Інтерв'ю

Документальну кінострічку про простого українського фельдшера, який до останнього рятував своїх побратимів у Донецькому аеропорту створили ТРК «Перший Західний» спільно з Будинком воїна у Львові. Молодший сержант 80-ої окремої десантно-штурмової бригади Ігор Зінич, з позивним «Псих», захищав термінал з 17 грудня 2014 року до 20 січня 2015 року. Він загинув від ран після підриву терміналу російськими найманцями.

Авторка і сценарист фільму Ксенія Клим та режисер Василь Яворський розповіли, як зустрічали їхній фільм на батьківщині Героя, в Рокитному на Київщині, та згадують, як працювали над створенням стрічки.  

На початку вересня у вас відбулась презентація фільму на батьківщині Ігоря Зінича в місті Рокитне. Як там сприйняли фільм про свого земляка?

Ксенія Клим: В Рокитному ми були якраз в день народження Ігоря – 6 вересня. В цей день йому мало виповнитись 32. Напевно, ця поїздка в Рокитне, до його батьків, брата була найвідповідальнішою для нас. Коли я спілкувалась з його мамою, вона сказала слова, які мене дуже зачепили. Я її запитала про те, як раніше святкували день народження Ігоря? А вона відповіла: «Завжди в нас багато людей в цей день збиралось, – далі така пауза… – Але сьогодні зібралось найбільше».   

Прийшло, дійсно, дуже багато людей, попри карантин. В залі навіть стояли. Були і діти зі школи, і старші люди. Хоча це був будній день, але зал був повний.

Фільм викликає емоції і сльози, він викликав їх і в цих людей. Після презентації одна жінка з Рокитного підійшла до мене і каже, що дуже корисно такий струс емоцій робити, бо ми все частіше забуваємо про війну. І справді, у нас є інстинкт самозбереження: щоб не жити тільки цими воєнними трагедіями, ми забуваємо їх. Але попри це, ми забуваємо не тільки про подвиг, ми починаємо і до ветеранів ставитись буденно. Так не має бути. 

Василь Яворський: Реакція в Рокитному не особливо відрізнялась від реакції в інших містах. Для людей, які пропускають такі теми через себе – не важливо, де народилась ця людина: в Харкові, Криму, чи Рокитному. Тобто, це такий самий українець, такий самий побратим, як і інші, тому реакція в людей є однакова, що тут на Львівщині, що там в Рокитному. Так, там були люди, які знали Ігоря близько в житті. Їхнє сприйняття – трохи інше, навіть інше, ніж наше сприйняття. Вони його бачили з іншого боку, а в фільмі вони побачили те, чого вони не знали про нього. Хоча були і такі, які не чули про нього – реакція була різна.

[media=1475]

Готуючи програму «Історія Героя» ви бачили десятки історій воїнів. Чим вас вразила саме ця історія кіборга? Чим зачепив Ігор?

Ксеня Клим: Тим, що це був звичайний простий хлопець, не офіцер, який вчився військової справи.

Всі, хто про нього говорив, згадували його з посмішкою, з таким щирим теплом. Тобто, про цю людину ніхто не казав, що ну, мовляв, так сталось. Він був звичайним фельдшером, медбратом, але не маючи досвіду, робив неймовірні речі. Наприклад, воїну Ігорю Римару, тяжко пораненому Ігор зумів йому вставити трубку в горло і тримав його ще 1,5 доби при житті. І коли його доправили в госпіталь в Дніпро, медики дивувались тому, як професійно він спрацював. Ще одному герою Ігор врятував життя, коли куля попала в легеню і вона вже складалась, він вставив підключичний катетер і Федір вижив, повернувся додому і згодом став ще батьком двох дітей.

Василь Яворський: Ігор – з ряду героїв, які просто йдуть до кінця, при цьому маючи вибір. Ігор міг врятуватись, покинути термінал багато разів. Він мав абсолютні підстави звідти вийти, але залишився з побратимами. Це подвиг людини, яка добре робить свою роботу і робить до кінця.

Найскладніше – спілкування

Що для вас було найскладнішим в роботі?

