Головне за день

Ім’я військової медикині Мар’яни Мамонової з Рівненщини відоме усім і в Україні, і далеко за її межами. У розпал найзапекліших боїв за Маріуполь, Мар’яна була на «Азовсталі» – безстрашно рятувала життя поранених. Саме в той час дізналася, що вагітна. А потім були пів року російського полону… і колонія в Оленівці.

22 вересня, Мар’яну та ще понад 200 українських військових, які боронили Маріуполь, обміняли на Віктора Медведчука і російських військових.

За кілька днів після повернення додому, жінка народила здорову донечку. Зараз Мар’яна з cім’єю мешкають у Львові.

У програмі «Піксель війни» на ТРК «Перший Західний» говорили про військову присягу, вагітність, перебування у полоні, «людяність» російських конвоїрів, повернення в Україну та сподівання на майбутнє.

– Мар’яно, ви – ровесниця Незалежності. Ще до повномасштабного вторгнення мали 4 ротації в АТО/ООС. Коли вирішили, що військова медицина це – ваш вибір?

–Так, це був мій усвідомлений вибір. У 2015 році я вступила до Української медичної військової академії, у Києві. Вона в Україні – одна. Це – Альма-матер військових медиків. Коли закінчила університет і постав вибір вузької спеціалізації, я обрала саме військову медицину. Провчившись три роки, мене скерували на роботу в одну із військових частин морської піхоти. Це був 501-ий батальйон морської піхоти 36 бригади. Там, протягом чотирьох років, я проходила військову службу. І чотири роки їздила на ротацію, оскільки це була бойова частина.

– Але ви розуміли, якщо вибираєте військову медицину, то це – зона бойових дій?

– Так, нас попереджали, що незалежно від того чи хлопець, чи дівчина, ми будемо розпреділені у військові частини, де стикнемося з нюансами, що відрізняються від цивільної медицини. Так воно і є.

– Рятувати військових під час бойових дій це не лише страшно і відповідально. Потрібно зберігати холодний розум, щоб діяти в екстремальних ситуаціях. Чи навчали вас цього?

– Теорія була, а практику довелося опановувати. Коли був перший поранений, то руки і ноги трусилися, проте я розуміла, що від мене залежить життя людини і поруч є інші медики, яким потрібно дати вказівки, адже я – старший над цими медичними працівниками.

– Скільки вам тоді було років? І скільки людей у вашому підпорядкуванні?

– Коли я пішла працювати у військову частину мені було 26 років. У моєму підпорядкуванні було 15 медиків, медичний пункт та бойові медики підрозділів. Але я задоволена, що працювала з цими людьми. Це дуже сильний колектив, дуже сильні медики, які пройшли не одну ротацію і врятували не одне життя.

«Натиск росіян був сильним»

– Як ви потрапили на «Азовмаш»?

– Коли почалася повномасштабна війна, наша військова частина виконувала бойове завдання в напрямку села Широкіне. Натиск росіян був сильним. З правого флангу не було підтримки, бо там – море. Бої не припинялися. Нас обстрілювали з морських ракет, авіації, сухопутні війська… І коли пішла команда про відступ, наш батальйон був майже взятий у кільце. Хлопці прощалися з життям, вони стріляли по літаках і збили один із них саме тоді, коли той готувався скинути бомбу. Тоді всі повірили, що Бог Є.

– Скільки часу ви там пробули і скільки було поранених?

– На «Азовмаші» ми пробули місяць. Спершу усіх поранених, незалежно від характеру поранення відправляли у госпіталь. Пізніше, коли частина медичного персоналу виїхала з Маріуполя, багато лікарень обстрілювалися, а деякі з них окуповували російські війська, то легких поранених, котрі не потребували хірургічного втручання госпіталь просив забирати на себе.

На жаль, у госпіталях загинуло багато хлопців. Річ у тім, що туди почали звертатися і цивільні. А оскільки не було світла, то генератори не витягували такого навантаження.

У мене ж в бункері за весь час було 123 поранених.

– Як ви дали усім раду?

– Спочатку було важко, але до всього звикається. У мене був персонал. Медики, які рятували життя на самому передку, на самому зіткненні. Вони там робили свою роботу. Важких ми відвозили у госпіталь до хірургів. А у бункерах робили перев’язки. Вставали о сьомій ранку, цілий день робили перев’язки і лягали о другій-третій ночі.

– А чи були у вас медикаменти?

– До певного часу нам вистачало. Проте коли запаси не поновлювати, вони закінчуються. Через відсутність належних умов рани у хлопців почали підгнивати, відповідно антибіотиків слід було використовувати у 2-3 рази більше.

Найстрашніше усвідомлювати, що впаде бомба і тебе накриє плитами

– Маріуполь щодня атакували різними видами зброї. Що тоді для вас було найстрашнішим?

