Інтерв'ю

Вони завжди на передовій в боротьбі за життя. В умовах пандемії вони стали новими героями нашого часу. Як змінюється професія лікаря, чи легко бути молодим спеціалістом, і з якими проблемами мають справу ті, хто надають першу допомогу –  про це лікар швидкої допомоги Ігор Марчук.

Пане Ігоре,  ви є з родини медиків: у вас і батько – лікар, і мама є лікарем. І ви теж обрали непросту професію. Розкажіть трохи про себе.

Ігор Марчук: Так, мої батьки – лікарі. Батька, на жаль, вже немає. Тому вибравши цю професію, я вже знав, що це за фах. Ця професія – саможертовна, в якій потрібно постійно розвиватись, йти до чогось нового, інколи при цьому витрачаючи свій час, своє здоров’я, кошти –  інакше не можна стати професіоналом.  Ми, лікарі швидкої допомоги – яких найбільше очікують.  Ми є еталоном надання допомоги на місці.

Коли ви їдете на виклик, ви не знаєте, що вас там очікує –  як вам вдається швидко зорієнтуватись? Це – не планова операція, коли ти можеш підготуватись, почитати про це в книжці. Тут треба робити все швидко, бо є ризик втрати життя.  

Ігор Марчук: Ми всі називаємось лікарями невідкладних станів. Це – досить унікальна спеціалізація. Виходячи на чергування, ми не знаємо, ким ми сьогодні будемо. Ми можемо бути акушером-гінекологом, педіатром, дитячим інфекціоністом, а можемо бути кардіологом-реаніматологом. Коли приходить виклик, ми знаємо лише про причину виклику: проблеми з серцем, з диханням, приблизну кількість років, прізвище, і все. Приїжджаючи, ми мусимо зорієнтуватись і ефективно надати допомогу. Дуже часто ми не знаємо, чи зможемо допомогти цій людині, але ми працюємо. Основне – робити все правильно. Зрозуміло, що ми працюємо з критичними станами, і врятувати всіх є неможливо. Порятунок і ланцюг життя залежить від дуже багатьох факторів. Передовсім від швидкості звернення, від надання домедичної допомоги на місці, від швидкості приїзду бригади і  кваліфікованої медичної допомоги. Ланцюг – великий, але якщо ланцюг буде працювати чітко – хворий має великий шанс на життя.

А чи маєте значення у вашій роботі вік? Тобто, важлива енергійність, швидкість, чи, навпаки, це має бути великий досвід?

Ігор Марчук: Молодий – не означає поганий. Молоді, швидше, є більш уважні до хворого. Можливо, через відсутність нашого великого досвіду, ми боїмось десь помилитись, десь щось не допитати, десь  щось зробити не так. Через те, ми, молоді – більш скрупульозні в своїй роботі. Але є стереотипи, і  часто буває, коли на виклик приходить молода бригада, пацієнтка 70-80 років, з досвідом спілкування з лікарями швидкої,  чекає, коли зайде лікар, не розуміючи, що лікар вже біля неї. В нашій роботі багато залежить від навиків, від знань, і оперативності в роботі, і інколи навіть від фізичної витривалості.

Ми часто не усвідомлюємо цінності свого життя: ми ризикуємо чимось, ми надіємось, що ці ангели зі 103 прилетять швидко, щоб нас рятувати. Ваша робота не переходить в рутинність?

Ігор Марчук: Кожен хворий є унікальним. Інколи здається, що це вже рутина, ми вже там сто разів були, але приїжджаємо, а там – щось нове і треба думати… Ніколи не треба хворого ставити на конвеєр.

[media=1055]

А ось цей «ковідний» період дуже вніс корективи в вашу роботу?

Ігор Марчук: Зараз вже пройшов рік «ковіду» і люди трохи змінили думку про лікарів швидкої і лікарів загалом. У нас було багато шаблонів: «молодий лікар – поганий», «всі лікарі -погані»,«лікарі – корупціонери» і т.д.  А зараз вже розуміють, що ми надаємо допомогу, приїжджаємо у будь-яких ситуаціях, ризикуючи своїм здоров’ям, здоров’ям близьких, бо ми ж також можемо принести цю інфекцію додому. Здається, щось змінилось в позитивну сторону. Краще до нас почала ставитися і держава, на мою думку. Ми стали професією номер один.

Як ви обрали такий напрям? Ви вчились спеціально, щоб стати лікарем швидкої допомоги?

Ігор Марчук: Ми вчимося загальної медицини довгих 6 років. І це, дійсно, непростий час. Але водночас студентські роки є найбільш щасливими в житті кожної людини. Далі ми починаємо інтернатуру, ми вже є ближчими до пацієнта, ми вже допомагаємо пацієнту, але ми все одно не несемо ще такої відповідальності. Вже коли ми починаємо працювати самостійно, тоді ми точно починаємо розуміти, що таке фах лікаря і що таке відповідальність.

Скільки років ви працюєте?

Ігор Марчук: З 2016 року. В мене була інтернатура по медицині невідкладних станів. Почав працювати лікарем швидкої допомоги, після чого взяв додаткову кваліфікацію – анестезіологію. Стараюсь інколи людям проводити курси домедичної допомоги. На мою думку, це є обов’язком  кожного громадянина вміти допомогти іншому. Ми інколи маємо справу з людьми, які не вміють викликати швидку допомогу правильно, вони не вміють пояснити, що є з хворим.

І вони не вміють надати допомогу на їхньому етапі, поки ми не приїхали, а доїзди інколи затримуються через об’єктивні причини: може не бути вільної бригади, може бути тяжка ситуація на дорогах, але люди інколи цього не розуміють і не думають, що вони теж несуть відповідальність, адже вони є  частиною цього ланцюга виживання.

[media=1056]

Чи багато є «псевдовикликів», або таких, які не варті вашого приїзду?

Ігор Марчук: Так, на жаль, не профільних викликів є багато.  Це проблема тих людей, які викликають. Вони інколи додають скарги. Інколи розказують диспетчерам те, чого не має. Тому людям треба пояснювати, що якщо ми поїдемо туди, де болить голова, то в іншому місці хтось буде з інфарктом, або після ДТП і ми не будемо там, де ми справді потрібні.

Підготувала за матеріалами Першого Західного Вікторія Прихід