«Вона є смислоносною». Ірина Старовойт про українську мову, її значення та роль у нашому спротиві
- Сьогодні 17:59
Український поет та військовий Павло Вишебаба прочитав текст Радіодиктанту національної єдності 2024. За його словами, текст Оксани Забужко «Магія голосу» був складний і він сам, найімовірніше, не написав би його без помилок. Вишебаба також зазначив, що зараз національна єдність є запорукою держави. «Тому нам потрібно зберігати такі спільні ритуали, як, наприклад, національний диктант, або як хвилина мовчання о 9:00 щодня. Це як в сім’ї, коли є спільний ритуал – поїхати на природу, або сісти разом за стіл на Великдень, – ось так само у нації є спільні ритуали. Це не лише зустрітися на День незалежності, або ж сходити на концерт попспівака, це також про те, щоб написати радіодиктант. Висловити повагу своїй мові, написати радіодиктант – не важливо, з помилками чи без. Помилки не здійснили ті, хто його не писав», – зазначив він.
Яке значення мови у нинішніх умовах та які системні підходи потрібно застосувати, аби Україна зазвучала українською – у програмі Головне за день на ТРК «Перший Західний» поетка, дослідниця культури, доцентка кафедри культурології УКУ Ірина Старовойт.
Відеоверсія розмови – тут.
– Чи встигли ви написати чи послухати радіодиктант?
– Змогла послухати з величезним задоволенням, Павло Вишебаба якраз продемонстрував магію голосу, про яку було сказано в диктанті. Думаю, що більшість людей, які писали його відчули радість та емоцію єднання. Також зрозуміла, що цього року, мабуть, люди писали з думкою про те, що зараз, у час війни, це важливіше, ніж будь-коли раніше. Разом з тим, усне слово є таке саме важливе, як і писане.
«Нам треба набратися терпіння»
– І назва символічна: «Магія голосу», вона особлива для митців. Сподобались останні рядки цього тексту про те, що «попри всі зміни технологій, от уже сто років Україна звучить в ефірі планети власним голосом. І нашого голосу більше нікому й ніколи не вимкнути й не заглушити. Одне з останніх опитувань свідчить, що на державну мову в побуті перейшли 65% українців, це, звісно, не абсолютний показник, але він вищий, якщо порівнювати його з 2022 роком – тоді було 53%. Як змінилося розуміння мови від початку повномасштабного вторгнення і до тепер і що може стримувати тих людей, які за якийсь час повертаються до російської?
– Мусимо пам’ятати, що Україна не була одномовною країною за свою історію, мабуть, жодного століття. В тій чи іншій мірі ми належали до політичних утворень, які були навіть не тільки багатомовними, а ще й багатокультурними і кількарелігійними. І тому вимагати стопроцентної україномовності від усіх українських громадян нараз, це була би утопійна ідея.
А по-друге, цього можна досягти лише насильством. Однак, українське суспільство дуже чутливе до цього і одним із важливих параметрів нашої ідентичності є неймовірно набожне ставлення до свободи своєї та інших. На Майдані Незалежності одним з гасел було: «Свобода – це наша релігія».
Тож мусимо пам’ятати про те, що Україна не була простором гармонійної двомовності. Ми успадкували викривлення і деформації, які нанесли нам імперія та тоталітаризм. Це був час, коли україномовних людей всіляко принижували, переслідували, коли українська мова була вкрай непрестижною, нею не можна було зробити кар’єру. І це наклало відбиток.
Хотіла би заапелювати зараз до відчуттів тих україномовних, які були ними з дитинства в другому-четвертому поколінні. Напевне пам’ятаєте, що мова – це в першу чергу був прихисток і також в ній була певна ніжність. Не думаю, що хочемо зараз перетворювати її на мову ненависті чи примусу. Тому нам треба набратися терпіння і нагадати собі, що динаміка зміни місця і статусу української мови від 1991 року була позитивною.
«Серйозна розмова про мову почалась з 1990 років»
– Мовне питання почасти викликає конфлікти та дискусії і є справедливою думка, що насильницький підхід не спрацює. Однак з іншого боку, якщо іноземці в Україні можуть вивчити її, що ж тоді заважає українцеві – які підходи застосувати, аби країна звучала українською?
– Не треба робити вигляд, що у нас більша частина російськомовних українців не розуміє української, або не вміє нею говорити. Чимало з них володіють і першим, і другим, однак, думаю, якби не «рускій мір», дешеві газ та електрика, то ситуація з українською та російськими мовами могла би бути набагато спокійнішою. Зараз ми до цього чутливі, бо це мова ворога, тих, хто нас прийшов вбивати і хоче знищити і нас, і нашу мову, культуру.
Є паралелі, зокрема Ірландія, яка здобула свою незалежність 1918 року, понад століття назад, і зараз ситуація з їхньою мовою все ще сумна. Уже у п’ятому поколінні незалежності 17% ірландців знають, розуміють і можуть говорити та писати рідною мовою. У той час, як 97% знають і послуговуються переважно англійською. Хочу нагадати, що ірландців понад 5 млн, а у світі – 6,9 млн. Українців всередині країни на час повномасштабного вторгнення було близько 40 млн і ще приблизно 18 млн – поза межами. Тож наша мова і культура найбільше залежать від нашої самосвідомості і запеклості роду. І ніхто не дасть українській мові зникнути.
