Головне за день

У період Різдвяних свят біля Оперного театру у Львові та ще щонайменше в 11 містах України одночасно пройшла акція «Не мовчи! Полон вбиває!». Цей захід у форматі живого коридору був продовженням акції родин військовополонених, що відбулася в Києві 3 грудня. У такий спосіб учасники акції вирішили нагадати про захисників «Азовсталі» та Маріуполя, яких агресор понад півтора року утримує в полоні.

Наскільки такі акції є важливими; чи дійсно суспільство забуває про своїх Героїв; в яких умовах вони перебувають у полоні; чи допомагають їм міжнародні організації, такі як ООН та Червоний Хрест; яким є алгоритм пошуку рідних та куди звертатися у такому випадку? Про це у програмі Головне за день на ТРК «Перший Західний» розповіли членкиня Львівської спільноти Асоціації родин захисників «Азовсталі» Вікторія Березанська та мати полоненого Надія Хай.

Відеоверсія розмови – тут.

Тема військовополонених має бути завжди у фокусі уваги

– Пані Вікторіє, ви, як учасниця акції окресліть її цілі. Чи дійсно є відчуття, що суспільство забуває про полонених воїнів-«азовців»?

– Спостерігається певна байдужість і це може призвести до забуття. Тому ми і організовуємо ці акції, щоб суспільство не забувало. Бо в Україні йде війна і градус певних тем знижується. Тобто для того, щоб тема військовополонених була завжди у фокусі уваги, потрібно робити ці акції.

– Як реагували звичайні львів’яни, коли бачили вас?

– Різні були реакції: хтось долучався, хтось проходив повз, а хтось – затримувався на секунди.

Взимку у наших воїнів навіть не було шибок у камерах

– Пані Надіє, коли ви востаннє спілкувалися із своїм сином?

– Це було 8 вересня 2022 року. Прийшла СМСка з колонії в Оленівці, з того часу я його не чула. Загалом сина я вже не бачу два роки, як і більшість матерів наших дітей-«азовців», полонених захисників Маріуполя.

– Чи відомо щось про умови його перебування у полоні?

– Нічого не відомо. Єдині, хто можуть щось розповісти це – хлопці, котрі вийшли з полону. Говорили про жахливі умови взимку. У камерах, де перебували наші воїни навіть не було шибок. Спали на підлозі, на порваних матрацах, які зашивали затесаними об плитку кісточками з курки. Нитки брали з одягу. Для цього розпускали светри. Коли їх виводили на черговий допит, йшли через територію розбомблених будинків. Там, поміж каміння можна було висмикнути якусь ганчірку, порваний одяг, а потім розпустити його та зашивати цими нитками свої речі і матраци.

– Ви розповідаєте страшні факти, про які світ чув хіба на початку минулого століття, коли говорили про ГУЛАГ чи концтабори радянського періоду.

– Так, але це 21 століття.

У полоні вона змінилася до невпізнаності

– У РФ є речі, які не змінюються століттями. Пані Вікторіє, ваша тітка пройшла через «Азовсталь» і також була у полоні але, на щастя, вже повернулася додому. Як це вплинуло на неї?

– З нею уже усе гаразд. Вона вже у стабільному психоемоційному стані, фізично також сильна. Вона – мій Герой! Вісім місяців ми також нічого не знали: ні що з нею відбувається, ні в яких умовах вона перебуває. Змінилася до невпізнанності – схудла, була дуже виснаженою та абсолютно сивою.

– Як відбувався процес її адаптації, звикання до іншого життя після полону? Що допомагало?

– Думаю, допомогло те, що її звільнили разом з посестрами. Адже весь той шлях, який пройшли з початку «Азовсталі», згодом – полон та Оленівку, вони пройшли разом. Підтримували одна одну у полоні і допомогли адаптуватися вдома. Також позитивно впливала родина і те, що Україна – вільна, Україна бореться. Від цього тітка була дуже щаслива.

ООН проявила себе абсолютно імпотентною

– Чи відчували ви допомогу міжнародних інституцій: ООН, Червоного Хреста?

– Моя родина не отримала підтримки від жодної міжнародної організації, місією яких є питання військовополонених. Принаймні, мала б бути. На мою думку, Організація Об’єднаних Націй проявила себе абсолютно імпотентною організацією щодо військовополонених в російсько-українській війні. Єдине, що вчинив Червоний Хреста, то сформував списки наших військових, коли вони виходили з «Азовсталі». Із цих списків рідні дізналися чи їхні близькі у полоні, чи загинули.

– Пані Надіє, розкажіть про ваш досвід. Ви зверталися до представників Червоного Хреста?

