Головне за день

Українському режисеру Наріману Алієву лише 30 років. Однак у 2020 році його дебютний фільм «Додому» обговорювали на всіх кіномайданчиках. Стрічка була удостоєна багатьох престижних нагород і премій. Тема фільму, що розповідає про долю кримськотатарської родини – особливо близька митцю.

«Якщо я, як кримський татарин, не буду говорити, то хто це робитиме за мене?!. І це дійсно тема, яка мені близька, знайома, зрозуміла і яка мені щиро болить», – зізнався Наріман Алієв.

У програмі «В гостях у Карача», на Радіо «Перше» говоримо про стрічку «Додому»; які виклики та можливості стоять перед кінорежисером; чи є майбутнє в українського кіно; куди Наріман Алієв планує поїхати після перемоги?

Відеоверсія розмови – тут.

– Чи переглядаєте ви церемонію вручення нагород премії «Оскар»?

– Останніми роками менше стежу за номінантами і за тим, як проходить безпосередньо сама церемонія.

– Тобто ви не бачили фільмів «На західному фронті без змін», «Все завжди і водночас»?..

– Ні, не бачив. У нас лише недавно перестали вимикати електроенергію. А я – та людина, котра намагається не споживати нелегальний контент та дивитися кіно на лептопах. Дивлюся на великому екрані, бо це – інше сприйняття. А чимало хороших стрічок до великого прокату так і не доходять.

До речі, зараз у прокаті є фільм «Будинок зі скалок». Дуже раджу подивитися. Це – дансько–українсько–шведський документальний фільм 2022 року про дитячий будинок в Лисичанську данського кінорежисера Сімона Леренга. Цьогоріч стрічка була номінована на «Оскар».

Про війну в Україні потрібно говорити на усіх можливих майданчиках

– Цей фільм «Будинок зі скалок» боровся за премію із фільмом «Навальний». Про що свідчить наявність в конкурсній програмі такого фільму як «Навальний»?

– У нас все будується на протиставленні Росія-Україна. У світі не так. Присутність «Навального», свідчить про те, що світ мало знає про Україну і мало знає про Росію. Світ знає про Україну з точки зору РФ. І дуже багато свідчень про Україну світ сприймає через російську оптику. І вони не до кінця розуміють, що таке РФ, російська позиція, Україна. Вони вважають, що підтримуючи фільм «Навальний», підтримують російську опозицію і, тим самим, підтримують мир і Україну. Але це не так.

Головна трагедія російської опозиції у тому, що війна відбувається саме в такій формі: кровопролитній, масштабній і відверто безглуздій. Усе, що вони продукують, це якраз про те, що не всі росіяни погані. Тобто вони намагаються очистити і виправдати якусь частину себе, щоб залишатися в спільноті правильних і цивілізованих.

Я цей фільм не дивився. Він мені не цікавий, як і сам Навальний. Але можу сказати, що вони готові були говорити усе, демонструвати свою правильність і демократичність, щоб отримати нагороду за фільм. Окрім того, на промоцію фільму було скеровано великі кошти. На промоцію нашого фільму «Будинку зі скалок» таких грошей не було. Ми більше зусиль витрачаємо на зміщення акцентів з російських думок фільму про Навального, аніж на акцентуванні на Україні. Ці акценти дуже сильно збиті і потрібно багато ресурсів, щоб їх перебити.

– Як ставитеся до того, що Зеленському вже вдруге не дозволили виступити на врученні премії «Оскар»?

– Офіційна позиція «Оскара»: ми – поза політикою. Те, що українські комунікації, на чолі з президентом України знаходять всі ці міжнародні майданчики і можливості доносити певні думки, це дуже важливо. Прикро, що «Оскар» не дав такої можливості. Насправді це свідчить про відсутність певних цінностей. Бо в кінематографі давно назріває криза. Цінність багатьох премій падає. І в церемонії «Оскар» теж є проблеми. А причина в тому, що люди з часом починають помічати лицемірність цих речей. Оскільки все, що вони декламують насправді не є вартісним. Розвалюється авторитетність.

