть. Але вони ніяк не могли цього збагнути. І коли розпочалося повномасштабне вторгнення, я побачив як змінилося ставлення багатьох людей до мене. Вони відчули, що помилялися.

Звісно, наш культурний пласт це – усі регіони. Україна – єдина і лише у поєднанні тих культурних площин можемо вибудувати справжню Україну. Війна зшила суспільство. Коли у підрозділі – люди зі всіх регіонів і вони мають культурні відмінності, але знаходять між собою спільну мову, тоді відбувається формування громадянського суспільства. Особливо це відчувається в Силах територіальної оборони. Адже там – цивільні люди, котрі до повномасштабного вторгнення не мислили себе у Збройних силах України.     

– Кажуть, що війна загострює всі смаки і не лише ті, що стосуються їжі. Ти за два роки війни відчув якийсь свій смак?

– Так. Я відчув смак життя і чітко зрозумів, що потрібно зреалізовувати весь свій потенціал, творчі моменти. Не потрібно відкладати це на потім. Це – життя, народжене від війни. Адже нічого так не стимулює жити, як ймовірність смерті. Нічого так не дає смаку і насиченості кольорів, як повернення із важкого завдання. Тоді цінуються найменші деталі.

Вірші дають змогу відійти від реалій війни

– Ти – поет і письменник. Коли були перші спроби пера?

– Коли були перші запеклі бої, я в репортажному стилі, з вкрапленнями художнього тексту описував все, що відбувалося довкола. Читачі вподобували і поширювали ці тексти, а колеги і журналісти почали запитувати, коли з’явиться книга.

Вірші це – також моя рефлексія, бажання видобути себе за межі контексту в якому я перебуваю. Бо якщо довго зосереджуватися лише на військовій буденності чи не буденності і переживаннях, людина перестає мислити себе поза війною. Вірші дають можливість вирвати себе з цього контексту, і на рівні почуттів знову відчути себе вільною, цивільною людиною, яка вміє бути щасливою. Це – інший вимір, простір, що дає змогу відірватися від реалій війни.   

– Читаєш свої вірші побратимам?

– Читав. У мене ще були вірші написані до повномасштабного вторгнення. У перший тиждень повномасштабної війни, в Києві, в актовому залі Солом’янської райадміністрації, перед виїздом на Ірпінь, мій товариш-побратим з батальйону «Донбас» з позивним «Піаніст» грав на фортепіано, а я читав вірші. Це був перший перформанс. Прилітали «Гради», а ми у цьому хаосі, поміж бойовими чергуваннями намагалися знаходити час на музику та поезію.

Якщо я виконав своє бойове завдання і перебуваю на відпочинку, то чому б не скористатися можливістю написати нового вірша або не почитати їх побратимам?   

– Ти приїхав на форум військових письменників. Що це за подія?

– Це вже шостий такий форум. Його організовує волонтерка Тетяна Пилипець. До речі, саме з нею ми воювали за кращі умови для військовослуцжбовців у поліклініці на вул. Я. Пстрака.

Я вперше взяв участь у форумі. Інші учасники вже мають книги, збірки. У мене ще такого друкованого літературного доробку немає. Але унікальні люди, унікальні долі… Хтось ще вчора був в окопах, а сьогодні приїхав. Є матері загиблих хлопців, котрі намагаються зробити так, щоб пам’ять про їхніх дітей, воїнів не згасла і щоб їхня творчість була показана іншим. Це – добрий комунікативний майданчик, що дає змогу і поговорити, і зреалізувати свої творчі плани.     

– Яким віршем ти б завершив нашу розмову?

– Мабуть віршем, який би допоміг всім тим, хто вагається, що робити, хто перебуває у стані невизначеності і не може застосувати себе до цих реалій. Цей вірш мав би допомогти зрозуміти, як рухатися далі, як реалізовувати себе і, відкинувши зайві сумніви, йти до розвитку, саморозвитку і до того, щоб бути гідним громадянином своєї держави.

Вбогість буває різною,

Вбогість, як стан душі,

Ховатись від себе грішного,

Брехати всім і собі.

Вбогість це – знецінення,

Вбогість, як крик душі,

Шукати такого подібного,

Прожити убогі дні.

Вбогість каже: «Не знаю»,

Вбогість каже: «Зажди»,

Люди від неї згасають,

Порохом вкриті сліди.

Вбогість має виміри,

Вбогість не каже: «Ні»,  

І «Так» у неї схиблене,

І очі у неї сумні.

Тому краще по-совісті,

Якими б не були похмурими дні,

Світло всередині – наше родовище,

Від серця до сонця – звитяга в борні.

Тут немає місця для зрадників,

Їх підле насіння згине в пітьмі,

Плече побратима – броня від загарбників,

Люттю вкарбовані ночі і дні.

Наше багатство – бути собою,

На противагу вбогим катам,

Народжені в щирості – завжди в любові,

Смерть – з воскресінням, хоробрі – з життям.   

Розмовляла Ольга Цап

Записала Олеся Когутич