– Авіація і ракети з моря. Бункери, в яких ми ховалися не були призначені для такої великої кількості бомб, яку на нас скидали. Тому що це була п’ятиповерхова будівля з підвальними приміщеннями, бомбосховищем. З кожним днем ці поверхи танули і танули. Найстрашніше було усвідомлювати, що одного дня бомба впаде на це приміщення і тебе накриє плитами.

Але ми підтримували одне одного, бо розуміли, що окрім нас нам ніхто не допоможе.

– Чи пригадуєте якусь особливу історію порятунку?

– Їх було багато. Але був один хлопчик з «Азову». Я не знаю, де він узявся. Але він біг за нашими хлопцями і його поранило. Йому сильно роздробило ногу. Через потужний обстріл машина не одразу змогла вивезти його. Він пробув з нами дві години, просив, коли з ним щось станеться, щоб подзвонити його мамі, назвав свій позивний. Потім нам все ж вдалося доставити його в госпіталь. Якщо чесно, ми думали, що він помер. Але він вижив. І я зустріла його в Оленівці.

А ще один хлопчик, якого ми везли, на жаль, по дорозі помер.

– Як ви підтримували зв’язок з батьками?

– Не говорила батькам про всю масштабність ситуації. Вони знали, що я в Маріуполі, але я переконувала їх у тому, що все не так страшно. І вони мені вірили. Звісно, переживали, але вірили. Було таке, що я не виходила на зв’язок два тижні. Тоді чоловік через інших людей дізнавався, що зі мною все добре.

Про вагітність дізналася на «Азовсталі»

– Ваш чоловік також військовий? Чи не просив вас змінити місце служби?

– Чоловік просив залишити службу ще за пів року до початку війни. Тим більше, що ми вже одружилися і думали про дітей. Я вирішила перевестися в більш спокійну військову частину або госпіталь. Але з переводом нічого не вийшло, тож я знову поїхала на ротацію.

Мій чоловік теж військовий. Служив у Національній гвардії Маріуполя, адже сам – з Маріуполя. За кілька місяців до повномасштабного вторгнення звільнився за станом здоров’я. Поїхав до Львова на роботу. Неодноразово говорив, що буде повномасштабне вторгнення, хотів мене якимось чином забрати до себе. Але я відповідала: «Ти знаєш, що є військовозобов’язаною, тому нікуди не поїду».

– 18 квітня 2022 року ви отримали орден «За мужність» ІІІ ступеня. Тоді вам його не вручили, оскільки ви перебували у полоні…

– Я дізналася про нагороду вже тоді, коли повернулася в Україну. Чоловік розповів мені про це наступного дня після пологів.

– А про те, що при надії дізналися в полоні…

– Так, уже на «Азовсталі». В тих обставинах не одразу звернула увагу на ознаки. Але мені дуже хотілося спати, я швидко втомлювалася і ще якесь внутрішнє відчуття підказувало, що щось зі мною не так. У мене був тест на вагітність. Я зробила його в бункері і він показав дві червоні смужки. Це був мікс почуттів: страх, радість, істерика, паніка, відчай. Я нікому не сказала про те, що вагітна.

Першим про це дізнався наш водій з позивним «Дядя Вася». Ми поїхали з ним безпосередньо на передову, бо було дуже багато поранених. Дорогою потрапили під обстріл та заховалися в одній зі шкіл. І я кажу йому: «Дядя Вася, мені страшно. Я не можу померти». А він каже: «Дитино, я знаю… У мене двоє дочок, троє внуків. Ти думаєш я не побачу, де вагітна жінка?». Коли ми потрапили в полон він розповів про мій стан командиру військової частини з надією на те, що мене не будуть ображати.

Чоловікові теж не сказала. Лише за кілька днів до полону відправила йому в повідомленні емодзі: тато, мама і дитинка. Тож він здогадувався, але боявся про це думати, оскільки виходу з Маріуполя не було. А вже в полоні, я зателефонувала йому і сказала, що вагітна. Він плакав і я плакала.

– 4 квітня 2022 року ви потрапили в російський полон. Де ви брали сили, щоб пережити все, що там відбувалося?

– Найбільше я боялася потрапити в полон. Бо кожна жінка розуміє, що це означає. Коли нас вивели з машини, я бачила як на село падають міни і думала: «Може хоч одна впаде на нас». Простіше померти на місці, аніж дізнатися про жорстокість по відношенню до полонених жінок, як з них знущаються та як їх принижують. І найгірше у цьому випадку напевно залишитися живою. Бо з цим доведеться прожити все життя. Усі жінки, які виходять з полону, це все – зламані жінки, бо усі вони піддавалися як не фізичному, то моральному приниженню.

У полоні мені постійно говорили, що я не потрібна Україні

– Яким був ваш побут і режим у полоні?