Нам – прикро. Бо це не про політику, не про передвиборчу кампанію президента Зеленського. Це про життя і смерть. Ми боремося. Зрештою, було дуже багато інших майданчиків, де президент виступав, і це – добре.

Нам потрібно бути на всіх майданчиках і говорити про свою проблему. За нас цього не буде говорити ніхто. І це потрібно робити. Адже ми залежимо від громадської думки світу, від їхньої підтримки, бо це впливає на політиків, які прийматимуть рішення.

РФ в цьому плані не спить. Наші канали комунікації – білі, відкриті, зрозумілі. Натомість Росія користується сірими та чорними каналами комунікації для того, щоб дискредитувати усе, що пов’язане з Україною та українцями. Ми витрачаємо багато зусиль на розвінчування неправдивої інформації.

Тема депортації кримських татар дуже мені болить

– Ваша стрічка «Додому» піднімає тематику кримських татар. Зараз ви також працюєте над сценарієм, темою якого є життя кримських татар у депортації. Чим для вас є висвітлення таких тем: мистецькою місією чи позицією кримського татарина?

– Це – комбінація обидвох позицій. Ми, як громадяни нашої країни розуміємо, що зараз повинні приймати багато рішень самостійно, не очікуючи на допомогу. Якщо я, як кримський татарин, не буду говорити, то хто це робитиме за мене?!. І це дійсно тема, яка мені, близька і яка мені щиро болить.

Чи шукаю я у цьому визнання, слави, грошей? Ні. Тема ніколи не робить кіно. І тема кримських татар не є хайповою, за якою всі гоняться.

Я був би радий, якби таких стрічок знімалося по десять в рік. І не лише кримськими татарами, українцями, а й іноземцями з-за кордону. Але такого немає. Зрештою, як і українського кіно, яке після початку повномасштабної війни рухається за інерцією.

– Як вам вдалося зняти дебютний фільм і одразу на такому високому рівні?

– У Канемана (Деніел Канеман –  американо-ізраїльський психолог. – ред) є вислів про те, що успіх це – 99% фортуни і 1% докладених зусиль. Фортуна завжди потрібна. Потрібно, щоб зійшлося багато факторів, на які не завжди і не скрізь можна вплинути.

Ми бачимо режисера, як уособлення автора всього побаченого. Режисер, як певний камертон. Але над стрічкою працює величезна кількість людей. І тут має все зійтися.

Під час зйомок у мене було два девізи: оптимізація і нормальне, не фанатичне ставлення до роботи. Тобто я не вмирав в прямому і переносному сенсі слова заради того, щоб кіно вийшло неперевершеним. Бо люди помирають в нас щодня, в реальному житті.

Я ставився до цього як до професії, переповідання історії. Я хотів отримати задоволення від самого процесу творення. І мені було важливо, щоб люди, які зі мною працювали також це відчували. Важливо було витримувати середній темп і баланс у всьому.

Я отримав результат, яким я, в усіх сенсах, задоволений. Так само я дивлюся на друге кіно. Там так само не важливою є якась моя амбіція чи реалізація. Важливим є результат. Гарантувати результат – страшно. Адже над стрічкою працює дуже багато людей і я, насправді, не можу все контролювати.

– Ви згадали про друге кіно. Цей ваш інший проєкт зараз на паузі? Чи буде поновлено його втілення після закінчення війни, чи це поки що невідомо?

– Проєкт – на паузі. Продюсер Володимир Яценко зараз воює. А продюсерська робота – величезна. Вона полягає у тому, як знайти ресурси, як зібрати команду, як підібрати кримськотатарських акторів… У мене головним героєм є дитина. Багато дітей роз’їхалися по світу. І як це все зібрати зараз, незрозуміло. Поки що це – дуже важко.

Я допрацьовую сценарій. Все впирається в можливості. За сценарієм, перша половина фільму відбувається в Криму, інша – в Узбекистані. Ні того, ні іншого в нас немає фізично, щоб знімати.

Але ми нікуди не поспішаємо. Тобто, коли буде можливість, почнемо працювати і все зробимо.

– В одному з інтерв’ю ви розповідали, що вам не належать права на фільм «Додому»?

