Головне за день

У 2022 ми відзначили 300-річчя народження Григорія Савовича Сковороди – українського філософа, музей якого спалили російські загарбники. Чому це є знаковим? Чи міг би Сковорода знайти порозуміння з філософами античності, що їх єднає і що є важливим зараз – видатний перекладач, філолог, письменник популяризатор античності, професор Андрій Содомора в Інтерв’ю на Першому Західному.

«Після темряви сподіваюся на світло»

– Чи міг би філософ Сковорода знайти спільну мову з філософами античності?

– Сковорода був би з ними душа в душу. Рік чи два тому я працював над перекладом творів Гесіода, які він писав майже 3 тисячі років тому, і мушу сказати, що за цей час (незалежно – 300 чи 3 тисячі років тому) людина в основних своїх рисах майже зовсім не змінилася. А час – це те, що в ньому є, маю на увазі не астрономічний, а життєвий, історичний час. А в ньому, на жаль, була і є війна, але усі ми сподіваємося, що колись її не буде. Античні свій відлік часу, відлік історії вели від Троянської війни, про яку складали епоси.

– Троянська війна як великий вибух?

– Десь так. А після перемоги і ми будемо робити свій відлік історії від нинішньої війни (хоч було багато інших). Це особлива війна. Це зіткнення світла і темряви. І коли я сказав про Трою, мені згадалися зворушливі і дуже актуальні слова Богдана Лепкого, які (якщо б він жив) прозвучали б і сьогодні:

«О краю мій, свята руїно,

Новітня Троя в попелах,

Перед тобою гну коліно

І кличу: Боже в небесах,

За кров, за муки, за руїну

Верни, верни нам Україну»

Де Троя – це не тільки страждання і слава її захисників, які полягли, щоб зберегти свою свободу. Є й багато інших думок з тисячоліть, що збігаються з нашим днем. Адже людина мало у чому змінилася – спочатку у неї була довбня, потім меч, далі – лук, рушниця, ну а тепер зброя масового знищення – ядерна боєголовка. Людина залишається людиною, світло світлом, а темрява – темрявою. Але навіть найбільший песиміст скаже, що світ усе-таки світлішає. Бачимо це сьогодні, ми не самі і це дуже важливо, від цього дуже багато залежить, темрява повинна відступати.

«Сковорода це – рівновага з акцентом на серце»

Щодо Сковороди, то пригадую своє далеке дитинство, село, сільську сцену, відсувалася завіса і, як нині чую слова десятої пісні Сковороди «всякому городу нрав і права, всяка імієт свій ум голова». Цю мову Сковороди (таку дивну сьогодні) ми не пов’язували з російською, ми пізнавали в ній глибокі давні українські слова, пізнавали мову, яка була в церкві і відчуття оцієї часової дистанції – цей настрій, атмосфера цієї незвичної мови фіксує щось не буденне, а вічне, яке було, є і буде.

Сковорода ці рядки, цю пісню перебрав у римського комедіографа Теренція Афра, де звучало «скільки голів – стільки думок різних». А через віки це перейшло до Сковороди, а від Сковороди пішло в народ і знаємо вже таку: «скільки в світі люду – стільки в світі чуда». Я бачу Сковороду на дорогах, осторонь бурхливого житейського моря, в якому він побував, і з яким він не зміг зжитися. Але прикладом свого життя він вчив інших, як у світі можна було б жити і як можна було зробити так, щоб це буремне, скаламучене житейське море стало погідним, чистим, ясним і свіжим.

Якщо вірити переказам, то в торбі яку мав з собою Сковорода були три речі: сопілку, Біблію і льняну сорочку. Де сопілка – символ спілкування людини «душа в душу». Основне в його вченні це те, щоб мікрокосм (людина, її душа) гармоніювала з Божим Творінням, Божою красою, з природою, оточенням – макрокосмом.

