Головне за день

Хитрі, злодійкуваті, трохи недолугі любителі борщу та сала. Часто саме такими в радянських і російських фільмах зображували українців. Натомість російські кіногерої поставали чесними борцями за справедливість, навіть якщо вони – вихідці із кримінальних кіл.

Через ворожі кінострічки нашу свідомість отруювали російською пропагандою та ідеями імперіалізму. Процес тривав десятиліттями. І нарешті настав час очищення. Однак недостатньо просто заборонити ворожий кінопродукт. Потрібно запропонувати українському кіноглядачеві альтернативу. І це – шанс для українського кінематографу.

Про це у програмі «Головне за день» на ТРК «Перший Західний» розповіла кінокритикиня Катерина Сліпченко.

За фахом я – мистецтвознавець. Але кіно завжди було моєю любов’ю. Батьки відмовили мене вступати на кінознавство, тому що тоді це була дуже вузька та ідеологічна галузь. І я їм за це дуже вдячна. Однак завжди цікавилася кінематографією. Навіть дипломна робота стосувалася кіно. Займаюся ним і зараз: їжджу на фестивалі, дивлюся, пишу про кіно…

– Скільки разів були на Каннському кінофестивалі?

– Двадцять…

– Як вам це вдавалося? Хто фінансував ці поїздки?

– Часом фінансували дорогу авіалінії, в обмін на рекламу. Часом це робили медіа, в яких я працювала. Але здебільшого я сама, моя родина. Я – прихильниця того, щоб їздити і на це не шкода витрачати. Це – величезний заряд знань, інформації та зв’язків.

А якщо з точки зору українського кіно, то я стараюся не пропускати Одеський фестиваль, де завжди збирається «сметанка» українського кіно. Останній такий фестиваль відбувся у 2021 році.

Стереотипи радянського кіно

– Останній Каннський кінофестиваль відбувся у травні 2022 року. Які ваші враження в контексті нападу Росії на Україну?

– Ви знаєте, усі такі інституції можливо не зовсім усвідомлюють реалії чи не хочуть розривати зв’язки. Вони категорично відмовилися від будь-якої співпраці з російською державою, тобто там не було павільйону, фінансованого РФ, не було фільмів, які мають державне фінансування і не було журналістів, які представляють або державні медіа, або медіа підсанкційних олігархів. Натомість там були: «Meduza», «Независимая газета», фільм Серебреннікова «Дружина Чайковського». І коли українські кінематографісти запитували, чому так, то організатори відповідали, що вони так само як і українці – жертви режиму.

І це, насправді, стіна в яку ми постійно вдаряємося: те, що Серебреннікова, Хаматову та багатьох інших діячів російського кіно прирівнюють до жертв режиму. Але вони скоріше не жертви, а співучасники.

Якщо говорити про Серебреннікова, то свого часу він ставив виставу за книгою Суркова, який є ідеологом війни з Україною та прихильником створення так званої новоросії.

– Російський і радянський кінематограф – колективний винуватець ненависті до всього українського і того геноциду, який російська армія творить в Україні?..

– Радянський кінематограф існував на стереотипах, які зараз називаються мемами. До прикладу, якщо персонаж з України, він такий злодійкуватий, хитрий, жадібний. Якщо це і позитивний персонаж, як у фільмі «Місце зустрічі змінити не можна», він – трішки смішний. І от такий стереотип смішного українця, в якого лише – горілка, борщ і сало, це – стереотип радянського кіно, від якого ми ніяк не можемо піти.

Так само у сучасному російському фільмі «Француз» є другорядний персонаж, який живе у гуртожитку. Він – такий собі українець, який, умовно, їсть під подушкою сало.

Тобто ця тяглість є, вона культивувалася і це триває.

Українське кіно витіснено на задвірки

– З одного боку вони повторювали, що ми – брати, а з іншого демонстрували свою зверхність. Чим це пояснюється?

– Це власне і є імперськість… Багато фільмів знімалося на кіностудії імені Олександра Довженка, Одеській, Ялтинській кіностудії. І вони всі вважаються надбанням російського кіно. Але Балаян, режисер фільму «Польоти уві сні та наяву» вважає себе українським режисером. Муратова завжди говорила, що вона російський режисер, однак після 2014 року сказала, що вона – український режисер. Тобто дуже багато всього перемішано. І як тут відокремити?.. На мій погляд, основна провина радянського і російського кіно, і нас глядачів, це – створення спільного ментального простору.

Є дуже хороший український фільм «Черкаси». І в одній сцені командир тральщика говорить, що буде боронитися. А товариш його запитує: «Ти будеш стріляти в хрещеного батька своєї доньки?».

Ця сцена дуже точно відображає нашу неготовність усе розділити. Мені здається, що нам більше потрібно займатися своїм, аніж притягувати за вуха усе це від чого не хочеться відмовлятися.

– А чому не хочеться відмовлятися?

