Військовим потрібно умиротворити всі свої спогади та відділити їх від емоцій – американський підполковник

Фото: Ресурсна психологія та психотерапія

Страх перед використання зброї на полі бою це – нормально. Зазвичай, військові механічно виконують те, чого її навчили. Заразом під час бою і після нього у них може з’явитися відчуття уповільнення часу, тунельне бачення, увімкнутися «автопілот», виникати провали чи спотворення пам’яті. Аби тіло і дух бійця були готовими до бойових дій, були стійкими до посттравматичних розладів чи суїциду, потрібно проговорювати все, що відбулося, пити воду, не зловживати відеоіграми і часом у соцмережах, натомість більше спати. Слід відділити спогади від емоцій. Звісно, за деякий час щось може стати тригером цих спогадів.

Про це у програмі Міжнародні новини на ТРК «Перший Західний» розповів американський підполковник Девід Ґроссман, автор книг «Бій». Цю книгу він написав для свого сина, аби підготувати його до першої участі у бойових діях в Афганістані.

Відеоверсія розмови – тут.

– Зараз в Україні розпал мобілізаційної кампанії. Багатьох цивільних призивають до лав Збройних сил України. В одній із ваших лекцій ви говорили про те, що вбивати – це невелика проблема, якщо до цього належно підготуватися. Чи означає це, що будь-хто може вбивати ворога на полі бою?

– Зважаючи на наявність сучасного тренування, маю на увазі симулятори та націлювання на цілі, ми зробили вбивство ворога умовним рефлексом. Тренування дозволяє це зробити.

Водночас потрібно навчитися жити з тим, що вас навчили робити. Більшість людей радісно реагують на вбивство ворога, бо вони уразили ворожу ціль, врятували життя людей і своє. Після цього настає так звана ейфорія. Згодом частині людей стає погано, а іншим – ні. Люди реагують по-різному. Але якщо б ви заздалегідь визначили свою реакцію, то точно б хотіли реагувати нормально. Однак у багатьох людей виникають із цим проблеми. З часом наступає процес раціоналізації, коли ми вже все усвідомлюємо та справляємося із цим. І це є основною ідеєю моєї книги «Вбивство». Вона була перекладена дев’ятьма мовами, зокрема і українською. Вона якраз висвітлює те, як люди реагують на вбивство на полі бою.

Покоління Другої світової війни, яке в США ми називаємо великим, не було зламане тим, що їм довелося робити. Це покоління було сильним. Зараз багато хто говорить про посттравматичний стресовий розлад, але більш поширеним серед покоління Другої світової війни є посттравматичний ріст. І у багатьох після років війни в Україні він теж буде. Ніцше казав: «Те, що не вбиває, робить нас сильнішими». І про це говорить Біблія. Це ідея про те, що складні речі роблять вас сильнішими, не є поганою. Це краще, ніж бути жертвою.

Є ще одна важлива річ. В часи Другої світової війни та війн у В’єтнамі і Кореї ми мобілізовували 18-річних юнаків. У них – дуже вузьке бачення світу. Набагато краще, аби на полі бою були зрілі люди. Україна саме так робить і це – правильно, бо вони ментально та емоційно більш підготовлені до війни.

У зрілих бійців краща здатність долати труднощі, аніж у 18-річних

– Сьогодні в Україні мобілізують чоловіків від 25 до 60 років. Деякі люди вважають, що краще мобілізовувати навіть з 18 років. Ви не підтримуєте таку ідею?

– Якби це був мій вибір, я би обрав 25-річних, а не 18-річних. Тому що 25-річні – більш зрілі особистості. В них набагато більше досвіду та змоги долати майбутні труднощі. Звісно, немає нічого поганого із 18-річними. Вони воювали в Першій та Другій світових війнах. Заразом, якщо є можливість вибору, то зрілі люди є більш цінними.

У війнах США в Іраку та Афганістані, за останні 20 років, брали участь лише добровольці, а не мобілізовані. Багатьом з них було по 18 років. Також багатьом було по 25, 30, 35 років.

Після теракту 11 вересня люди всіх вікових категорій та сфер життя вступили до лав Збройних сил США. Саме тоді ми зрозуміли, чому у зрілих людей краща здатність долати майбутні труднощі.

– Деякі люди говорять, що вони не народжені для війни, бояться вбивати та не можуть цього робити. Що думаєте про це?