– Перші два місяці було дуже важко. Нас будили о четвертій, п’ятій, шостій ранку. Виводили з камери, щоб перерахувати. У камері було 39-40 жінок, хоча камера розрахована на 6 чоловік… Частина дівчат ходили на роботу. Чистили по 10-12 мішків маленької картоплі з якої готували їжу для військовополонених… Їжу нам приносили на тарілках з яких вже їли інші. Зрештою те, що приносили важко назвати їжею.

Світло в камері не вимикалося 24/7. В душ водили раз в тиждень. А так давали холодну технічну воду: хочете мийтеся хочете ні. Влітку я не милася три тижні, тому що дали 30 л води на 40 дівчат. А ще перші тижні нас охороняв військовий спецназ з собаками, щоб ми нікуди не втекли. Пояснювали це тим, що ми дуже небезпечні.

– Зважаючи на те, що ви – вагітна, можливо до вас було більш поблажливе ставлення?

– Ні. Умови були для всіх однакові. Я нічим не відрізнялася від усіх інших дівчат.

– Ви бачили «Пташку»?

– Так. В Оленівці ми були з нею в одній колонії, хоча в різних камерах. Вона постійно підбігала до мене і просила дозволу торкнутися животика або обійняти мене. Вона – дуже приємна дівчинка.

– Чи зазнавали ви психологічного насильства, чи водили вас на допити?

– Неодноразово допитували. Вони тривали по 8-10 годин. Звинувачували в тому, що я була снайперкою, що вбивала маріупольських дітей. Погрожували. Казали, якщо не буду говорити те, що вони хочуть, мене відправлять в одну із колоній, дитину від мене заберуть і на обмін я поїду одна, без дитини. Мною весь час маніпулювали. Постійно говорили, що я непотрібна Україні. Кілька разів у мене і справді закрадалися сумніви. Особливо, коли відбувалися обміни, а я в перелік не потрапляла.

– Вам, як вагітній, дозволялися прогулянки?

– Все залежало від конвоїрів. Були такі, що проявляли людяність. А були такі, які говорили «нє положено». А були ще інші, котрі влітку, при жарі, закривали всі вікна та двері. У камері не було чим дихати.

– Чи забрали у вас якісь особисті речі?

– Коли потрапили в полон у нас забрали все і нічого не повернули. Сказали, усе пішло на розвиток «днр».

«Було відчуття ненависті до конвоїрів, які мене ображали»

– Зовні ви дуже спокійна. Чи знайоме вам відчуття ненависті?

– Так. Було відчуття ненависті до конвоїрів, які мене ображали. Зокрема один з них пропонував облити мене бензином і підпалити, щоб подивитися як горить вагітна жінка. Я зберігала спокій, бо розуміла, що відповівши можу лише нашкодити. Насправді нікому не цікава ваша думка. Що б ви не говорили, вони будуть говорити зовсім інше.

– 29 липня ви перебували в Оленівці. Саме тоді в цій колонії загинуло 50 українських військових. Що вам про це відомо?

– Спочатку нам казали, що в такий спосіб Україна позбувається полонених, щоб їх не обмінювати. Пізніше нам повідомили, що вибух стався з середини і Україна не має до того жодного стосунку. Це з самого початку була підозріла історія. Конвоїри говорили між собою про те, що загинули хлопці з «Азову», які наступного дня повинні були переїжджати з Оленівки. При цьому жоден з конвоїрів не загинув. А так не може бути, оскільки 2-3 конвоїри наглядають за полоненими 24/7. Пізніше проводилося розслідування і було доведено, що вибух стався з середини.

– Чи в полоні вас обстежували, щоб проконтролювати ваш стан і стан дитини?

– Вперше мене обстежили, коли я була на сьомому місяці вагітності. Зробили це лише тому, що в мене були сильні набряки. Здавалося, що шкіра от-от трісне. І один фсбешник, який займався обмінами сказав, що мене потрібно показати лікарям, бо це – не нормально. Тоді фельдшер і гінеколог відвезли мене в Донецьк на УЗД. Я дізналася, що дитина здорова. І це було для мене найважливіше.

А 23 серпня мене забрали в лікарню імені Вишневського в Донецьку. Я не хотіла їхати, адже розуміла, що буду там сама. А в Оленівці я знала всіх дівчат і дуже до них звикла.

– Яким було ставлення до вас у лікарні? Чи чекали медики окупованої території на звільнення?

– До мене добре ставилися, не ображали. Я не мала зі собою коштів, тож лікарка, яка мене лікувала купила необхідні препарати. Спілкувалася я з ними українською.

Люди на окупованих територіях стежать за новинами. Частина чекає на звільнення, є люди, котрі проти того. А є ті, яким байдуже, де жити. Головне, щоб не стріляли.

Треба любити життя. Жити життя. Цінувати сім’ю

– Ви пройшли пекло. Які цінності зараз для вас є найважливішими?

