Своїм мистецтвом я можу намахати кого завгодно, але не себе – Влодко Кауфман
- Неділя, 17 вересня 2023
Не всі його перформанси та інсталяції сприймаються загалом. Він розміщує ікони на радянських дошках пошани, вишиванкою витирає підлогу, книжками відкриває пляшки з вином, рояль заливає бетоном… Проте залишається одним із найвідоміших українських перформарів, художників, графіків.
Влодко Кауфман народився у Казахстані, але коли у 5-річному віці вперше приїхав з мамою до Львова, то вирішив, що хоче жити саме тут. У 17 років мрія здійснилася. Із Владіміра юнак став Влодком і пов’язав своє життя із богемним середовищем Галіції. Тут він живе, працює і кайфує від того, що робить.
Про це Влодко Кауфман, куратор галереї «Дзиґа» розповів у програмі Головне за день на ТРК «Перший Західний».
Відеоверсія розмови – тут.
– Що передувало створенню відомого львівського артоб’єднання «Дзиґа»?
– Це була команда, яка у 1990 і 1992 роках робила славнозвісні «вивихи»… Мене запросили у цю спільноту як художника і сценографа, а Сергія Проскурню як режисера.
За радянський часів у людей накипіло багато всього. Люди скрізь чули: «Не можна». А ми готували «заходи для спускання пару». І концепцією цих фестивалів було інше гасло – «Можна». Хоча й у нас було багато «не можна». Через ці «не можна», у рамках фестивалів, не відбулося кілька заходів. До прикладу, під час закриття другого фестивалю, вночі з гвинтокрила над Оперним театром мали розкидати мільйон гривень і 1000 курей з наліпками авіаліній України.
Ми вже підготували майданчик під гвинтокрил і на таксі привезли до Оперного театру гроші. Але в останній момент прийшло розпорядження з Міністерства оборони України, що гвинтокрили не мають права літати в нічний час над цивільними об’єктами.
Дзиґа стоїть лише тоді, коли крутиться
– А хто дав той мільйон?
– У нас були спонсори. У той час слово «спонсор» звучало дивно, як матюк. Попри це були люди, які допомагали фінансувати такі заходи. Також була хороша співпраця з владою. Тоді влада ще не була такою скурвленою і не встигла збудувати бар’єр між людьми і собою.
– Після цього було створено «Дзиґу»? Чому саме така назва?
– Після цього Маркіян Іващинин, Сергій Проскурня, я і ще ціла команда людей вирішили створити арторганізацію, яка б займалася проблемами сучасної культури.
Чому назвали «Дзиґа»?.. Тому що дзиґа стоїть лише тоді, коли крутиться. «Дзиґа» весь час змінювалася, підлаштовувалася під соціум, тобто ми завжди шукали варіанти на які ми повинні були реагувати.
У 5 років вирішив, що хочу жити у Львові
– Ви народилися у Казахстані?
– Так. Моя бабця родом – із Ярослава (Польща). За операцією «Вісла» була переселена на Самбірщину, звідти – у Сибір. Мій тато був німцем. Мама познайомилася з ним у Красноярському краї, оскільки німців у Радянському Союзі так само депортували у Сибір.
Після відбування терміну родина не мала права повертатися на Батьківщину. Можна було поїхати у відпустку, але не про постійне місце проживання годі було й думати. Цей закон у 1989 році скасував Горбачов. Мама дуже за мене переживала, тому приховувала історію нашого роду.
– Після 1989 року багато німців повернулися до Німеччини. У вас не було такого бажання?
– Батьки розлучилися, коли мені було 4 роки. Тож мене виховували як українця. У дорослому віці я зустрічався з татом. Він не міг пробачити мені того, що в паспорті я записаний як українець.
– А пригадуєте як вперше приїхали до Львова?
– Вперше я потрапив до Львова, коли мені було 5 років. Мама їхала у відпустку і взяла мене зі собою. Після промислової Караганди Львів видався мені казковим містом. Тоді, у 5-річному віці вирішив, що житиму у Львові. Мрія здійснилася, коли мені виповнилося 17 років.
До речі, до того часу я був Вовою, Владіміром. Але в Галіції все дуже швидко стало на свої місця. Тут мене одразу почали називати Влодком, а іноді Ладзьом. Я навіть свої картинки підписував літерами «Л.М.» – Ладзьо Малий.
У той час я розмовляв дивним суржиком. Але моя бабця завжди розмовляла українською. Завдяки їй я й почав говорити українською, але діалектом і закінченнями «ов»: «п’єний», «жєба», «руков», «ногов»…
Я просто живу, творю і від того кайфую
– Чи фільмуєте свої перформанси?
– Я маю у своїй добірці необроблені варіанти. Для мене важливим є сам процес. Якщо воно комусь потрібне, його збережуть, якщо ні, то воно сконає. Я просто живу, творю і від того кайфую.