А щодо того чи Сковорода порозумівся б з філософами античності, то звісно що так, бо був глибоко закорінений в античність, в мудрість давніх філософів і поезію. Найбільше Сковорода любив «Сад божественних пісень» Горація і переспівував його пісні, оди (грецькою). Особливо цікавився епікурейцями. Особливо мене гріє фраза Сковороди, яка поєднує Україну і українство з античністю, Елладою, Грецією. Волелюбний край філософів, людей, що любили бесідувати, як і ми українці. Ця фраза звучить дуже тепло і зрозуміло для нас «сядем собі брате мій, сядем до бесіди». В садах Епікура не якась вибрана еліта, а жінки і чоловіки, раби (які нічого не мали) і заможні люди, які отримували насолоду від того, і об’єднувало їх те, якою людиною є людина. Вони бесідували, думали, говорили про вічне. Правдивою насолодою епікурейців була не насолода шлунку (як деякі потім казали), а насолода спілкування і розмови на вічні теми: що таке людина, чим вона є, що таке життя?.. Сковорода Епікура ставив поряд з Ісусом Христом.  

Дещо Сковорода брав і від стоїків – тих, які не відсторонювалися від цього буремного, бурхливого скаламученого моря, а вважали, що таки потрібно в цьому житті бути і його корегувати.

Сковорода брав чимало від одних та інших але найбільше йому імпонували епікурейці. Своїм життя він наслідував античність. Приміром, того ж Діогена та Сократа та інших.

Хочу відзначити глибоке українство Сковороди. Незалежно від його, на наш погляд, дивної мови він нею розмовляв з вченими людьми, а зі звичайними, яких зустрічав у житті, на дорозі, поряд з якими він жив – розмовляв українською мовою, яка тоді побутувала. У Рильського є дуже гарні рядки, в яких відразу бачимо Сковороду: «із палицею пілігрима у нові села й городи, ступає тінь неутомима Григорія Сковороди». Я би сказав, що це світла тінь або тінь світла. Усе, що робив і як жив Сковорода, було задля світла в душі людини, задля світла, що протистоїть темряві, яка була і є. Зараз ми маємо вирішальне, дуже контрастне протистояння світла і темряви і Сковорода з нами на цьому шляху.

Його ювілей припав якраз на ті дні, коли ми повинні усвідомити собі, яку вагу має боротьба за світло і як багато важить єдність людей, які за нього борються і відстоюють його. Згадаймо біблейське «після темряви сподіваюся на світло»… До речі, перше видання знаменитого «Дон Кіхота» мало цей напис.

Знаменитий філософ Паскаль сказав фразу, що торкається Сковороди «правду пізнаємо розумом і серцем», отже Сковорода це – рівновага, золота середина між одним і другим але з акцентом на серце.

Якби Сковорода потрапив у наш час, то подивувався б величезній індустрії розваг. Він казав, якщо ти навів порядок у своїй душі та серці і вони світлі й ти з радістю дивишся на світ Божий – то це найбільша радість і жодних розваг тобі не потрібно. Бо ти щораз більше бачиш красу, яка тебе оточує і пізнаєш її щораз глибше. Друге, що його подивувало б – це сотні тисяч асортиментів наших напоїв, наїдків, солодощів і він би подискутував з приводу того, якою саме є насолода для людини найважливішою. Він вважав, що цим є спілкування про вічне, про те, чим є людина, і завжди зігріта серцем думка. Бо сама лише думка і розум без серця можуть завести людину на манівці. А от мудрість на манівці не поведе. Якщо перекласти з латини слова Сковороди і віршову фразу в такому ж ритмі «в серці не чистім – ніяк мудрість гнізда не зів’є» бо мудрість і нечисте серце речі не сумісні.

– Він би був дуже подивований, якби довідався, що росіяни знищили його музей?

– Не так подивований як згірчений. Це показово: русскій мір (темрява) знищує музей Сковороди (світло).

«Перейшов на латинських авторів»

– Тримаю в руках вашу книжку «Публій Овідій Назон. Героїди». Що ви перекладаєте зараз? З якої більше: давньогрецької чи латини більше любите перекладати і чому?

– Починав я з давньогрецької. Потім – перейшов на латинських авторів – більше люблю їх і перекладав поезію. Бо римська поезія, зокрема, так званої Золотої доби (це доба Августа), де такі вершинні поети як Верґілій (найвищий поет, який лиш був), Горацій, Овідій представляють лірику на найвищому її рівні. Антична література вабить мене тим, що, на жаль, залишається незауваженою, бо смисл десь у глибині тексту. Античні поети були передусім глибокими психологами. Овідій у своїх жартівливих, легковажних на перший погляд творах «Любощі», що вийшли в видавництві Апріорі: «Любовні елегії», «Мистецтво кохання» і «Ліки від кохання» – наскрізь всіяні глибокими, цікавими психологічними спостереженнями, прониканням у душу людини, які взяли на озброєння і психологи. З грецьких психологів це – Евріпід, Овідій та й усі вони. Крім того, що антична поезія є вершинною, де образ і думка єдині, немає якоїсь сухої думки, усе це живе, пульсує.