– Від Червоного Хреста маю два підтвердження. Буквально недавно прийшло друге про те, що мій син – військовополонений і перебуває у Донецькому СІЗО. Йому був присвоєний міжнародний номер. Це й усе. Теж вважаю, що ці міжнародні організації виявилися неефективними у нашій війні.

Найголовніша інстанція це – Координаційний штаб

– Представник уповноваженого з прав людини Дмитро Лубінець заявив, що 4500 українців, з них 3500 військових, перебувають зараз у полоні РФ. Це ті, яких, за його словами, вдалося ідентифікувати. Як відбувається цей процес підтвердження?

– Зараз з цим трохи легше. Зокрема й через те, що в усіх областях створені координаційні штаби. Люди звертаються туди (у них є «гаряча лінія», хороший телеграм-канал), приходять в офіс і там отримують список документів, які необхідно зібрати. Потім людей скеровують в інстанції, зокрема у військову частину та поліцію, щоб відкрити справу про зникнення. Опісля заявника вносять у єдиний реєстр СБУ і вже тоді починаються процесуальні кроки. Тоді з усіх інстанцій приходять довідки, підтвердження і залишається лише чекати. Найголовніша інстанція це – Координаційний штаб. Там є юристи та військові, усі, хто займатиметься подальшим процесом.

– Пані Вікторіє, до цієї осені в Україні діяв Офіс уповноваженого зі зниклих безвісти за особливих обставин. Пізніше його ліквідували, а функції перенесли до Координаційного штабу, в який входить МВС та Міноборони. Чи це вплинуло на процес повернення з полону?

– Цим питанням займалася моя друга тітка, тому не можу на це відповісти. Була моральна підтримка зі сторони цих штабів. Але часто лейтмотивом усього цього було те, що «РФ не дає даних, ми нічого не знаємо». Організовуються зустрічі і телефонні розмови, однак це більше для втішання.

Витратите час, здоров’я, кошти і в результаті нічого не отримаєте

– Чи ви, пані Надіє, пробували безпосередньо сконтактувати з іншою стороною, з тими, хто утримує вашого сина?

– Ніколи цього не робила. Це не дає результату. Ілюзорно себе втішати тим, що ворог зробить для мого сина виняток?.. Мені неприємно було б з ними спілкуватися. Знаючі люди чітко сказали, що не слід цього робити. Були натяки, що є люди, які за гроші можуть витягнути вашу дитину. Але росіяни такого не роблять. Витратите час, здоров’я, кошти і в результаті, нічого не отримаєте.

– Пані Вікторіє, що можуть зробити українці, аби допомогти тим, хто чекає рідних з полону?

– Бути поряд з тими, хто чекає. Зокрема це – підтримка, відвідування наших акцій, безпосередня участь. Будьте поряд з тими, хто чекає своїх рідних з полону, бо їхня сила, енергія береться з того, що вони відчувають цю підтримку.

– Якими є ваші подальші плани?

– Ми однозначно плануємо збиратися. Як правило, заходи організовуємо до якихось подій. От зараз, на Різдво, вже другий рік поспіль проводимо акцію «Не мовчи! Мовчання вбиває!». Однозначно, що будуть анонси і акції триватимуть далі. Ми працюємо над тим, щоб поширювати інформацію.

Кожен у полоні потребує нашого з вами крику

– Як ви визначаєте певну межу – коли можна і треба говорити, а де слід промовчати і довіритися компетентним органам?

– Межа це, мабуть, не впасти у звинувачення. Маємо не шукати, кого звинуватити, а діяти.

Щодо мовчання, коли моя тітка щойно звільнилася з полону, ми говорили з нею телефоном (тоді був рекомендований, так званий «режим тиші» від держави) і я запитала, який її погляд на те, щоб мовчати, аби не нашкодити. Вона відповіла, що ми повинні не мовчати, а кричати.  Кожен з них там потребує нашого з вами крику, бо у них вже немає за що триматися. Ті, хто звільнився розповідають, що у полоні, коли вони вже були на межі, то почули, як наглядачі розмовляли про те, що в Україні відбуваються мітинги за звільнення полонених. Це допомогло їм триматися в тих жахливих умовах.

– Пані Надіє, що б ви хотіли сказати людям, які теж чекають на своїх рідних з полону?

– Триматись, вірити, не звинувачувати нікого. Ми усі розуміємо з ким боремося. Це – нелюди. Тому нам потрібно триматися разом, чекати своїх дітей і вірити, що усе буде добре.

Розмовляв Віктор Біщук

Записала Наталка Сохан