Ми з’ясували, що в часи Другої світової війни лише 15-20% солдат стріляли з рушниць. І це тоді, коли за плечима стояв командир та наказував стріляти. А з кулеметів та ручних кулеметів стріляли завжди. А от більшість солдат, які перебували наодинці зі своєю зброєю, не стріляли з неї. Ми дізнались про це і вирішили цю проблему. Ми перетворили вбивство на умовний рефлекс.

У часи Другої світової війни ми вчили солдат стріляти по мішенях. Будь-які американці, котрі воювали в Кореї, не стріляли по мішенях. Сучасне тренування робить вбивство умовним рефлексом, як для будь-якого пілота, який пройшов авіасимулятор.

Рівень пострілів у В’єтнамі був на рівні 95%, в Іраку та Афганістані – 95-98%. А от після того, як почали тренувати на симуляторах, піднявся рівень здійснення пострілів та ураження цілей.

Війська, які воювали в Іраку та Афганістані, виявляли себе вже набагато краще, ніж солдати в Другій світовій війні та набагато краще, ніж солдати у В’єтнамі.

Сучасні симулятори створюють концепцію ветеранів бою, які навіть не були в бою. Річ у тім, що симулятори проводять тренування високої інтенсивності і воно сприяє тому, що в людини під час реального бою немає особливих проблем. Це можна назвати «щеплення стресом», бо людина проходить через це заздалегідь.

Я тренував британські, канадські війська та сотні американських підрозділів. І ті люди, які пройшли західне тренування, яке, до речі, надається і українським військам, показували такий рівень ефективності, який ми ще ніколи не бачили.

Страх це – механізм для виживання

– Більшість людей боїться війни. Як можливо перейти через цей страх на полі бою?

Саме це я описував у своїй книзі «Бій». Мій син нещодавно пішов у відставку. Він прослужив 27 років та 10 разів брав участь у бойових діях. Його нагородили трьома бронзовими зірками. Мій правнук зараз служить в армії. Цю книгу «Бій» я написав спеціально для мого сина, аби підготувати його до першої участі у бойових діях в Афганістані.

Усі знають, що таке страх. Але ваше тренування має допомогти впоратися із цим. Ви будете робити те, чого вас навчать. Немає нічого поганого в тому, що вам страшно. Страх – це механізм для виживання. Потрібно бути впевненим у вашому тренуванні. Найважливіше те, щоб людей попереджали з чим вони матимуть справу. Що відбувається насправді з вами у таких випадках?

По-перше, це – тунельний зір. І це нормально. У тренованих чоловіків теж таке буває, і попри це вони стріляють та маневрують. Також трапляється втрата слуху. Більшість мисливців знають, якщо стріляти із рушниці без захисту для вух, у вухах дзвенітиме протягом дня. Якщо мисливець застрелить оленя, це почують люди за кілька миль. Однак мисливець цього не почує, оскільки його вуха не будуть дзвеніти.

Вже 500 років люди вже воюють вогнепальною зброєю, але чому ми не розповідали те, що знає кожен мисливець? Коли ви вбиваєте, у вас вимикається слух, бачення стає тунельним і часу уповільнюється. Сотні людей казали мені, що бачать те, як кулі летять в повітрі. В багатьох випадках вони можуть навіть показати те, куди ця куля влучила.

Зазвичай на полі бою люди діють на автопілоті і роблять те, чого їх навчили. У Сполучених Штатах Америки я тренував працівників правоохоронних органів. Я – єдиний кого сертифікували на проведення тренувань поліції у всіх 50-ти Штатах. Поліцейські говорять про те, що зброя одразу опиняється в їх руках, бо вони діють на автопілоті.

Часто після бою бувають провали в пам’яті. Деколи ти пригадуєш те, що відбулося, а деколи – ні. У кожного п’ятого взагалі буває спотворення пам’яті. Вони пам’ятають те, чого взагалі не було. Отже, ми попереджаємо про всі ці речі, а саме: уповільнення часу, тунельне бачення, автопілот та провали або спотворення пам’яті.

Однією з найважливіших речей, які ми робимо після бойових дій, це те, що підрозділ обговорює все, що відбувалося. Обговорення відбувається на рівні відділення, а не взводу. Загалом, якщо говорити про тренування, то більшість навичок здобувається опісля, коли людина згадує все, чого її вчили і все, що вона зробила. Також ми згадуємо все, що відбувалося із нами та заповнюємо ці прогалини в пам’яті. Людям важливо знати про все це заздалегідь, адже тоді це не є такою великою проблемою.

