Головне за день

Де-юре незалежною Україна стала у 1991 році, а де факто? Що змінилося за 31 рік з дня проголошення її Незалежності, які кроки вже зараз необхідно зробити, незважаючи на війну, –співзасновник Громадянської платформи «Нова Країна», віцепрезидент УСПП Валерій Пекар.  

Українці голосували за Незалежність, бо хотіли змін як СРСР  

– Як відбувалась Незалежність України, яку країну ми отримали?

– Я постійно тримаю на своєму робочому столі книгу українського гарвардського професора Сергія Плохія. «Остання імперія» – історія розпаду Радянського Союзу протягом одного 1991 року – починаючи з січня, коли СРСР кидав виклик США, і аж до грудня, – коли Союз припинив існування. Добре пам’ятаю ті події. Вів собі певні нотатки, розуміючи, що живу в історичні часи. Хоча… В Україні увесь час необхідно робити якісь нотатки, бо відбуваються якісь доленосні події.

Меншість українських громадян тоді голосувала за Незалежність, бо хотіла національного розквіту, відродження культури, мови. Більшість – бо хотіла старого. Це такий парадокс, але люди хотіли збереження СРСР, стабільності, безпеки і коли зрозуміли, що Москва це не дасть – перемкнулися на Київ. Влаштували такий собі Радянський Союз в межах українських кордонів. Саме тому першим президентом України став Леонід Кравчук, який і уособлював ці прагнення. Це і є відповідь на запитання, яку незалежність Україна здобула. Вона не була ні безпекова, ні політична, ні енергетична чи економічна. І, звичайно, що ніякої незалежності ідейної та ментальної не сталося.

В 90-ті роки Україна була тісно прив’язана до Росії і українські економісти, політологи і соціологи сміялися з того, як ми копіювали усі помилки російського керівництва навіть, якщо вони були очевидні, бо «там в Москві краще знають».

Реформи в Україні та блукання 40 років в пустелі

Дуже поступово, але Україна все ж будувала свою незалежну систему освіти, економіку, яка б змогла прогодувати саму Україну і ще частину світу. Збройні Сили, власні інституції, які спроможні керувати державою. Це було дуже повільно, іноді здавалося, що ми повземо, однак після кожного виклику, кризи ми робили правильні кроки.

Повільні кроки це погано і водночас добре. Погано, бо кожному поколінню хочеться якихось швидких здобутків, результатів. Як це було у 90-ті роки у Польщі, Словаччині, Чехії.  З іншого боку – швидкі реформи не бувають, коли до них не готові люди. А у нас значна частина залишалася із радянським мисленням.

Це, фактично, і є міркування про те, які нам краще робити реформи – швидкі чи повільні. Якщо робити їх дуже швидко – може статися так, як так в Грузії, після відставки Михайла Саакашвілі. На наступному циклі виборів народ привів до влади тих, хто обіцяв скасувати реформи, бо вони болючі. Так могло статися і в Україні.

Це все нагадує стару біблійну історію про євреїв, які 40 років блукали пустелею, щоб померло покоління рабів і зросло покоління нових вільних людей.  А пояснення на сучасний лад – щоб люди психологічно доросли до кардинальних змін. Тут проста зміна поколінь нічого не вирішує. Ми це бачимо на прикладі тієї ж Росії. Покоління рабів породило покоління собі подібних, які в свою чергу, плодять ще більших рабів і це буде тільки поглиблюватися.

Для змін потрібна картинка майбутнього. Ті, хто ходили пустелею, бачили таку собі ідилію: хатинку зі садом і це дуже нагадує наш український архетип. Цю картинку змінив Мойсей. До місця призначення дійшло покоління з новими правилами гри, з новим суспільним ладом.

Іноді, наші філософи кажуть навіть про новий суспільний контракт. Власне, наша українська незалежність може настати тоді, коли ми перемкнемося на цей новий контракт. Він, до речі, починається з дуже простих речей: прибирати за власним собакою і не кидати недопалок на землю, дотриматися з правил дорожнього руху і бути чемними зі своїми сусідами, правильно паркуватися. З таких мільйонів маленьких повсякденних справ, а не – з великих документів, Конституції, президента, парламенту чи уряду.

