Інтерв'ю

Пане Андрію, що вас здивувало останнім часом в українських засобах масової комунікації?

Андрій Куликов: От тиждень тому зателефонували мені з каналу «Наш», коли Нацрада з питань телебачення і радіомовлення вирішила подавати до суду на цей канал, через вміст програм і попросили вийти в етер. А я практично нікому не відмовляю… Очевидно, вони очікували, що я буду заперечувати проти рішення Нацради, бо я це робив щодо деяких інших телеканалів. В мене інший погляд на те, як цьому треба давати раду. Але коли мене увімкнули в етер, я їм кажу, що ви маєте радіти, що так сталось, бо це вже крок вперед в порівнянні з ZIKом і іншими. Бо коли тих закривали, то скільки було заяв, що от якби це було зроблено через суд … От тут робиться через суд, але ті, чиї інтереси це зачіпає, все одно не задоволені.

А що не так з закриттям цих телеканалів?

Андрій Куликов: Коли ми з Тарасом Шевченком, нинішнім заступником Міністра культури, обговорювали ці закриття, він каже, що в Україні є достатньо кваліфікованих юристів, щоб обґрунтувати як законність, так і незаконність закриття. Це я до того, що коли ми хочемо протиставити ворожому, або такому, що нам не подобається, впливу, то треба пропонувати кращий продукт, ніж той, який ми хочемо забрати з ринку.

Якщо мене запитати, чи я за те, щоб тих каналів не було в етері? Я би сказав – так. Але за рахунок того, що «Перший Західний», «Еспресо», чи хто завгодно, виробляє інший продукт, на який приходить аудиторія.

А як щодо політиків у медіа? Ви знаєте все про них?

Андрій Куликов: Я знаю не все. І, звісно, я не знаю про випадки, коли мене використовували. Про деякі я знаю, а про деякі – навіть здогадуватись не можу. Наприклад, ми хочемо залучити промовця, який представляє інтереси партії, її генеральну лінію, та ще й є цікавий глядачам. А нам кажуть,  що вони виставлять ту і ту людину.  Ми їм у відповідь кажемо, що нам потрібна інша людина, а вони – «або так, або нія». Я пригадав приклад. Був в Партії регіоні такий діяч Володимир Олійник, під час Революції він був активним ходаком від них: туди,сюди, у Шустера, Кисельова… Але нам – не треба. А вони кажуть – ні, тільки він. І це – використання мене. Бо я хочу, щоб моя програма вийшла до етеру, я змушений погоджуватись… Хоча їм не бракувало людей. В того ж Шуфрича, попри його, перепрошую, «прибамбаси», був значно людяніший образ саме тому, що він міг реагувати… Це брак довіри до аудиторії. Їм потрібна людина, яка буде казати те, що вони наперед будуть знати.

Той час, який ви описуєте, Партія регіонів була партією влади. Зараз у нас – інша партія влади. Чи змінилось ставлення до журналістики і ЗМІ? Чи зараз журналісти більше впливають на владу?

Андрій Куликов: По-перше, я не вважаю, що завдання журналістів – впливати на владу. Ми маємо впливати на суспільство тою мірою, якою суспільство впливає на нас. І у взаємодії наших впливів виникає вплив на владу, який іде не від нас, а від суспільства.

 Чи нинішня влада зважає на позицію спільноти журналістів менше чи більше?

Андрій Куликов: За моїми спостереженнями, не менше і не більше. А якщо спробувати визначити – то, здається, трохи менше. Приклад. Під час виборчої кампанії нинішнього президента, я написав, принаймні, 17 листів до їхнього штабу з проханням допомогти з інтерв’ю з їхнім кандидатом. На що я, або не отримував відповіді взагалі, або отримував ухильні відписки. А наприкінці отримав таку відповідь: «зважаючи на те, що у нас більше 300 заявок на інтерв’ю, ми вирішили до 1 туру нікому спеціальних інтерв’ю не давати». Ну, ок. Але наступного дня я отримую циркуляр з того самого штабу, де було написано: «дивіться на каналі «Україна» ексклюзивне інтерв’ю Зеленського». Це приклад того, як ставляться до журналістів.

[media=1264]

В таких випадках, коли спікер, якого ви активно запрошуєте, з‘являється на інших каналах, ви відчуваєте образу, ревність?

Андрій Куликов: Ні. Я відчуваю прикрість. За те, що вони можуть так поводитись з людиною, яка представляє певну частину аудиторії.

Одразу після президентських виборів, один з команди президента сказав, що тепер їм медіа не потрібні, бо вони самі медіа і самі спілкується з народом. Ви відчуваєте, що сьогодні медіа не потрібні владній команді?