Василь Яворський: Тут важко сказати, бо є різні складні моменти. Є складні технічні моменти: наприклад, з 5 годин відібраних інтерв’ю, зробити годину. Далі – це знайти відеоматеріали, щоб історію якось ілюструвати. Але це технічні нюанси. Є складнощі іншого типу: моральні. Слухати матерів, які говорять про своїх дітей, яких вони втратили – це дуже складно. І порівнювати технологічні моменти і емоційні, мабуть, не варто.

[media=1477]

Людина, яка, напевно, найкраще знала Ігоря – це його мама. Як вам було з нею спілкуватись ?

Ксеня Клим: От зараз згадую і… сльози на очах. Ми спілкувались з нею, як мама з мамою, бо мій син теж на війні – ми дуже розуміли одна одну. В 2014 році мій син вчився в ліцеї імені Героїв Крут. Коли мене хтось питав, чи я не боюсь, що син потрапить на війну – я всім говорила і щиро в це вірила, що війна скоро закінчиться. Так не вийшло. Але ніколи не виникало бажання його зупинити. Я вірю в Бога і вірю, що молитвами ми його вбережемо. Так само мама Ігоря – дуже віруюча людина і це їй допомагає. Вона по-іншому дивиться на все, що відбувається. Я не формулювала їй навіть питання, це була розмова двох мам. Навіть в фільмі вона каже: «Я вам як мама кажу: не буває життя до і після. Ця рана назавжди залишається». 

Василь Яворський Мама – надзвичайно сильна жінка. Вона вразила своєю силою.  Втратити дитину, і мати переконання, що вона б не зрозуміла, якби син вийшов звідти, залишивши поранених побратимів самих. От ці слова мені дуже запали. Я їх чув, готуючи фільм, напевно, сотні разів. Але кожен раз йдуть мурашки по шкірі.

Історія Ігоря дуже щемка: там багато моментів, коли важко стримати сльози. Як ви давала собі раду, коли треба працювати, а не можеш через емоції?

Василь Яворський: Як? Йдеш перекурюєш, дихаєш повітрям, береш себе в руки – працюєш далі. 

Ксеня: Я не сприймаю цей проект, як роботу. Це є частиною мого життя. Відколи почалась війна, мене постійно рвало туди на війну, воювати. Але потім подумала, що моєму молодшому сину було лише 4 роки, старшому – 15. Тому я почала їздити туди як волонтер.  Але за 20 років журналістської роботи, можу сказати, що цей проєкт про героїв для мене – найважливіший і найближчий мені.

Чи важко було розговорити побратимів Ігоря: наскільки охоче вони розповідають про ті події?

Ксенія Клим: Василь мені інколи говорить, коли треба когось розговорити –  ну ні, то  тільки ти зможеш. Мені з ними легко, вони відкриваються, вони плачуть, і я з ними. Просто з багатьма з них ми познайомились на війні. Я до 2017 року мала понад 30 поїздок на Схід як волонтер. І вони мене сприймають швидше, не як журналіста, а як волонтера. Тому мені було простіше. Деколи вони говорили такі речі, які нікому до того не розповідали.

Ці побратими – теж герої, про кожного з них можна окремо робити фільми. Наприклад, унікальний Тарас Колодій, який був в полоні 2 роки. І найважче було виловити для зйомок саме його. Він був останній з тих, кого ми записували. Він дуже скромний. Інші хлопці себе якось відстоювали, а він – завжди в сторонці. Мабуть тому був в полоні аж 2 роки.  

[media=1474]

Формат фільму

Як ви знайшли останнє відео з Ігорем, де він кілька секунд розмовляє з журналісткою? Ті кадри проходять лейтмотивом через весь фільм.

Василь Яворський: Воно йшло по всьому фільму тому, що це єдиний запис Ігоря, який ми знайшли в доступі. Тобто, якщо фото ще якісь є, то це відео – єдине, яке ми віднайшли. Він потрапляв у якісь сюжети новинні, але десь виникав на задньому плані, але це не було зрозуміло, що це він. І ці матеріали часто були такої низької якості, що їх використати було неможливо. 

Розкажіть, будь ласка, про сам формат фільму. Він побудований на прямій мові героїв, без закадрового тексту. Це був такий задум?