Коли перший підрозділ канадської армії був введений на поле бою в Афганістані, а це була перша участь Канади у війні з часів війни в Кореї, вони робили все для того, аби підготувати до цього своїх солдат. Вони запросили мене поспілкуватися з їхнім полком. Після цього один із командирів запитав своїх воїнів, що їм найбільше допомогло у підготовці до бою і один з солдатів вказав, що саме від мене він почув, що відбудеться і що з цим потрібно робити.

Також люди непокояться, що за тиждень, місяць чи за рік щось може стати тригером цих спогадів і вони знову відчують все, що відбувалося на полі бою. Але це не є посттравматичним стресовим розглядом,. Це – нормальна реакція. А от як ви справитися із цим вже буде визначальним фактором того, чи не перейде це у форму посттравматичного стресового розладу. Кілька морських піхотинців, яких я тренував, поділилися своїми думками щодо цього. Вони розповіли, що часто йдуть разом на пиво. Пити пиво із кимось це – добре. Річ у тім, що сам процес пиття і ковтання переводить вас із симпатичного та парасимпатичного процесів. Отже, вони за пивом вони діляться досвідом того, як повторно проживають такі спогади.

Якось один ветеран розповів мені, що гуляв метушливою вулицею зі своєю дружиною та дітьми. Пролунав різкий звук і з ним знову повторилося те, що відбувалося на полі бою. Чоловік опинився в канаві майже під машиною. Він, звісно, зміг зорієнтуватися і сказав дружині та дітям, що все добре, бо його попереджали про таке. Інший солдат розповів, що був вдома зі своїм трирічним сином і пролунав різкий звук. Тоді він знову все це відчув, але зміг оговтатися. Це все повторні рефлексії бойових дій. Багато часу йде на те, аби позбутися такого. Коли ви знову проживаєте такі події, це не є посттравматичним стресовим розладом. Ще інший, десантник, ліквідувавши на полі бою ворога, залишився живим. Проте, коли він через тиждень перебував з дружиною та дітьми, пролунав негучний звук, спричинив повтор всього і призвів до підвищення серцебиття. Його дружина подумала, що в нього стався серцевий напад. Проте він впорався із цим. А якщо б він відмовився після цього взагалі проводити час із сім’єю, запускати феєрверки, робити свою роботу і сказав би, що не може чути стороннього шуму, тоді би з’їхав з глузду.

Потрібно умиротворити всі свої спогади та жити з ними, відділити всі ці спогади від емоцій. Найкраще, що можемо зробити у такому випадку, це просто випити води. Пиття води переведе вас із симпатичного до парасимпатичного процесу. Є й інші речі, як от дихальні вправи, описані в моїй книзі. Якщо ви не можете дати раду із цим самотужки, тоді варто звернутися до лікарів. Ми добре вміємо лікувати посттравматичний стресовий розлад, але потрібно про це розповісти.

Більшість наших ветеранів не вчиняють суїцид, не мають ПТСР, а лише посттравматичний ріст.

Проблеми зі сном є ключовим фактором у суїцидах і деменції

– Більшість військових страждає від безсоння. Вони хочуть забутися, граючи у відеоігри чи перебуваючи у соціальних мережах… Як бути із цим?

– Якщо з’являються проблеми зі сном, людина не спить протягом доби і в той же час з’являється драматична подія, тоді у 5 разів вища ймовірність набуття ПТСР, у 6 разів більша ймовірність суїциду, у 9 разів більша ймовірність депресії.

Раніше воїни уночі завжди спали, зазвичай припинялися бойові дії. Ми завжди мали можливість відпочити та поговорити біля вогнища. Зараз бойові дії відбуваються 24 на 7. Потрібно розуміти, наскільки важливим є достатня кількість сну.

У нас є велика тенденція до сидіння в телефонах вночі, до відеоігор та проведення часу у соцмережах. Всі ці речі, які забирають в нас сон, є неприпустимими. Одного разу я тренував батальйон піхоти США.

Їх старший командувач розповів, що в день вони воювали, а вночі мали час для відпочинку.

У солдатів був доступ до телебачення та відеоігор. Командувач сказав їм, якщо я побачу, що ви граєте у відеоігри після 10 вечора, я заберу їх у вас і так зрештою і зробив.

