Інтерв'ю

Богдану Луцю 16 років, – він дає концерти у Дзеркальній залі Львівського оперного театру, перемагає у європейських конкурсах та виступає серед кращих скрипалів світу. У програмі «Люди» на «Радіо Перше» хлопець розповів про любов до музики, досягнення та мрії.

– До ефіру ви сказали, що захворіли перед концертом у Дзеркальній Залі (концерт відбувся 20 вересня). Як все минуло, на вашу думку?

– Від початку підготовки до концерту все було супер, прекрасно сплановано, я був переконаний, що мине усе чудово. Але за день до концерту почав себе погано почувати – паморочилося в голові і мав температуру. Але у такі моменти пріоритетом стає те, що саме я виношу на сцену. Для мене найголовніше у музиці – сама музика. Я хочу донести до слухачів ідею музики, ідею твору. Дуже переживав, щоб «не переграти руки» – щоб не затислися м’язи. Чув від друзів, що це жахливий досвід. Мені пощастило цього разу, бо найчастіше люди переграють руки, маючи температуру. Навіть 37 – і вже не бажано грати, а тут концерт, зовсім інші переживання. Мій дух мене підтримував, бо я грав музику, говорив до людей і це для мене найважливіше. А після концерту я себе чудово почував. Музика полікувала

– Вам 16 років, це така юність на межі з дитинством. Ви вже переможець різноманітних конкурсів і володар премій в Україні і Європі. Відколи ви захопилися скрипкою?

У дуже ранньому дитинстві. По телевізору бачив цей інструмент – у мультиках чи фільмах – і мені завжди було цікаво як це працює. У 6-7 років вирішив, чому б не спробувати музику. Пам’ятаю, прийшов до мами на концерт (моя мама працювала в музичній школі), побачив інструмент і просто вийшов на сцену – дитяча безпосередність. Скрипка лежала у футлярі, а я взяв, щось почав скрипіти. Але мама розказує, що я почав грати прекрасно. Цей момент – коли глядач на тебе дивиться і слухає, – мене зачепив одразу і я зрозумів, що люблю це.

[media=1847]

– Розкажіть про навчання грі на скрипці, скільки це займає часу, на що його ще вистачає?

– Більшість часу зі мною займалася мама (вона піаністка і джазова співачка). З 6 до 9 років мама більше контролювала мене. Я не дуже пам’ятаю, що грав. А з 9 років я вже починав усвідомлювати, що мені потрібно грати нові твори, займатися, щоб руки були у формі. Зараз я займаюся сам, оскільки це мені дає величезну насолоду, бо музика – прекрасна.

– Окрім того, що тримати у формі руки, що ще важливо для того, щоб грати на скрипці?

– Однозначно – музичний інтелект. Музична література, сольфеджіо допомагають артисту. Дуже важливо знати про що музика, ким написана, у який період.

– Чи з сусідами вдавалося жити мирно, тренуючись гри на скрипці?

– Скажімо, вони не надто вдоволені були. Хоча, насправді, наші сусіди досить гуманно ставилися до моєї гри. Хоча, траплялися і сварки та нерви. Колись навіть були конфлікти з поліцією. Коли став дорослішим, то пояснював, що мушу тренуватися, мушу грати.

Деколи займаюся з сурдиною – ця річ надягається на підставку скрипки та сковує її вібрацію і звук стає, як писк комарика. Але без неї комфортніше.

[media=1849]

– Чи бували дні, ще можливо, коли ви були молодшим, що не хотілося братися за скрипку, а хотілося гратися і бути дитиною.

– І досі трапляються такі моменти. Здається, це більше дурість юнацька. Пам’ятаю, як виходив пограти на свіжому повітрі на балкончик, а в дворі мої друзі ганяють футбол, дівчата, а я просто стою і займаюся. Зараз відчуваю, що в мене є якась місія, що можу щось донести людям, сказати, заграти щось. Я дуже лінивий, тому бажання нічого не робити виникають у мене досить часто. Насправді, вони дуже заважають, але стараюся справлятися. Мама дуже допомагає справлятися з цим.

– Якби не скрипка, що обрали б і чи музикант має бути голодним, як про художників говорять?

– Напевне, рояль. Якщо не музика, то, можливо, бізнес сфера. Вона мені цікавіша, ніж, наприклад, математика.

У мене постійний голод до прекрасної музики, до нових творів, до самовдосконалення.

– Пам’ятаєте свій найперший концерт і емоції?

– Академконцерти мало пам’ятаю. Є записи, але які в мене були думки, чим я тоді жив – не пам’ятаю. Коли грав у нашій львівський філармонії – пам’ятаю очі публіки, направлені на мене – це таке задоволення. Навіть не у плані его, а тому, що люди прийшли послухати і оцінити мою роботу. Неймовірне задоволення говорити з людьми.

– Наскільки емоції на конкурсі відрізняються від емоцій на концерті?