– Режисер в українській кіноіндустрії це – виконавець. Умовно, є студія–виробник, яка замовляє сценаристу сценарій, а режисеру постановочну частину. Зберігаються авторські права на недоторканність твору. Але в контексті майнових і не майнових прав, вони всі переходять студії–виробнику. А якщо є державні вливання, то частина прав переходить державі. У виконавців, режисерів, авторів залишаються авторські права.

Стрімінгові платформи, як Apple TV втримаються, Netflix може колапснути

– Ви згадали, що в кінематографі спостерігається криза. У чому це виражається?

– Йдеться не лише про український, а й про світовий кінематографи. Для мене це, перш за все, про права. Одна із моїх травм, пов’язана з фільмом «Додому» не в тому, що мені щось не вдалося, а те, що фільм не можна подивитися за кордоном. В Україні можна, але я на це не впливаю. Загалом глядачу потрібно зробити досить багато кроків для того, щоб подивитися те, що він хоче. Тобто ти хочеш щось подивитися, а фізично легально придбати його на якійсь стрімінговій платформі в Україні не можна. Світові платформи – різні і де це конкретно шукати, ти не знаєш.

Світовий кінематограф від цього страждає. Адже чимало професіональних проєктів виходить на стрімінги… І якщо один великий проєкт, умовно на 200 мільйонів провалиться, це може призвести до розвалу кінокомпанії. Зараз таких кінокомпаній декілька. Також є боротьба за ринки.

Ця система може досягти колапсу через те, що немає попиту, нема платформ, щоб реалізовувати цей продукт. Для цього починають вкладати все більше і більше коштів. Але вони не відбиваються. Тому, до прикладу, такий майданчик як Apple TV втримається, а Netflix може колапснути.

Для мене кіно перетворюється на виставкове мистецтво на рівні з балетом, театром, оперою. І в якийсь момент його просто має стати менше. Насправді зараз з’явилося стільки кіно, яке ніхто не дивиться. Не зрозуміло, в чому його сенс.

– А для чого знімати стрічки, які нікому не цікаві?

– Серед великої кількості стрічок, які знімаються протягом року, десяток це – хороше кіно. А знімають тому, що це престижно. До прикладу, я можу бути поганим режисером, але сам факт приналежності до кінематографу вносить елемент особливої поваги. Це – форма реалізації найвищого ґатунку. У цьому є певна елітарність. Саме тому велика кількість людей хочуть цим займатися.

Кіно це – спосіб залишити щось після себе

– Вами також керувало бажання належати до цього кінематографічного світу?

– Життя це – те, що після тебе залишиться. Це може бути кіно, музика, живопис… Внесок людини оцінюється тим, як довго її пам’ятають. Софокл, Шекспір, Жуль Верн це – люди, котрі залишили після себе спадок, який ми цитуємо, перечитуємо, переглядаємо.

Якщо в тебе є амбіції і ти хочеш щось сказати, відповідно починаєш шукати форми, як це зробити. TicTok не дає відчуття того, що через 5 років тебе будуть цитувати, а кінематограф – дає.

– Як ви ставитеся до українського поетичного кіно? Які з цих фільмів можна назвати найкращими?

– Річ у тім, що кожен період в історії України відображався на долі кіномитців: переслідування, арешти, розстріли, перебудова, відсутність коштів, війна… У нас не було сталого покоління кінематографістів, які передавали свої знання. Якщо б Дзиґа Вертов, Кофман, Параджанов, Довженко, Осика залишали після себе хоча б 20–30 учнів, які теж би залишили стільки учнів, була б стала спадковість знань і досвіду. У нас її нема. Тому кожному новому поколінню кінематографістів доводилося починати все спочатку.

Я добре ставлюся до українського поетичного кіно. Але потенціал, який там закладався, не був реалізований. Якби цей напрямок розвивався стало, ми би бачили розвиток, а не одиничні, заморожені зразки. Це могло би бути набагато цікавіше, ширше і більше.

– Оскільки у нас немає сталої кінематографічної традиції, нам варто орієнтуватися, умовно, на Голлівуд чи шукати свій особливий стиль?

