Головне за день

Росіянам вдалося захопити «сіру зону», розташовану на півночі від Авдіївки. Тепер вони перебувають на відстані 3 км від траси, що з’єднує місто з тилами. Територія постійно обстрілюється, що своєю чергою впливає на логістику. Трасою доводиться користуватися лише вночі і до того ж в доволі екстремальному режимі. Найближча задача, що стоїть перед нашими захисниками та захисницями – відтіснити ворожі війська від траси.

Про це у програмі Головне за день на ТРК «Перший Західний» розповів Євген Дикий, військовий експерт, ветеран російсько-української війни.

Відеоверсія розмови – тут.

– Під час нещодавніх атак безпілотників на Київщину, було виявлено, що вони відрізняються від попередніх за своїм виглядом, модифікацією і, навіть, звуком. Про що це свідчить?

– Ця конструкція у прямому сенсі – з лайна і паличок. Назвати її технологічною жодним чином не можна. Вона – дерев’яна, фанерна, без жодного військового компонента чи компонента із подвійним призначенням. Усі комплектуючі – цивільні. Її можна зібрати в будь-якому дитячому гуртку з авіамоделювання.

Звук цього «аналогов нєт» російського оборонпрома схожий не на мопед, а на бензопилу. Це невипадково. Річ у тім, що в якості мотора у ньому використано стандартний мотор до китайської бензопили, що продається в інтернет-магазинах. Насправді, якби ми говорили не про «другу армію світу» чи регулярну армію серйозної держави, а про якийсь партизанський виріб, то я б аплодував. Для кустарної саморобки, зробленої на коліні у якомусь гаражі це достатньо просте, ефективне рішення, адже воно таки летить і вибухає.

Виріб – з лайна і паличок, але він долітає і вибухає

– Чи можуть атаки цих безпілотників становити серйозну загрозу?

– Поки що ми бачимо перші випробування таких виробів із поштучною збіркою. Наразі вони нічим нам не загрожують. Це навіть менш серйозно, аніж більшість волонтерських саморобок, що використовуються з нашого боку. Проте якщо росіяни додумаються взяти кілька тисяч зеків ГУЛАГу і поставити їх на збиральні лінії, щоб вони безкоштовно клепали ці вироби, тоді це може стати серйозною проблемою.

Росіяни відстають від нас за технологічністю дронів, але випереджають за масовістю виробітку. Це має значення, оскільки на війні кількість не завжди можна компенсувати якістю. Інколи натовп аборигенів із дерев’яними списами матиме перевагу перед білими людьми з рушницями, якщо білих людей всього – 5 осіб. На жаль, цей фанерний виріб про який говоримо, може стати саме таким дерев’яним списом, але за умови його масового виробництва.    

– У чому саме може виражатися небезпека від цих безпілотників?

– Насамперед у тому, що вони перевантажуватимуть нашу ППО. Це будуть своєрідні фальш-цілі, які забиватимуть екрани радарів і через які підніматимуться екіпажі літаків для перехоплення. Окрім того, ми потрапляємо в економічно програшну ситуацію. Адже для збиття цього копійчаного лайна будемо використовувати досить дорогі засоби ураження. Навіть якщо збивати його зі старого ПЗРК «Ігла» це – кілька тисяч доларів. А якщо використовувати щось не старе і не радянське, то буде значно дорожче.

Тобто тут простежується певна асиметрія. З одного боку, можемо дивуватися, що «друга армія світу» використовує партизанські методи боротьби. Але з іншого,  до всього, що може прилетіти і нас вбити, потрібно ставитися достатньо серйозно.

Щодня на Авдіївку прилітає до 20 керованих авіабомб

– В Авдіївці російські війська розпочали нову хвилю штурмів. Проте їхні експерти пишуть про позиційний глухий кут. Що насправді відбувається на цьому напрямку?

– Насправді, там є дві реальні проблеми. Перша – потужний пресинг російської авіації. Щодня на Авдіївку прилітає близько 20 керованих авіабомб, виготовлених росіянами на основі КАБ-500. До цих радянських КАБ-500 вони приробили «крильця» та примітивну систему правління. Відтак ця бомба вже стає плануючою. Вони запускають її за 20 км з-за лінії фронту, тобто їхні літаки не заходять в зону нашого ППО. Зрозуміло, що при такому дальньому запуску похибка попадання становить приблизно 0,5 км. Тобто влучати точно по військових об’єктах вона не здатна. Але це – півтонна бетонобійна бомба. Однієї такої бомби достатньо, щоб скласти 9-поверховий будинок. Відтак цими влучаннями просто зноситься місто.

Друга проблема пов’язана з територією, розташованою на північ від міста. Там, у колишній «сірій зоні», росіянам вдалося просунутися приблизно на 5 км. Вони захопили територію, що вважалася «сірою зоною» і тепер перебувають на відстані 3 км від траси, що з’єднує Авдіївку з тилами. На війні 3 км це – дуже близько. Ця територія прострілюється з будь-якого озброєння: артилерії, мінометів. Логістика до міста – вкрай ускладнена. Трасою доводиться користуватися лише вночі і до того ж в доволі екстремальному режимі. Найближча задача, що стоїть перед нашими захисниками та захисницями – відтіснити їх від траси.

Чи загрожує це чимось нам тут і зараз? Я б сказав, що ні. Оскільки Авдіївка це не лише потужна фортифікація, а й потужні запаси. Тобто навіть якби траса була повністю перебита, їжі, медикаментів, БК вистачить приблизно на 2 місяці.

Просування до траси більше б’є по цивільному населенню, яке тепер неможливо евакуювати. Хоча з точки зору охорони міста, це поки не становить особливої загрози.

– А чи є якісь позитивні зрушення на Авдіївському напрямку?

– Російські спроби штурмів інколи просто – суїцидальні з повторенням тих помилок, які вони робили досі. На початку штурмів росіяни повторили вугледарську історію. Тоді вони 3-4 рази ходили на Вугледар, але їхні колони просто не доїжджали до міста. Спалені бронеколони залишалися розтягнутими на всіх дорогах поміж мінними полями.

Росіяни принесли з-під Вугледара ті самі граблі, поклали їх перед Авдіївкою і наступили. У перший день штурму – мінус 3 батальйони, понад 60 одиниць спаленої бронетехніки, але ця цифра – занижена, оскільки не все потрапляє на фото та відео. Тепер вони змінили тактику і просто женуть на Авдіївку піхоту, без прикриття броні. Але у них немає резерву. Відтак ці штурми піхотою виглядають як самознищення. І поки що наші військові їх легко відбивають.

Розмовляли Ніна Сукач, Стас Гордієнко

Записала Олеся Когутич