– Основна причина – необізнаність. Станом на сьогодні українське кіно витіснено на задвірки, на якийсь маргінез. При тому, що зараз знімається багато фільмів, які великою мірою фінансуються державою і вони виходять в прокат, ці стрічки не отримують підтримки. Можливо проблема в промоції. Я не знаю…

До лютого 2022 року канали крутили нон-стоп «Діамантову руку» Гайдая, фільми Рязанова. Це – хороші фільми, але коли це відбувається безперервно, то в голову вбивається думка, що ми не можемо без цього всього жити.

Феномен Лії Ахеджакової – у її чесності

– Мені здається, що радянське і російське кіно було отруйним через те, що не шукали художньо правди, а послуговувалися художньою брехнею. Російське кіно обслуговувало брехливу історію… На вашу думку, за що у них образа на українців?

– Можливому тому, що не підкорилися. Ніби це і був один народ, але, разом з тим, українці все одно були якісь не такі. Проблема знову ж таки – в імперстві. Вони ніяк не можуть змиритися з тим, що ми окрема держава.

А якщо говорити про «скурвлених» режисерів та кінозірок, то проблема, з одного боку в тому, що наша держава не підтримує кіно і дає якісь копійки, а з іншого – у них все фінансує держава. У російських режисерів та акторів добрі зарплати. Це – причина, щоб здати свого колегу. Саме тому ніхто не підтримав Лію Ахеджакову, яка 40 років пропрацювала в театрі. У неї забрали всі вистави. Разом із Ахеджаковою звільнили директорку Третьяковської галереї, яка на виборах була довіреною особою Путіна. Тобто кожен може стати наступним.

– Чим ви пояснюєте феномен Лії Ахеджакової?

– Завжди є чесні люди, які існують всупереч. Вона ніколи не була задіяна в якихось іграх, як Міхалков…

Володимир Бортко, який закликає бомбити Київ, досі народний артист України

– Якщо проаналізувати середній європейський пояс, починаючи від країн Балтії, то з’ясовується, що український глядач практично нічого не знає про цей кінематограф…

– До прикладу «Межа» – копродукційна українсько-словацька стрічка, представлена на міжнародному кінофестивалі. Фільм із тріском провалився в українському прокаті. А у Словаччині це – найкасовіший фільм.

Я можу назвати кілька прізвищ, оскільки професійно цим займаюся і їжджу на фестивалі. Але це – мінімум, порівняно з тим, що ми продовжуємо знати про сучасне російське кіно.

Вони – агресивні. Якщо не взяти якийсь російських фільм, до прикладу на Каннський фестиваль, буде скандал. Мовляв, скасовують велику російську культуру…

Зараз навіть не потрібно вмикати телевізор. Ми відкриваємо медіа і у нас з’являються новини про російських зірок. Це те, що я говорила про спільний ментальний простір, в який нас далі тягнуть і ми дозволяємо їм це робити.

– Міхалков, Шахназаров, Бортко, Возниця і всі ті, хто каже, що українського немає, що українців потрібно знищувати, вони – сволота. Але їхні роботи представлені на фестивалях, у них – забезпечене життя…

– Ви назвали гарний перелік. Нам потрібно почати з певного мінімуму. Бортко – киянин, народний артист України. Він закликає бомбити місто своєї юності. Ми говоримо, що він повинен відповідати. І він за ці заклики мав би сісти. Але ніхто нічого з цим не робить.

– Мабуть і їхнє майно можна познаходити в Україні?..

– Думаю, що можна. Я не розслідувач… Але, коли їх пускають на фестивалі, ми обурюємося. Тоді нам кажуть: «Стоп! Це ж народні артисти України».

– Тобто поки що санкційний список це – фіговий листок. Але його потрібно реалізувати…

– Якщо лише заборонити – ефекту не буде. Потрібно це на щось змінити і обов’язково про це говорити.

З 2014 року російські співаки перестали до нас їздити і втратили величезні заробітки. Київ, Одеса були для них комфортними європейськими містами з хорошим сервісом, готелями. Чого б тут не пастися? А так вони змушені їздити в Сибір. Там – холод і сервіс гірший.

До речі, у 2019 році я останній раз була в Міську. Подивилася на їхні афіші. Там не було жодного білоруського гурту. І я побачила від чого ми пішли, адже такі ж самі афіші висіли і у нас. На щастя, їх уже немає.

Все українське кіно, яке зараз виходить, потрапляє в прокат

– Що ви можете сказати про репертуар львівських кінотеатрів?

– За останні роки відбулися дуже позитивні зміни. Більшість мереж ще в 2014 році самостійно відмовилися від прокату російських фільмів. Зараз у прокат потрапляє українське кіно. Колись сеанс українського фільму могли поставити, до прикладу, у середу на 14:00, мовляв на українське кіно ніхто не ходить. Це вдалося подолати. Зараз все українське кіно виходить в прокат і від глядачів залежить, скільки часу воно там протримається.

– А зарубіжні фільми?

– Так само. Я не говорю про блокбастери. Але прокат залежить не лише від кінотеатрів, а й від власників прав. Вони не дуже хочуть давати дозвіл, оскільки фільми можуть не мати великих касових зборів. Хоча оскарівські хіти виходять.

Розмовляв Роман Шостак

Записала Олеся Когутич