«Від чого вони прийшли нас рятувати?!..», – репортаж з містечка переселенців у Львові
- Понеділок, 23 травня 2022
На сьогодні у Львові мешкає 200 тисяч переселенців, яких розташували у школах, садочках, в спеціально обладнаних містечках з модульних будиночків. Одне з них, яке розташоване на вулиці Івана Пулюя, запрацювало 6 травня.
«Перший Західний» дізнався – як живеться людям в таких умовах, звідки вони, про що мріють і як сприймають те, що відбувається.
Модульне містечко та його життя
Поряд з ліцеєм, на вулиці Івана Пулюя розташувалося модульне містечко, що складається з двох секторів. Будиночки розташовані по периметру прямокутника з невеликим входом. Посеред кожного такого сектора – невеличка площа.
Зауважую – той сектор, що зліва (як потім дізналася – перший), складається з житлових будиночків, складських приміщень, пральні (з машинками – автоматами і сушарками вздовж стін), кухні і світлої, досить затишної, просторої їдальні, умебльованої довгими деревяними коричневими столами з лавицями та двома великими холодильниками у кутку. У їдальні є мікрохвильовки і чайники. Друга локація (сектор два), якщо на неї глянути згори, з висоти пташиного польоту, нагадує букву В, що складається з двох, з’єднаних між собою секторів, кожен з яких має посередині свій невеличкий майданчик. На кожному з них встановлені деревяні садові столи з лавочками, посаджені квіти і молоденькі деревцята.
Самі ж будиночки ззовні виглядають меншими ніж зсередині. Через відчинені двері видно, як вздовж стін розташовуються два двоповерхових ліжка, шафа, обігрівач. Кожен з будиночків розрахований на чотирьох чоловік. Насправді ж, якщо у сім’ї є маленькі діти, що сплять з мамою на одному ліжку, в них може мешкати більше людей. «Якщо сім’я складається з більш ніж чотирьох дорослих, або дітей старшого віку, то 5-го, 6-го чи 7-го члена сім’ї розміщують у ще одному будиночку», – пояснив комендант – адміністратор містечка Віктор Габітов.
«Бувають великі сім’ї з 7 – 8 людей з бабусею, дідусем, то їм належиться вже два будиночки, – продовжує розповідь чоловік. – Загалом, у містечку 80 будиночків і, як ви вже побачили, складається він з двох секторів. Перший-на 22 будиночки, другий на 58.»
За його словами, у двох блоках разом, є 18 чоловічих та жіночих душових і туалетів. Прибирання санвузлів, їдальні, пральні, інших місць загального користування і подвір’я займаються самі мешканці. Відбувається це за попередньо складеним графіком. Свій будиночок кожен прибирає індивідуально. Є також і графік відвідин пральні.
Я поцікавилася, скільки разів на день передбачене централізоване харчування для мешканців містечка. «Щодо харчування, то раз в день, на обід – дається повноцінна друга страва з м’ясом, іноді фрукти: яблука чи апельсини. Бувають і солодощі, коли їх привозять волонтери і ділять порівну між усіма».
Сніданок і вечерю мешканці містечка вже готують собі самі. На моє запитання звідки прибули мешканці модульного містечка, Віктор Габітов відповів, що з Донецької, Луганської, Харківської, Дніпропетровської, Миколаївської та Запорізької областей.
«Як я до людей так і вони до мене»
Вирушаю на майданчик другого сектора, там про щось між собою розмовляють волонтери і жінки-переселенки. Як я зрозуміла – радились щодо потреб мешканців містечка. Старша пані показувала на собі, які саме джинси їй необхідні. Пані Марія – так її звати, розповіла, що коли у них в Костянтинівці Донецької області (це поблизу Краматорська) з 6 квітня почалися обстріли та зруйнували школу, вона з Краматорського залізничного вокзалу виїхала до Львова, а вже 8 квітня дізналася про його обстріл. «Повбивали стільки людей. А потім вже в нас почалися бої. Чоловік відмовився їхати. Даремне. Тут у Львові прихистили, їжа, дах над головою є, з гуманітаркою допомагають. Ставлення до мене хороше. Як я до людей – так і вони до мене. Спочатку, мене поселили в спортцентрі».
Потім жінка переїхала в модульне містечко. «Тут мені дуже подобається. Та усе одно, додому дуже хочеться. Іноді вдається зв’язатися з чоловіком. У нас часто обстрілюють. Чоловік і дальше виїжджати не хоче. Він у мене такий – не переконаєш», – бідкається жінка.
«Від чого прийшли нас, російськомовних, рятувати? Від чого – від щасливого життя?!»
Поки ми спілкувались з пані Марією, з одного з будиночків вийшла жіночка років тридцяти з мискою, заповненою одягом. Поряд з нею – двоє дітей. Очевидно, що йшла прати. Дорогою розговорилися. Пані Людмила – з Краматорська. Краматорськ вона покинула ще першого квітня. Там залишилися її батьки та чоловіка, які не хочуть покидати свою домівку. У Львові, перш ніж потрапили до містечка, сім’я була у трьох навчальних закладах. Почували себе безпечно, але, звісно ж, не так комфортно, як тепер у модульному будиночку, де є відчуття маленької, але своєї домівки.