Андрій Куликов: Я так не думаю. Думаю, що це була заява, щоб привернути до себе якомога більше уваги. Це – розрахунок. Це – не запаморочення від успіху. До речі, за моїми, гідних довіри джерелами, вони не розраховували на перемогу Зеленського спочатку. І вся кампанія Зеленського була репетицією до парламентських виборів, на яких вони справді планували отримати відчутну більшість. Але коли вони побачили, яка йде реакція – тоді вони вже доклали зусиль.

І ще одне. Оте, в якій формі Зеленський дає свої прес-конференції – це продовження традицій, які існували за Януковича і Порошенка. Коли до розмови запрошують двох, трьох, чотирьох обраних, для того, щоб створити між ними певні відносини, щоб вони одне одному заважали і президент, відповідно, міг ними маніпулювати.

Був же приклад медіа-брифінгу, тривалістю 11 годин, де було більше, ніж 34 журналістів, однак конструктиву було не більше.

Що робити, коли вас запрошують на такий формат до президента, і ви розумієте, що це робиться, щоб зманіпулювати, чи зрежисерувати такий брифінг?

Андрій Куликов: Все одно йти і намагатися зробити все, що тобі до снаги. Це тренування на майбутнє.

Ви очолюєте Комісію з журналістської етики. Вона вже працює більше 20 років. Дивують  форми винесення рішень: дружнє попередження, заява, і публічний осуд. За ці каденції, що ви очолюєте, яких форм було найбільше?

Андрій Куликов: Дружнє попередження – приблизно 50% з усіх питань. Ну може… 60%.

Як це працює? Який практичний наслідок тих рішень?

Андрій Куликов: Зараз – ще дуже малий, я би сказав. Але я впевнений, що нічого безслідно не минає. Я пригадую власні помилки, які 20 років тому мені видавались не вартими уваги. Ну, пошкодував, забув. А за 15-20 років ти згадуєш і розумієш, що насправді на цій помилці ти дуже багато навчився. Якщо зараз хтось ігнорує дружні попередження, людські осуди – вони все одно про це знають. І коли набереться критична маса – вони про це згадають.

[media=1266]

Це апеляція до професійної совісті людини?

Андрій Куликов: В тому числі. І до нашої пам’яті особистої і колективної.

В травні Комісія журналістської етики оголосила осуд журналісту одному з центральних каналів за ксенофобські і дискримінаційні висловлювання в ефірі. У відповідь телеканал вас  «потролив», сказав, що ніхто не скаржився. Журналіст працює далі. І який вплив комісії на конкретну ситуацію?

Якщо ви ставите мені таке питання – значить вплив є. Глядачі вашого каналу та слухачі вашого радіо вже про це дізнались. Так що не варто очікувати негайного і потужного ефекту.

Ви за 20 років роботи комісії бачите ефект такого внутрішнього саморегулювання?

Андрій Куликов: Я би за 20 років не говорив, бо змінюється і склад комісії, і порушники, і аудиторія. Цього року ми отримали навіть подяку від того телеканалу чи газети, про які ми писали, бо люди самі усвідомлювали, що це є корисно. Був навіть випадок, коли головна редакторка районної чи міської газети з Херсонської області сама скерувала нам публікацію, до якої вона була причетна, з проханням висловитись про те, наскільки там велике було порушення.

Тобто, комісія це такий собі третейський суддя, або моральний авторитет…

Андрій Куликов: Ну знову ж таки, хто такі моральні авторитети? Коли зароджувався Народний Рух, то до них опоненти висували багато претензій, на зразок:  хто вам дав право називатись народним? Який народ? На що відповідь була дуже проста – ми так назвались. Я би не казав моральні авторитети, я би сказав, що це – професіонали достатньо високого рівня, щоб мати судження, яке можуть поважати.

А якщо до комісії звертається Нацрада з питань телебачення і радіомовлення з проханням висловити своє судження про той чи інший випадок? І пізніше Нацрада планує використати ваше рішення як підставу для свого рішення з конкретними наслідками – це вписується в завдання комісії?

Андрій Куликов: Це дуже дискусійне питання. Ми якраз про це мали суперечки в середині комісії. Ми не можемо передбачити, що це обов’язково буде зроблено, але можна припустити, що це може бути зроблено. Тоді ми намагаємось уникати таких справ. Але іноді виникає збіг, що ми самі хочемо висловитись з певних питань. От коли з’явилось інтерв’ю Гордона з Поклонською, Стрєлковим. Я вважаю, що розмовляти з такими людьми можна, навіть треба. Але ми маємо претензії щодо тону, в якому було проведені ці інтерв’ю. Так, ми висловились. Якщо хтось хоче використати це в інших цілях – що тут зарадиш….