Він сказав, що ці солдати є досить хорошими. Вони ніколи би не наважилися не підкоритися наказу, але вони не можуть відмовитися від цих відеоігор. Вони дуже затягують і крадуть у вас сон та час. Проблеми зі сном є ключовим фактором у суїцидах та деменції, а довгострокове безсоння дуже жахливо впливає на ваше тіло. Ми починаємо усвідомлювати те, яким важливим є сон. Раніше  не було проблем із цим. Бо коли не було що робити, люди йшли спати. Але зараз вже є відеоігри, соціальні мережі і телевізійні шоу. Корпоративною політикою компаній є вкрасти ваш сон. Їм байдуже, що таким чином вбивають людей. Вони лише хочуть продати свій продукт.

Слід розуміти, що зараз – розпал глобальної епідемії безсоння. Коли вкладаєте спати своїх дітей вночі, забирайте в них телефон. Не залишайте в кімнаті телефон чи ноутбук. Їм потрібно нормально спати вночі. Неспроста у світі збільшилася кількість випадків суїциду серед підлітків.

Одного разу, під час тренування поліцейських, офіцер поліції підійшов до мене і сказав, що в нього чудова донька, але вона не хоче, аби він забирав у неї щовечора телефон. І він не пішов на це і залишив телефон їй. За якийсь час вона вчинила суїцид. Він сказав, що ми ніколи не зрозуміємо в якому пеклі живуть підлітки, поки не прочитаємо їх повідомлення. Її булили кожної ночі. І в нього через це просто розривалося серце. Вона намагалася захистити себе. Він розумів те, що її забулили до смерті в той час, як в неї було безсоння. Він сказав мені, що допустив таке і що це відбувалося перед його очима. Потрібно було забирати телефон кожної ночі.

Я говорив солдатам, якщо у них безсоння, це шкодить їм. Вони можуть зіграти лише 15 хвилин і не помітити, як минула уся ніч. Сон потрібен солдатам, аби вони добре показували себе на полі бою та були здоровими в житті.

В історії світу ніколи не було таких викликів, які зараз стоять перед нами. В часи Другої світової війни такого не було. Вони трішки читали, говорили один із одним і йшли спати. А от зараз в нас є ці неймовірно привабливі речі. Найбільший виклик для армії – забезпечення сну для воїнів. Для тих, хто добре готує себе до вбивства ворога, це не буде великою проблемою. Про це йдеться в моїй книзі «Вбивство».

Скажу ще одну річ. Громадяни демократичних та вільних країн є найкращими воїнами, яких коли-небудь знали у світі. Кожного разу, коли вони воюють проти диктатури, тоталітарних країн, як от Росії, саме диктатурам завдають поразки. Вірте в людей таких країн, які постають перед такими викликами. Саме зараз вони надихають світ. Вільні люди вільної країни воюють за свою свободу, сім’ї та дітей. Ось так це виглядає. Вірте в них і те, що вони роблять.

– Ви згадали про ПТСР. Що б порадили українському уряду, аби вони могли краще допомагати людям із цією проблемою?

– По-перше, потрібно навчати людей. Розуміти, що такі реакції є нормальними. Слід відділяти спогади від емоцій. Якщо чесно, розмовляти про це за пивом – це одна з найздоровіших речей, що може допомогти. Говорити, пити пиво і контролювати це – одна з найздоровіших речей. Звісно, якщо ви не нап’єтеся, бо в такому випадку це буде контрпродуктивно. Якщо ви знову проживаєте якусь подію, це – нормально. Коли якийсь солдат падає на землю від гучного звуку, це – нормально. Якщо довгий час це не проходить, тоді варто звернутися по допомогу. Створіть таке середовища, в якому нормально звертатися по допомогу. Також дуже важливо створити позитивні очікування.

В Україні зараз росте нове, велике покоління. На Україну очікує ера великого лідерства, процвітання та росту після війни. Все буде так, як було зі США, після закінчення Другої світової війни. На Україну чекають неймовірні та славні роки. Україна вийде з цієї війни з новим чудовим поколінням. Вони мають бути поінформованими і, якщо будуть проблеми, мусять дати раду із ними. Л\Але Україна повинна прийняти цю відповідальність.

Розмовляв Даніель Ткіє

Записала Олеся Когутич

оренда квартири Львів

Новини