Каже, що раніше їм (як багатодітній сім’ї) рекомендували виїхати за кордон та вони не погодились. «Чому я маю виїжджати? Я хоча й російськомовна, але українка. Я в захопленні від львів’ян. У вас люди дуже файні тут. Вони настільки уважні і чуйні. Стоїш на вулиці розгублена, думаєш куди йти, а повз тебе проходить людина і запитує – може вам щось підсказати, чимось допомогти. І ніхто не зважає на те, що я російськомовна».
Жінка задумалася на хвилину і продовжила: «Людяність, відповідальність, доброта, справедливість – це основні риси українців, незалежно від того, якою ми мовою розмовляємо». Але житимуть тут лише до перемоги, дуже скучають за домом. «Пішки туди пішли б, якби лиш припинились бойові дії. Думками увесь час там», – сказала жінка.
Не могла не запитати її, що ж вона відчула в день коли почалася війна. «Розгубленість і подив, відчуття несподіваної біди… Від чого прийшли нас, російськомовних, рятувати, від чого – від щасливого життя, від роботи, від наших міст, домівок, від чого?!», – сердито сказала жінка. Від розмови її відірвав плач дитини – діти, катаючись на самокатах, зіткнулися і мама мусила втрутитись.
«Дуже хочу додому»
А я продовжила розмову з ще однією мешканкою Краматорська, що стояла поруч, а отже, була «в темі».
Пані Іра приїхала до Львова з донькою, років восьми, і мамою. Віка, її донька, що стояла поряд, також, з якоюсь навіть не дитячою серйозністю слухала нас, а тоді тихенько сказала: «Додому дуже хочу». Звичайні наче б то слова, та так воно сумно і не по-дитячому прозвучало, що я не могла не зреагувати: «Тобі не подобається тут, у Львові?» «Дуже, але хочу додому. Там тато, кицьки, дві кицьки, собака і хом’як. Ми не мали як взяти їх з собою. Тато їх доглядає», – відповіла Віка.
Коли почався обстріл у Краматорську, вони спочатку сиділи у коридорі, а потім з однією сумкою і пакетами кинулися навтьоки.
Сім’я переїхала до батьків пані Ірини у Дніпро. У старому міцному будинку біля залізничного вокзалу, у надійному підвалі-бомбосховищі, обладнали собі більш-меньш комфортне приміщення. Але, після пережитого у Краматорську вирішили таки виїхати до Львова.
«Тут, у Львові, ми оглянули все ваше старовинне, наче з кінофільму місто», – обіймаючи доньку, продовжила пані Ірина. «Та все одно, сумуємо за домом. Донька дуже скучає за танцями. Вона займалася танцями і гімнастикою».
«Ось подивіться», – дівчинка на майданчику блискавично крутнула колесо. У Львові Віка, як і усі школярі, навчається дистанційно. Їй подобається ставлення до неї вчителів.
«Вони спокійно і терпляче усе пояснюють. Не дорікають», – ділиться враженнями Віка: «А от з танцями у мене вийшли наче великі канікули. Увас діти інші – хлопці добріші ніж у нас. У нас хлопці, коли вдарять дівчинку, не бояться, що батьки насварять, а тут, у вас, хлопчики джентльмени».
Перейшли ми у бесіді і на тему, що хвилює нас усіх – ракетні обстріли. «Ніде немає від них спокою і безпеки», – резюмувала пані Іра і додала: «Як хочеться щоб війна якнайшвидше закінчилася».
Подякувавши за спілкування, я вирушила вже до виходу з містечка, аж тут побачила жінку з чоловіком і двома дітками. Це сьогодні був перший молодий чоловік, якого я зауважила в містечку переселенців.
«Я переселенка з досвідом, другий раз втікаю…»
З’ясувалося, що сім’я зі Словянська, жіночку звати Анжелікою, а чоловік її з ними, перш за все тому, що у нього діабет і йому потрібно по кілька разів на день вводити інсулін.
Зі Словянська Анжеліка виїхала з сім’єю ще два місяці тому: «Як бахкало вже добряче і ми змушені були втікати», – зазначила жінка. «Старший син від страху перестав говорити. У мене двоє дітей – одному чотири роки, а другому рік і шість місяців. Тільки недавно почав знову розмовляти. Перелякався, думала, лікувати будемо».
У Львові жінка з дітьми жили у школі, потім до них приїхав чоловік. А 6 травня сім’я перебралася до містечка.
«Нам тут добре. А в Словянську вікна, двері повилітали, ми все позабивали дошками і виїхали. Усе там в диму зараз, усе горить. Ми вчасно втекли»,–зауважила пані Анжеліка.І пояснила, що переселенка з досвідом, другий раз втікає – у 14 році переїхала з Тореза.
До слова, приємно вразила її чиста українська мова –Торез і Словянськ таки Україна.
Не бажаючи більше заважати мешканцям містечка – покинула його. Йшла і думала над тим. Що побчила. Оптимістичні і сумні, життєрадісні і в стані депресії, усі ці люди, понад усе, мріють лише про одне – аби припинилася війна і обстріли, аби вони змогли якнайшвидше повернутися до своїх домівок. А ще – вони не можуть зрозуміти, як прикриваючись бажанням зробити для них, наче, добро, ворог так люто знищує усе, що було для них миле, позбавляє їх того, що робить людей щасливими…
Розмовляла Наталка Сохан
Фото ілюстративні