Це є завданням кожного українця, а держава, у свою чергу, мусить зробити рівні, прозорі, однакові для усіх правила гри; має відчинити двері для української підприємливості. Для того, щоб люди чесною працею могли заробити собі гроші.  І цей розквіт можливий менше, ніж за одне покоління.

Ніхто за нас цього не зробить

 – Щодо змін, руху нашої держави в майбутньому… Формулу розвитку, якої країни ми маємо брати собі за зразок, наслідуючи її, чи, можливо, ми повинні розробити свою власну, чисто українську?

– Не існує країни у світі, яка була б стовідсотково схожа на Україну і з якої можна було б взяти усе. Нам потрібно вивчити досвід різних країн і взяти з нього те, що там є найкращого. З Польщі їхній досвід стрімких реформ і розвитку підприємництва. З Франції – піклування про аграрного виробника. Італії – досвід розвитку маленьких містечок і створення економічних кластерів, де передусім розквітає маленький і середній бізнес, а не величезні корпорації. Британії – абсолютну самодостатність і опору лише на свої власні сили, яка допомогла їм стати однією з передових країн світу.

Взяти в держав Скандинавії турботу одне про одного і створення таких умов, коли максимально економічна свобода поєднується з соціальним захистом. Вони зуміли успішно поєднати ці речі.

В Ізраїлю здатність протистояти будь-яким безпековим загрозам і мати дуже інноваційну економіку. Туреччини – спроможність просувати свою продукцію на усі зовнішні ринки, Фінляндії – абсолютно нову систему освіти, Естонії – цифровізацію таку, яка й не снилася найбільш заможним країнам світу.

У США запозичити відкриту інноваційну економіку, яка здатна впроваджувати неймовірні інновації і українці це здатні зробити.

Можна продовжити цей список, але висновок один – маємо перейняти з усіх країн планети щонайкраще і тоді зможемо стати новою країною, в якої ще інші зможуть чогось навчитися.

– Ми зараз є державою, захисники і народ якої демонструють усьому світові дива надзвичайної звитяги, наші воїни є зразком професіоналізму і вміння застосовувати надані нам види сучасного озброєння так, як на це не розраховували навіть його конструктори. Вже одне це повинне викликати захоплення і повагу до нас. Чи не так?

– Так, ми є зразком у протистоянні агресору. Перемігши його, впровадивши усе найкраще, станемо зразком для інших країн. У нас для цього є усі можливості. Я проти того, як у нас зараз кажуть, – спочатку перемога, а потім економічна свобода, боротьба з корупцією, чесні суди, освіта і культура. Якщо ми не візьмемося до цих справ вже і зараз – ніякої перемоги не буде. Нам уже потрібні хороші союзники і приваблива картина майбутнього, коли сюди будуть готові повернутися та інвестувати.

Саме зараз у нас ключовий момент в судовій реформі, яка, фактично, визначатиме ситуацію на наступні 25 років. Якщо суди залишаться корумпованими, тоді наші мрії про велику Україну будуть марними.

Потрібно бути відповідальними громадянами і постійно цікавитися тим, що відбувається в державі і впливати на це. Ніхто за нас цього не зробить.

Припинити думати про нас скажуть в Росії

– Як впливати на ці процеси, не створюючи всередині країни напруження, адже йде війна? Як не дати картинки для ворога?

– Треба припинити думати про те, що скажуть в РФ. Вони завжди говоритимуть, що це зле. Маємо думати про своє життя, дітей і про те, як зробити країну кращою і дійсно незалежною.

Забезпечили у себе відкрите суспільство, демократію, права людини і вільну економіку, яка дає заможне життя і чесні суди, які дають відчуття справедливості.

І війна не повинна бути причиною, щоб цього не робити. Вона навпаки дає унікальний шанс для проведення змін,  бо наочно демонструє, якщо зараз цього не зробити, – потім буде дуже погано. Маємо розуміти, те, що відбувається зараз, є наслідком того, як упродовж 31 року в Україні відкладалися найважливіші реформи.

Розмовляла Наталка Сохан