– Сім’я. Мені здається усі, хто зараз на війні навчаться цінувати сім’ю, цінувати час, проведений з сім’єю, навчаться не звертати увагу на дрібниці і не ображатися через маленькі прикрощі. Треба любити життя. Жити життя. Цінувати сім’ю. Бо в один момент можна позбутися усього. І найбільше, про що будете шкодувати, що не приділяли достатньо часу своїй сім’ї.

– Чи залишилися у вас страхи після російського полону?

– Страх того, що в мене не буде що їсти. Я завжди роблю запаси. Часто кладу щось їстівне у кишені куртки або штанів. Це не тому, що я дуже хочу їсти, а тому, що в мене є страх залишитися без їжі.

Коли я була вагітна, то у моєму бронежилеті були енергетичні батончики. Нам говорили, що можемо довго йти полями, я хвилювалася, що буду виснажена з голоду і тому зробила запас. Коли потрапила в полон, то там подумали, що в моєму бронежилеті – гранати. Почали витрушувати. А звідти посипалися батончики. На жаль, мені жодного не дозволили взяти. Проте я постійно запасаюся їжею…

– Яким був день вашого звільнення?

– До конвоїрів, які мене охороняли в Донецькій лікарні зателефонував їхній начальник і сказав запитати у завідуючої чи я транспортабельна. А оскільки вона була за те, щоб я поїхала в Україну, то сказала, що протягом 2-3 днів мене можна забрати. Наступного дня мене забрали в Оленівку, звідти – в Таганрог, потім – до Москви, а з Москви – в Мінськ. Коли мене посадили в літак, російський фсбешник, який займається обмінами, взяв мене за руку і сказав: «Мар’яша, я мав на меті відправити тебе додому. І ти їдеш додому. Бажаю народити тобі не в літаку, а вдома».

Ми летіли дуже довго. У нас були зав’язані очі і руки. Найважче, що нас в літаку не відпускали в туалет. Потрібно було терпіти. В Мінську нас пересадили в автобус. Я попросила не зав’язувати руки, щоб підтримувати живіт.

І коли мене вже вивели з автобуса, розв’язали очі і я побачила жовті літери «Україна. Чернігівська область», я розплакалася. Проте ще довгий час не могла усвідомити цієї реальності.

– Як зустрів вас чоловік?

– Чоловік приїхав з мамою, братом і двома моїми сестрами в Чернігівський пологовий будинок. Привіз великий букет квітів. Я його побачила і ми обоє розплакалася. Плакали всі. Ми цілу ніч проговорили, бо зранку мене вже забирали в Луцький пологовий будинок. Тато приїхав, коли я вже народила донечку.

– Який характер у вашої донечки? Адже вона пройшла з вами багато випробувань.

– Вона доволі слухняна дитина. Поки що рано сказати, який у неї буде характер. Чоловік каже, що буде непростий, хоча для мене вона – спокійна дитина.

– Якою би мала бути професія вашої донечки?

– Вона її має обрати сама. Мені теж батьки дозволили це робити. Якщо вона скаже, що хоче бути лікарем, я її підтримаю; якщо військовим лікарем я, як мама військовий лікар, розповім про усі нюанси; якщо захоче бути просто військовою, я розкажу, що у військових є велика ймовірність потрапити в полон і якщо почнеться війна за це потрібно буде віддати життя. У військових це – робота, яка потребує постійної віддачі. Зараз це – одна з найважчих професій.

Нам потрібно пам’ятати про кожного полоненого

– Зараз ви мешкаєте у Львові? Вже відчуваєте себе трохи львів’янкою?

– Так. Але до деяких нюансів міста лише звикаю. До прикладу, у Львові дуже мало пандусів. Можливо мені так трапляється, але для мене, як для мами з візочком, це складно. Поки я була без дитини, не звертала уваги, а зараз для мене це – важливо.

– Кажуть, що випробування гартують і чогось вчать. Чого навчив вас полон?

– Навчив цінувати час, елементарні речі: світло, воду, комфорт, їжу, власний простір, час з родиною. Полон навчив мене бути більш терплячою та стійкішою. Дав мені багато друзів та знайомих. І обов’язково вірити. В житті не трапляється випадкових речей. Бувають моменти коли думаєш: «Це – кінець. Це – катастрофа», але після катастрофи завжди приходить щось краще.

– Ви щаслива людина?

– Дуже. Поруч зі мною є люди, які пройшли зі мною це все. Але є ті, хто досі залишаються в полоні. За кожної можливості кажу, що не потрібно про них забувати. І доки триватиме війна, їхня кількість буде збільшуватися. Але я вірю в наших омбудсменів і президента, котрі повернуть усіх додому.

Розмовляла Ольга Цап

Записала Олеся Когутич