Василь Яворський: Історія почалась, ще коли ми тільки починали  робити проєкт «Історія Героя» і говорили про бачення проєкту. Спершу схилялись більше до студійного інтерв’ю, але таких проектів на каналі було достатньо, тому я запропонував, щоб залишити в кадрі тільки героя. Щоб ми не робили якихось оціночних суджень, викривлень ситуації, додавання чогось від себе. Це – прямий текст, який говорять люди. Ми його лише коротимо, чи перекомплектовуємо, щоб він був більш легшим для сприйняття. Тому, що бійці є різні, говорять по-різному. Виходячи з цього, ми почали робити проєкт «Історія Героя». І фільм мав би бути, так би мовити, продовженням цієї історії. Тобто, це повинно було бути цій же стилістиці.

Ксенія Клим: Мені, не як журналісту, а як людині, яку болить, треба було, щоб все було просто і не фальшиво. Нам вдавалось вивести хлопців на щирість. Це викликає в глядачів довіру і виглядає природнім. Історію Героя ми так і робимо, без закадрового тексту. 

Впродовж всього фільму використовується  спецефект у вигляді снігу. Це теж символічна ідея?

Василь Яворський: Сніг, пилюка тому, що всі події відбуваються в терміналі в січні 2015 року. Це був період досить великих морозів, снігів. Плюс пилюка самого терміналу від постійних обстрілів. Тобто, задум був, так би мовити, надати таку атмосферу.

Чи після перегляду фільму виникає у вас бажання щось переробити, щось додати?

Василь Яворський: Так. Він був зроблений на емоціях, досить швидко. І дивлячись зараз, звичайно, багато речей хотів би поміняти: переставити щось місцями, деякі синхрони забрати, додати інші, які не увійшли в фільм. Але це був би зовсім інший фільм. Він такий, який він прийшов вперше. 

Все дуже важливе – воно все одно потрапило у фільм. Єдине: в фільмі ніде не акцентовано на релігійних переконаннях Ігоря тому, що я і Ксеня вважаємо, що релігійні переконання тут – ні до чого. Так є важливий момент, що він не стріляв, бо він протестант і він не може вбивати людей. Але зброю до рук він брав. Він стріляв на полігоні. Він мав свій автомат, за ним була зброя закріплена. Але тут питання: він не стріляв через переконання, чи він просто не мав часу, бо в нього було багато своєї роботи медика – він рятував життя. Його зброя – це медичний ранець, бинти, знеболювальне, його знання.

Ксенія Клим: Дуже хотілося б додати ще волонтерку Кроху. Про неї згадується в фільмі. Але можливо, через брак часу: в нас було тільки 3 місяці, ми її не змогли вмовити.

Важливість фільму

Фільм виклали в мережу, його можна знайти на сайті «Першого Західного». Чому варто подивитись цей фільм?

Ксеня Клим: Щоб зрозуміти для чого люди приходять в цей світ. Приклад Ігоря – це щось неосяжне для простої людини. Але і необов’язково робити аж так. Можна знайти свою нішу, своє місце, щоб долучитись до боротьби, до перемоги, до якої ми йдемо вже восьмий рік. Для того, щоб зрозуміти ціну того мирного неба.

Василь Яворський: На сьогодні ми програємо війну не так у військовому плані, скільки у інформаційному. Ми програємо розуми людей. Зараз є проблема в патріотичному вихованні людей. Я, як людина радянської доби,  пам’ятаю зомбування нас піонерами, героями,  не існуючими подвигами радянських воїнів. Навіть на нас, тих, хто живе у Львові, діяли ті пропагандистські речі. Зараз ми, маючи реальних героїв, реальні історії, приклади для наслідування – ми не проводимо патріотичного виховання. До сучасної молоді важко достукатись нудними лекціями, книжками тому, що ера пластмасових коробочок – надто сильна. А от  показувати фільми, готувати до їх сприйняття через, наприклад, виступив кіборга, волонтера, які знають про війну не з розмов  – це може мати якийсь вплив.  Це покоління ми вже не маємо права втратити.  

Фільм можна переглянути тут.

 

Розмовляла Вікторія Прихід