Головне за день

Минулого року РФ передала Угорщині 11 українських військовополонених родом із Закарпаття нібито через їхнє угорське походження. Двоє з них розказали DW, за яких умов відбувалася передача полонених.

Чоловіки – із Закарпаття. Іван їздив до Європи на заробітки, Андрій працював далекобійником. Обидва приєдналися до війська навесні 2022 року, після початку повномасштабного російського вторгнення. У складі різних підрозділів вони воювали на Луганщині, і в червні 2022 року були захоплені в полон російськими військовими.

Їх посадили до вантажівки на початку червня 2023 року, розповідають чоловіки. «Закриті очі, звʼязані руки, – згадує Іван. – Ми впізнали один одного за голосом». «Я думав, нас везуть на забій, – додає Андрій. – Або до іншої вʼязниці. Я не думав про обмін».

Чоловіки припускають, що їх возили окупованою територією Донецької та Луганської областей, збираючи військовополонених з інших колоній. Адже зрештою у вантажівці опинилися ще пʼятеро українських військових – також родом із Закарпаття.

Групу із 11 військовополонених повезли далі. Через дві доби вони зрозуміли, що опинились у Москві. Там їх допитали представники ФСБ, які повідомили, що полонених звільнять, але відвезуть не в Україну, а в Угорщину. «Угорщина сказала Росії, що наші бабці могли бути угорками, тож вони забирають своїх людей», – розповідає Іван, посилаючись на слова російських спецслужбовців. Водночас, за словами чоловіків, із 11 закарпатців лише один має угорське походження. «Але мені сказали: або ти говориш так, як треба – що ти угорець, або невідомо, чи тебе довезуть назад», – знизує плечима Андрій.

8 червня військовополонених посадили на літак до Стамбула, а звідти – до Будапешта. Там їх зустрів представник Угорщини, який не назвався. Чоловіків поселили у готельному комплексі. Їх не охороняли і не обмежували в пересуванні, але попросили не гуляти містом, поки вони не отримають статус біженців. Крім того, чоловікам дозволили подзвонити рідним і запросити їх у гості.

За словами Івана та Андрія, представники Угорщини висунули колишнім полоненим умову – не повертатись в Україну до закінчення війни. «Інакше – таких звільнень більше не відбудеться», – додає Власта Рейпаші, яка у той час працювала представницею Уповноваженого з питань зниклих безвісти у Закарпатській області.

Рейпаші була знайома із рідними закарпатських військових, які зникли безвісти або перебували в полоні. Від них вона дізналась про переданих Угорщині українців, і повідомила про це представників державних органів. «Вони не знали, кого звільнили. Вони бачили лише інформацію, опубліковану Росією та Угорщиною», – каже Рейпаші.

Першу новину про передачу українських військовополонених опублікувала Російська православна церква ввечері того ж дня. У короткому повідомленні зазначалось, що передача «українських військовополонених закарпатського походження» відбулося «за посередництва Російської православної церкви в рамках міжцерковної співпраці на прохання угорської сторони».

Наступного дня, 9 червня, це підтвердив і віцепрем’єр-міністр Угорщини Жолт Шем’єн. Передачу українських військовополонених іншій країні він назвав «жестом Російської православної церкви щодо Угорщини». За кілька годин відреагувало і міністерство закордонних справ України. Речник відомства Олег Ніколенко заявив, що український уряд «не був поінформований про перемовини між угорською та російською сторонами щодо звільнення українських військовополонених».

Пізніше віцепрем’єр-міністр Угорщини Жолт Шем’єн назвав передачу українських військовополонених «турботою про всіх громадян Угорщини та угорців». А очільник українського МЗС Дмитро Кулеба заявив, що це було зроблено у політичних інтересах премʼєра Віктора Орбана. «Там була одна проста мета: Віктор Орбан мав показати угорцям і в Угорщині, і поза межами Угорщини, що він їхній єдиний захисник», – прокоментував Кулеба. Міністр закордонних справ і торгівлі Угорщини Петер Сіярто відповів, що передача українських військовополонених відбулася без участі угорського уряду.

Попри умову з угорського боку, пʼятеро із 11 українських військових вирішили повернутись додому. «Фактично між Угорщиною і Україною була лише я», – каже тодішня представниця Уповноваженого з питань зниклих безвісти у Закарпатські області Власта Рейпаші. Вона порадила колишнім військовополоненим звернутися до посольства України в Будапешті. Посольство надало їм документи і дипломатичну автівку для супроводу через угорсько-український кордон.

Спочатку в Україну повернулася група із трьох військовослужбовців, у якій був Іван. До кінця червня додому приїхали ще двоє, включно із Андрієм. Серед них був і єдиний військовий угорського походження. Решта шестеро вирішили лишитись в Угорщині, але згодом розʼїхалися по інших країнах Євросоюзу, каже Рейпаші.

Після повернення в Україну пʼятьох чоловіків відправили до реабілітаційних центрів. Після лікування та відпочинку їх поновили на службі. «Ну як поновили, – зітхає Андрій, який продовжує службу в тилу на Закарпатті. – Мене вивели за штат. Зарплата – 500 гривень». Іван залишився у штаті, але наразі перебуває у відпустці за станом здоровʼя. Третій колишній військовополонений лікується у психіатричній лікарні. Четвертий – помер від пневмонії. Пʼятий – повернувся на фронт.

Після закінчення відпустки Іван хоче звільнитися зі служби, аби доглядати за дружиною з інвалідністю. Він не впевнений, що залишиться в Україні. Каже, що повернувся сюди, аби не стати для країни зрадником.

Андрій хоче жити в Україні, хоч і розчарованим тим, як склалось його життя – адже він не може ані продовжити службу з гідною оплатою, ані звільнитися. Тим не менш, чоловік не шкодує про повернення в Україну, як і про рішення піти у військо. «Якщо ми самі поїхали воювати, значить, ми підтримуємо цю країну. Я би не змінив свого рішення», – додає Андрій.