Ще один аспект, на який хочу звернути увагу: повернімося до покоління найактивніших діячів, які ще живі в сучасній українській культурі – шестидесятників. З нього моя улюблена соціолінгвістка, яка багато своєї думки і творчості присвятила проблемі українського лінгвоциду в Україні – Лариса Масенко. Вона визнала, що у 60-х роках, виходячи з аудиторії української філології в Київському університеті з однокурсниками, одразу переходила на російську мову. Також у дворі свого будинку, а там мешкали письменники, які професійно були пов’язані з українською мовою, теж усі діти розмовляли російською. Це була своєрідна норма, яка функціонувала переважно у столиці. Книгою, яка змінила її ставлення був «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Івана Дзюби. Можливо, на той момент це був досить ідеалістичний рукопис, Дзюба спрямував його до ЦК комуністичної партії і хотів змінити бачення тих, хто були при владі.
Тепер давайте зважимо, скільки часу потрібно було для прозріння Ларисі Масенко – вона чесно каже, що книгу про лінгвоцид («Українська мова у XX сторіччі: історія лінгвоциду», видана у 2005 році) вона не змогла б ні написати, ні захистити, як дисертацію за радянської влади. А чесна розмова про мовну ситуацію в Україні у нас почалася щонайменше з 1990 років, а може й пізніше.
Також важливим є сегмент популярної культури. Ми досягли рівня, коли україномовні кіно, медіа є настільки ж цікаві, як російськомовні, або й важливіші для нас.
«Усі шари українського суспільства знають українську»
– У нас є мовний закон, який зобов’язує в офіційній сфері послуговуватися лише українською, навіть якщо в побуті ти спілкуєшся російською. Однак публічність – це про відповідальність і, мабуть, про завершення лагідної українізації. Однак, коли говоримо про те, якою мовою говоримо вдома, з дітьми, то є відповідне дослідження, що вони стали менше спілкуватися українською. Серед причин, які називають респонденти, це звичка і мова сім’ї. Діти – це те покоління, яке тільки формується – чому те, якою мовою з ними спілкуються батьки є визначальним?
– Маю гарного приятеля в Канаді, він українець, але народжений у сім’ї канадців і вони робили все для того, аби він був тільки україномовним. До 6 років, поки він не пішов до школи, вдома було все лише українське і обмежували, наскільки це було можливо радіо, телевізор і дитячі книжки. Намагалися створити абсолютну бульбашку, коли він чув, знав та розумів тільки українську. Сталося так, що дитиною він потрапив до шпиталю і його мати була шокована, що він не зрозуміє англійської. Але мій приятель несподівано почав нею розмовляти. Тож, як би ти не закривав свою дитину, вона буде чути іншу мову, зустрічаючись з дітьми, бавлячись з ними, слухаючи YouTube. Цей мовний простір існує, його не можливо перекрити.
Відповідальність батьків велика, але, знову ж таки, не можемо вимагати конфлікту дітей з батьками, оскільки вони зараз у стані незахищеності, щоденних тривог та небезпеки. Забрати в них мову як прихисток, оболонку це було б неправильно.
Так само з старшими російськомовними українцями. Декотрі сім’ї перейшли на українську принципово, а інші цього не зробили. Однак навряд, чи можемо від них очікувати принциповості, аж до жорстокості до старших членів родини. Натомість треба пам’ятати про здорове суспільство, яке породжує багато можливостей цією мовою, де ця мова жива, нею можна експериментувати, бавитися. Вона не має ще своєї якоїсь закам’янілої норми в кожній ситуації. Також це прекрасна мова для жарту, співу, гри; немає такої сфери, де би зараз українська мова не функціонувала.
Пам’ятаю романи молодого Андрія Кокотюхи, де криміналітет говорив українською і йому ніхто не вірив, бо ця мова була невипрацьована. А зараз розуміємо, що всі шари українського суспільства, включно з криміналітетом знають українську і говорять нею. І в цьому відношенні ми свою програму українізації з 1991 року виконали. Що буде далі – покаже час. Найважливіше – те, що за нашими поколіннями в культурі залишається культурний продукт високої якості.
«Перемога буде записано українською усіма мовами світу»
– Мова має бути живою, але вона не існує поза культурою і не може бути незмінною. Це не якась структура, яка не відповідає часу, бо тоді є фальшивою – то якою є українська зараз?
– Вона є смислоносною. Це дуже важливо, що в українській мові деякі поняття і важливі сенси створюються, народжуються саме зараз. Так ми допомагаємо світові побачити себе по-новому, позбутися не лише якогось бюрократичного сленгу, але і формул, які припинили діяти, якими затулялися, а вони виявилися недієвими і нечесними. Якби усі ці формули, норми, зокрема міжнародного права, захисту були чесними, ця війна не мала би початися. І в цьому відношенні згадуються часто слова поета і філософа культури з Польщі Кшиштофа Чижевського, який сказав, що слово перемога тепер буде записано українською усіма мовами світу.
Розмовляла Ніна Сукач