Є невелике коло людей, чия думка для мене важлива. Починаю переживати, коли мій проєкт подобається багатьом. Це – нездорова тенденція. Адже хороший твір не заходить великій кількості людей.
– Вас колись номінували на Шевченківську премію…
– Так. Але тішуся, що тоді премію здобув дуже талановитий фотохудожник, фоторепортер Сашко Глядєлов.
Художник не може бути вільним
– Ви не переступаєте межу певного українського мистецького простору. А чи робите ви за кордоном щось таке, чого не можете зробити тут?
– Ні, у мене такого немає. Все, що я роблю, я роблю щиро. Мені не важливо, де я це роблю: у Львові, Києві, Кракові, Любліні чи Парижі. Просто у мене є внутрішні табу, які ніколи не переступаю. Я ніколи не вірив і не вірю в те, що художник може бути вільним. Це – неправда. Адже якщо ти живеш в соціумі, ти від цього соціуму залежний. Він впливає на творчість. І творіння митця є результатом співіснування із соціумом.
Я не люблю шароварщини. Проте у нас дуже багато горлопаїв, котрі ходять у вишиванках.
– А ви у своїх перформансах можете вишиванками мити підлоги…
– Але це – не зневага. У селі живе бабця, котра все життя дотримується традицій. У неї – повна скриня вишиваного одягу. Цей одяг виконує своє призначення. Один вдягають до церкви, інший – на весілля. У певний момент, коли цей одяг своє відслужив, бабця бере його на ганчірку. Але це не означає, що вона перестає поважати вишиванку, як символ, як концепцію, як соціальний статус, як національну відзнаку.
Стараюся бути щирим зі собою, а не підлаштовуватися
– Ми – не вічні. Чи важливо для митця працювати «у шухляду», щоб потім цей доробок знайшли наступники і роздумували над віднайденими творами?
– Те, що мені не вдається зробити – не через соціальні проблеми, а через брак коштів. На деякі проєкти просто немає фінансів. Тоді шукаю гроші за кордоном. Деякі проєкти роблю саме там, бо там знаходжу фінансування.
– А що ви хочете сказати своїми перформансами?
– Нічого не хочу сказати. Для того, щоб казати, існує мова, література. Там кажуть. У візуальному мистецтві показують. Можна дивитися і сприймати або не сприймати. Залежить від того, наскільки досвідченим є споглядач і наскільки він готовий до сприймання.
Одна баришня в «Picasso» мені колись сказала: «Ви щось таке робите, що я не розумію». Я запитав: «А китайську мову розумієте?». «Ні», – сказала вона. «Тоді вивчіть і будете розуміти».
Те, що я роблю, я не роблю для людей. Роблю це для себе. А наскільки люди готові це сприймати – не моя проблема. Чому я повинен під когось підлаштовуватися? Я стараюся бути щирим зі собою. Я можу намахати своїм мистецтвом кого завгодно, але себе не намахаю.
– Як ви реагуєте, коли вам закидують творчу непостійність?
– Для мене найважливішою є ідея. Тож я шукаю артову технологію за допомогою якої, на мою думку, можна найліпше її втілити. Сьогодні це може бути живопис, завтра – перформанс, післязавтра – сценографія або інсталяція. Через це багатьом здається, що я розшарпаний. Хоча це все залежить від ідеї, що не дає мені спокою. Бо є ідеї, які помирають невтіленими. Якщо я довго з нею носився, а потім забув, ну, то туди їй дорога.
Завдяки «Дзизі» я зробив багато пристойних проєктів
– З іншого боку ви – постійний. 30 років творчого життя пов’язані із «Дзиґою»…
– «Дзиґа» багато важила в моєму житті і давала можливість зреалізувати те, що я б напевно не зміг. Я ніколи не був членом впливових організацій. Але завдяки «Дзизі» я зробив багато пристойних проєктів.
– Чи є митець під час війни жертвою?
– Я не вважаю себе жертвою. Але це – дуже інтимне питання і кожен по-своєму його трактує. На початку повномасштабної війни нам запропонували зробити проєкт «Український зріз» у литовському місті Каунас. Ми намагалися підібрати художників для проєкту. Це було не просто, оскільки хтось був у ступорі, хтось пішов воювати, хтось відмовлявся. Але люди стомлюються боятися і до всього звикають. Окрім того, якщо ти нічого не будеш робити, то просто зварюєш.
Тож думаю, що потрібно робити. Бо культура – серйозний аргумент для існування нації. Без культури нічого не буде. Потрібно робити, боятися, нарікати, вишкрябувати, пропонувати і рухатися, рухатися, рухатися.
Розмовляв Роман Шостак
Записала Олеся Когутич