І до речі, скажу, що в своїй сільській школі (це ще були сталінські часи) я, крім літератури і слова, любив два предмети: психологію і астрономію. Ці предмети цілком різні, але вони між собою дуже тісно пов’язані, бо одне – мікрокосмос, а друге – макрокосмос – часточки одного цілого, пов’язані одне з другим, і щастя людини тоді, коли вона відчуває гармонію, гармоніює з цілим. А коли вона почуває, що вибилася з цілого, – тоді починаються різні хвороби нашого віку – депресія, та інші.

Щастя за античними (зокрема, за Евріпідом) – це тоді, коли ти відчуваєш, що з кожним днем стаєш кращим. Це дуже глибоке розуміння щастя. Якщо коротко окреслити, про що писав Сковорода, що хотів донести до читача, то це були б два слова (слова Сенеки) – учись радіти. Ми здивуємось – як «учись радіти»? А радість, як казав Сенека, – річ поважна. Радість Сковороди це відчуття себе (часточки) в гармонії з цілим. Ціла наука. Сенека каже, «не думай, якщо хтось сміється, що він радісний і веселий». Античні любили приглядатися і диференціювати різні загальні поняття. Ми кажемо, щастя та й усе, а у них були різні рівні щастя.

«Спіши до мене, але до себе – насамперед»

– Скільки у вас виданих книг, перекладів?

– Я з цифрами не дружу ще з першого класу: перекладних книжкових видань десь сорок чи понад сорок,а оригінальних моїх – приблизно тридцять. І відразу скажу, що є в нас багато видань латинських афоризмів, але там, на мій погляд, не має жодного з античних. Сенека казав «спіши до мене, але до себе – насамперед». Вони єднаються з християнством «люби ближнього як себе самого» – щоб нести порядок і світло комусь, потрібно їх мати у своїй душі. Щодо Сенеки, то в його працях були величезні білі плями і наші вчителі казали «перекладайте, дивіться, скільки у нас не перекладено». Я довгі роки не до себе спішив, а до них, і лиш потім вже до себе, і писав своє. І вийшло на добре. Бо оцей багаж, ці знання які я почерпнув перекладаючи античних, вони мені дуже і дуже допомогли в написанні свого особистого.

– Щодо ваших перекладів – як ви обирали прозаїків, за яким принципом?

– Якщо йдеться про Сенеку, то перед тим як видавництво «Основа» тільки починало свою діяльність і планувало, що робити, то покійна Соломія Павличко, яка була у Львові, запропонувала мені його перекладати. Але я, оскільки звик до поезії, пропонував Овідія. «Я вам обіцяю що після Сенеки буде Овідій», – відповіла вона. Так і сталося. Я переклав Сенеку і це була велика насолода, бо ще до цього, я читав його в оригіналі, відзначав собі місця, які мені сподобалися, цікаві спостереження античних. Так з’явився переклад Сенеки, який вийшов вже двома виданнями у Києві, і нове видання у Львові.

Коли ми сьогодні говоримо про духовний простір, то немає «там і тут, тепер і колись» – ми усі разом у духовному просторі, ми спілкуємося з Гомером, Сенекою і так далі. Для Сенеки була б велика радість бачити, що він сьогодні тут і тепер. Сенека говорив «пишу ж я не для вас, я пишу для наступних поколінь». Один з наших воїнів Артемій Димид, який віддав своє життя за нашу незалежність, на лінії вогню, за можливості, читав Сенеку, він підкреслював рядки, які йому припали до серця, до душі. Ось що значить мужність – від латинського віртус (virtus). Мужні люди на лінії вогню, в час війни, думають про те, що відстоюють, за що важать своїм життям, що таке найвищі життєві цінності і що таке світло та темрява. Сенека в своїх діалогах говорить: «І навіть якщо ворог натискатиме, якщо нестерпним стане його напір, то ганебно здавати позицію, не уступай йому місця».