– Конкурси – це складна тема. Мій перший конкурс був у Львові, я двічі брав у ньому участь, бо був малий. Концерт – це як сповідь музиканта. Який би твір не грав, про яку епоху не говорив би, є відчуття, що вас чекають. А конкурс – це змагання. І моя гра на концерті і на конкурсі дуже різниться.

[media=1848]

– Який концерт чи конкурс був для вас найбажанішим?

– Найбільш відповідальні концерти в мене вдома, у Львові – у філармонії чи навіть у школі. Я граю для людей, які мене знають, для важливих людей. Не важливо, скільки людей сидить в залі, для мене завжди це відповідальність. Мені було 11 чи 12 років, я грав концерт Моцарта у філармонії. Це був мій перший концерт Моцарта. У нього п’ять концертів загалом, але грати Моцарта – це досить складне завдання. Особливо з оркестром і коли малий. Тоді я був дитиною і безпосередність випирала з мене. У більшості я хвилювався за 5 хвилин до концерту, а потім все було добре.

– Як себе налаштувати, щоб зникло хвилювання?

– Дуже важливо слідкувати за диханням. Якщо його не контролювати, дуже важко опанувати себе. Я хвилююся завжди, навіть, коли виходжу грати до мами на кухню, але завжди за ціль – грати музику. Я стараюся виходити на сцену більше, як священик, а не як рок-музикант. Священики – це ті, хто доносять зміст. Бо хвилювання, яке заважає грати – воно дурне: що подумають про мене інші, як це все буде… Це затискає, але якщо поставити ціль – воно зникає.

– Зараз ви навчаєтеся в Швейцарії? Як ви туди потрапили?

– Навчаюся в Міжнародній Академії Є. Менухіна. Два роки тому мене туди запросив на навчання професор Олег Каськів, у якого я зараз навчаюся. Для мене це було фантастично. Три місяці навчаюся в академії, а потім два тижні у Львові. Можливостей у мене дуже багато, ми постійно граємо концерти з відомими музикантами, нам дають майстер-класи величезні люди у музичному світі. Ця академія – прекрасне місце. Різноманітні дуети, камерна музика, – ця академія відкриває багато спектрів студентові. І відкрила в мені.

– Перемагаючи у конкурсах, навчаючись у такому закладі, наскільки є ймовірність підхопити зіркову хворобу?

Дуже велика. Я дуже боюся цього. Не хочу бути пихатим. Завжди ставлю в пріоритет музику, бо це найчистіше, що є в нас на цій планеті. Музика завжди мене підтримує. Я усвідомлюю, що далеко не ідеальний і мушу багато вчитися, але якщо ставити на перше місце музику і ноти, тоді зіркова хвороба зникає, бо ви працюєте і йдете кудись.

– Які і чиї слова підтримки для вас найважливіші?

Постійно моя мама говорить: «Розслабся і грай музику». Колись ця фраза мене смішила, а потім я почав над нею думати.

Пам’ятаю виступ Василя Заціхи і його слова: «Думай більше». Після того все дуже змінилося.

– Наскільки для вас важливо чути похвалу і як сприймаєте критику?

– Приємно, якщо хвалить вчитель чи близький друг. Я дуже відчуваю щирість і помисли людей. Але це дуже приємний бонус, і для мене це, звісно, важливо. Коли люди кажуть, що винесли щось з концерту, чи я їх якось зарядив – для мене це найважливіше.

Критику? Об’єктивно. Сам до себе ставлюся критично, навіть тоді, коли граю добре. Мені завжди цікаво послухати запис, бо збоку краще чути.

– Чи може під час концерту підвести інструмент? Чи до скрипки має бути особливе ставлення?

– Скрипка – це як людина. За нею дуже важливо доглядати, періодично чистити, протирати. Важливу роль відіграє футляр, який тримає температуру. Колись в мене був лляний футляр, у ньому дерево ставало вологим. Коли дерево намокає, тоді змінюється звук. А якщо є проблеми зі звуком, або шкрябнув інструмент, потрібно нести до майстра. У Львові є дуже багато класних майстрів.

– Чи є якісь підводні камені, які заважають музиканту?

– Дуже образливо, коли посеред концерту в когось падає чи дзвонить телефон, або хтось починає кашляти. Тоді виникає відчуття, що глядач не дуже сконцентрований на тому, що я доношу.

– Чи є у вас кумир і яка у вас найбільша професійна мрія?

– Дуже довгий час мене надихав Максим Венгеров – музикант світової слави. Але зараз я звернувся до творчості минулих років. Наприклад, Леонід Коган, Даниїл Шафран. У ті часи чомусь люди були сконцентровані на тому, що музика говорить, а зараз, на жаль, музика перейшла у бізнес сферу. Я проти копіювання. Але в нашій сфері мати кумира – це добре, це той, хто надихає і виховує музичний смак.

Я би дуже хотів отримати свободу соліста, щоб доносити ідею музики. Хотів би мати свій оркестр, бути диригентом. І дуже хотів би змінити ці неправильні, на мою думку, рухи, які спостерігаються – перетворення музики в бізнес.

Розмовляла Дар’я Бура