– У нас не знімають Голлівуд, а намагаються знімати наші історії. Все це випрацьовується. Але для того, щоб виробити стиль, потрібен час. Не варто думати, що щось зміниться за 10 років, в межах одного покоління. Український кінематограф ще навіть не розганявся. Але на нього – великі сподівання, оскільки витрачаються великі кошти. Кінематограф це – дуже дороге задоволення.

Зараз у нас – велика війна, тому ніхто не виділятиме на це 0,5 мільярди гривень на рік. Маємо на що витрачати кошти. Але кінематограф нам потрібен. Бо якщо не буде нашого, це місце займуть інші кінематографи. Я не можу уявити собі, що дивлюся російське кіно, яке відображає мене. Воно не може репрезентувати мене з жодної сторони.

– Зараз ви активною і публічно розвиваєте свій подкаст MINCULTPRYVIT. Для вас це – спосіб реалізації, проведення часу, заробляння коштів?..

– Цей проєкт розпочався в час пандемії. Для мене це була можливість публічно практикувати українську мову, яку я почав вивчати у 2020 році. З іншого боку, на той час було мало проєктів, які б розповідали про виробничу сторону творчого закулісся. Мені хотілося розповідати про маловідомих людей.

З початком великої війни формат трохи змінився. Ми почали проговорювати теми, які хвилюють багатьох людей. Це можливість швидкого реагування на те, що відбувається. А для інших – послухати цікаву розмову про те, що турбує тут і зараз. І подкаст – чудове рішення. Бо кіно це – довга рефлексія на роки.

Після деокупації хочу повернутися в Крим

– Зараз більше часу ви мешкаєте у Львові чи у Києві?

– До Львова я переїхав ще до початку великої війни. Більшість часу живу тут. Хоча у Києві також буваю досить часто.

– В одному з інтерв’ю ви сказали, що в тій Україні, де ви зараз мешкаєте, губиться ваша кримськотатарська самоідентичність…

– Ставлюсь до цього, як до природного процесу. Мене це бентежить. Адже Крим окупований і це не мій вибір не бути зараз в Криму. Але для мене питання України стоїть найвище. Якщо це питання не вирішиться, не вирішаться питання деокупації Криму, кримських татар, кримськотатарської автономії і свого куточку у світі.

– Коли вирішиться питання Криму і кримських татар, ви однозначно переїдете в Крим?

– У мене така професія, яка не зобов’язує бути десь постійно. Але після деокупації я б дуже хотів повернутися у Крим. Бо мені здається, що багато чого можу там зробити. До цього нам ще потрібно дожити. Але присутність людей на деокупованих територіях є дуже важливою. Бо якщо ми не будемо говорити, відбудовувати і робити, цього не буде робити ніхто.

Повернутися на свою Батьківщину це – найменше, що можна зробити.

– Наскільки об’єднаною є кримськотатарська спільнота і чи достатньо активістів, які піднімають питання Криму і кримських татар?

– Є Меджліс. Для нас це – офіційний орган, який репрезентує кримськотатарських народ. У 2014 році він був заборонений в Криму, як терористична організація. Його члени переслідувалися, дехто перебуває у в’язниці. До прикладу, Наріман Джелял, перший заступник голови Меджлісу перебуває в російському СІЗО з 2021 року. Кримських татар переслідують та арештовують і зараз. Декого вдалося обміняти. Але у зв’язку з тим, що дуже багато військовополонених, мені здається, стало важче витягувати політв’язнів. Багато людей сидять у тюрмах за те, що не зрадили свою країну і свій народ. І не лише серед кримських татар, а й серед українців. Про це важливо пам’ятати і це розуміти.

Інші, з російською окупацією, роз’їхалися по світу. Тож Меджлісу, який перебуває у вигнанні, дуже важко контролювати усі процеси.

Чому всім було важливо, щоб президент України залишався у Києві? Бо це розуміння того, що є центральна влада. А екзил – це є екзил.

Після закінчення війни нас чекає дуже багато роботи за усіма напрямками.

Розмовляв Зіновій Карач

Записала Олеся Когутич