«Якщо не озираємося в минуле – сьогоднішнє стає вбогим та плитким»

– Сенека казав «не для вас пишу»… а для кого пише Андрій Содомора? Чи веде він діалог з античними поетами, філософами?

– Я багато пишу в стилістичному жанрі, де думка абсолютно вільна. Жодної логічної послідовності, я з думки переходжу за асоціаціями на другу думку, де текст живе без жодних термінів. Там я звичайно і дискутую. Приміром, вийшла моя книжка «Афористичні етюди» – я вибрав не лише якісь афористичні вислови, а й ті фрази, які мені запали в душу, торкнулися мого розуму чи серця і навколо них веду з читачем бесіду. Веду бесіди й з тим, кому належать ці фрази, – якими стежками мене цей вислів поведе. Це живе спілкування з античними показує, що усе це є дуже актуальне нині. Якщо ми не озираємося в минуле, наше сьогоднішнє стає дуже вбогим та плитким. Що далі ми озираємось у минуле, що глибше ми його осмислюємо, тим глибшим і ціннішим стає наше сьогодні і можемо прозирати у завтрашній день. З безлічі афоризмів я би виділив один, найкоротший, в двох словах, усім відоме Горацієве «карпе дієм» (carpe diem) – «лови день». Тобто, живи, бо хто знає чи буде завтра, – у цьому увесь світ.

Античні теж казали «жити – значить мислити». Грека питають, скільки він років прожив на світі, а він відповів: «пробув десь 70 років, а скільки прожив – місяць чи тиждень, хто знає»… Йдеться про чистий, вловлений час, який став нашим життям. Борхес сказав – «час це ми». Кожен з нас, коли озирнеться – побачить колекцію прожитого ним часу, а за паспортом – скільки конкретно пройшло з народження. Основна наука античних, основний їх заклик – це дивитись і дивуватись (а не просто бездумно споглядати), слухати і дослухатись (чути і відчувати). Чути як трава росте. Ґете казав до свого особистого секретаря – «земля ж дихає, хіба ти не чуєш?». Тобто усі наші відчуття повинні працювати.

У цьому різниця між ними і нами. Вони жили, писали, думали серед краси, природи і їхні тексти – живі тексти з живою мовою, думкою, фразеологією. А наша мова стає дедалі сухішою, раціональнішою, слабшає зв’язок мови з серцем, бо ми усе менше тішимося природою, Божою красою.

– Ви колись сказали, що пишете про те, на що древні філософи і письменники не звертали увагу.

– Кожна доба має своє. Доба романтизму пише про те, класичний період – про інше, а для античних –головною була чіткість думки, яскравість прийняття світу, чистота форм. Але вони не писали про якісь такі тонкі настрої, про переходи між порами року, порухи часу. Хоча Овідій «вже дня немає але ще ніч не наступила» – вловлював ці настроєві переходи… Про це пише нова доба, але фундаментом для нашого писання є взяте в них те, що пізніше висновуємо. В античних є зачини цього, а нова доба це підхоплює і розвиває.

«Сьогодні маємо і порив, і тяглість»

– Інтернет простір хоче чути вас, але вас немає ні у фейсбуці, ні в телеграм-каналі – ніде. Содомору треба шукати. Чому?

– У мене дуже погане порозуміння з усілякими технічними засобами. Єдине, що я навчився, то це друкувати на комп’ютері і скидати на флешку. Хоча на сайті Збруча є багато моїх дописів, я радий, що зміг і цим шляхом поспілкуватися з читачем. Там є і про війну в історичному зрізі, і про мову – найболючіші на мій погляд точки; є матеріали про Сковороду.

Теж дав матеріал про таку важливу тему як тяглість, без якої нічого немає. Колись я готував літературні портрети наших професорів і гортав журнал перекладача Енеїди Михайла Білика і знайшов у нього знамениту фразу: «Нам ніколи не бракувало пориву, нам бракувало тяглості». Сьогодні маємо цю тяглість: героїку козацтва, січових стрільців, повстанської армії, героїку нинішніх наших захисників – усе це злилося в одне. І ще одне: наскільки важливо є серце – настільки важливою є в наш час пісня, яка нас тримає і додає нам мужності та віри в перемогу.

Записала Наталія Сохан