Як визначити, з якою тональністю журналісту проводити інтерв’ю з такими, як той же Гіркін?  Це ж суб’єктивна історія…

Андрій Куликов: Мені здається, що для того, щоб повністю відповісти на це питання, треба, щоб всі хто зараз нас дивиться, передивились три години з гаком неймовірно довгого інтерв’ю. Якби це не Гордон з Гіркіним говорив, я би на 30 хвилині це точно вимкнув. І коли про заколот,  про терористичні бої, які вели до загибелі людей, розпитують з усмішкою, і коли кажуть: «ви ж – така популярна людина» або «ви ж маєте таке значення для цієї історії» – це неприпустимо.

Це ваша суб‘єктивна оцінка, чи є якісь критерії, за якими можна це визначити?

Андрій Куликов: Я вважаю, що ми можемо сформулювати це так: якщо інтерв’ю чи інший матеріал, опубліковані в такому дусі, що може заохочувати для відтворення тих шкідливих дій, про які йдеться – це вже є непрофесійно, аморально, несумлінно.

З точку зору цінності для аудиторії: таке інтерв’ю важливе для аудиторії?

Андрій Куликов: Я вважаю, дуже велику цінність має. Але ця цінність зменшується, передовсім, тоном, яким було проведено інтерв’ю. По-друге, величезним обсягом інтерв’ю. Але в тому сенсі  ми з вами, і ті, хто по той бік екрану – маємо право знати. Іноді ми маємо обов’язок знати. І наш обов’язок – щоб люди дізнавались важливе.  І якщо ми отримаємо докази, або твердження про те, що це фінансувалось з Росії, чи Гіркін заходив звідти, зброя була звідти – це те, що нам потрібно знати.

Ще одна історія. Це рекламні площини політика Мураєва з гаслом «Це – наша земля». Ми б про це не говорили, якби не маленьке посилання внизу – «ми про це обговоримо на телеканалі». Це історія про канал і журналістику, чи про політику? Вона може бути предметом розгляду Комісії з журналістської етики?

Андрій Куликов: Я – не впевнений. Мені здається, що є агенція, яка розглядає питання зовнішньої реклами. Це не про журналістику, скоріш за все. Щодо Мураєва, я за ним давно спостерігаю. Cвого часу я зробив такий прогноз, що він, Оксана Сироїд і Олексій Рябчин обов’язково будуть нашими прем’єр-мінстрами. В певний період і за певних обставин. Тому що в кожного з них є необхідні для певних історичних моментів якості.

Хтось захоче поставити Мураєва прем’єром?

Андрій Куликов: Комусь йдеться про швидке нарощування економіки, комусь йдеться про те, щоб втримати громадянську згоду в країні. Комусь йдеться про те, щоб налагодити роботу урядових інституцій, а потім поставити свою людину. Мені здається, що кожен з них може свої функції виконати.

В нас був такий приклад, в 2007 році, коли Ющенко підписав перемир‘я з регіоналами і Януковичем. Тоді це не спрацювало.

Андрій Куликов: Ви маєте на увазі прем’єрство Юрія Єханурова? Дуже багато людей, які працюють в галузі державної політики, досі згадують Юрія Єханурова як найкращого прем’єр-міністра за всю історію України. Принаймні, він ніколи не конфліктував із президентом.

Це хороша якість для прем’єра?

Андрій Куликов: Іноді. Я наведу свій приклад. От невдовзі після приходу Зеленського до влади, був дуже важливий економічний форум в Маріуполі. Мене запросили модерувати цей форум. При чому запросили люди з Кабінету Міністрів, який тоді очолював Гончарук. І там виявляється, що працюють насправді дві команди. Одна – від Кабінету Міністрів, яка зацікавлена в успіху форуму, щоб там було про економіку, інвестиції. І друга – з Офісу Президента, яка зацікавлена в тому, щоб це був гарний телепоказ.

 Є такі персонажі, яких би ви ніколи не запросили на ефір?

Андрій Куликов: Не знаю…

Путін?

Андрій Куликов: Не цікавий. Він все сказав в статті про те, що ми з росіянами один народ. Для мене – це все.

Медведчук?

Андрій Куликов: Запросив би.

Янукович?

Андрій Куликов: Точно запросив би.

Чи існує шлях з журналістики в політику, а потім назад в журналістику?

Андрій Куликов: В Сполученому Королівстві та США – так, це доведено. В Україні – ні.

Ви перекладаєте рок-пісні. Який ваш улюблений рок-гурт?

Андрій Куликов: Slade.

Вікторія Прихід, підготовлено за матеріалами «Першого Західного»